Цей природний феномен Карпат вражає уяву навіть бувалих у бувальцях мандрівників.
Йдеться про Скелі Довбуша, що поблизу села Бубнище на Івано-Франківщині.
Тому вони і стали родзинкою нашої дводенної автомобільної подорожі верхів’ями річки Дністер.
На жаль, для цього насиченого архітектурними та природними пам’ятками району подорожі два дні — занадто мало.
Тому довелося обмежитися найцікавішими на нашу думку об’єктами — перший день вирішили присвятити маловідомим архітектурним перлинам Старо-Самбірського та Турківського районів.
Наступний мав включити природні пам’ятки прилеглої до річки Стрий частини Прикарпаття, які в давнину виконували оборонні функції.
Старожитності селища Стара Сіль
Це розташоване біля Старого Самбора поселення в минулому було пов’язане з солеварними промислами.
Вже в 1589 році в податковому реєстрі тут числяться дві церкви. Сьогодні давні часи представляють кілька пам’яток.
У центрі селища привертає увагу костел святого Михайла 1660 року, що ніби вріс своїми масивними формами у пагорб.
На зовнішніх стінах збереглися скульптури та барельєфи.
При уважному огляді у верхній частині будівлі можна побачити фрагменти сучасної кладки. Це сліди ремонту після пожежі.
Кам’яну в’їзну браму, що колись вела на укріплене подвір’я, увінчує дерев’яна дзвіниця.
Нижче костелу, через дорогу, збереглися дві цікаві пам’ятки давнини — вілла Анна, що нагадує невеликий палац (ХІХ ст.), та унікальна бойківська церква Параскеви П’ятниці з дзвіницею ХVІІ ст. (охоронна табличка часів УРСР датує її 1429 роком).
Її триверха будівля певною мірою зберегла свій первісний вигляд. Верхи і дах відреставрованого у 1990-х роках храму покриті бляхою, стіни — ґонтою.
Нижній ярус — захищений зверху опасанням старовинний зруб, у якому струхлявілу деревину замінили на нову.
На жаль, у середину церкви потрапити не вдалося. Є інформація, що стіни там оббили деревоволокнистими плитами, «осучаснивши» її інтер’єр.
Далі під’їхали до, здавалося, нової дерев’яної церкви. На подив, на охоронній табличці радянських часів фігурує 1427 рік.
Це дерев’яна галицька церква Воскресіння Господнього. Інша дата її заснування — ХVІІ ст.
При ремонтах у 1955-му і 1980-х роках її дах і стіни покрили бляхою.
У 2000-х роках замість бляхи стіни обшалювали горизонтальними каліброваними дошками, а верхи покрили металочерепицею, що надало церкві більш природного вигляду.
Поруч — інформаційний стенд; згідно зі старими світлинами на ньому «футляр» повністю повторює форми закритої ним будівлі.
Хоч замість автентичної древньої будівлі на сьогодні можна побачити тільки сучасні будівельні матеріали, храм уцілів.
Зважаючи на брак часу, ще одну, Іллінську, церкву ХІХ ст. у Старій Солі оглянули здалеку.
У Лаврівському монастирі
За 9 км від траси — маленьке село Лаврів зі знаменитим у минулому, але маловідомим нині монастирем. За однією з версій його у ХІІ ст. заснував Ярослав Осмомисл.
За іншою — князь Лев Данилович (ХІІІ ст.).
Популярністю завдячує мощам св. Онуфрія, що зберігалися тут.
Саме в цій святині свого часу були поховані видатні діячі минулого, серед яких засновник монастиря князь Лев Данилович, єрусалимський патріарх Макарій, молдавські господарі Костянтин Бесараб і Стефан Петричайка.
Серед будівель виділяються церква св. Онуфрія (її вівтарна частина ХІІІ ст.), де збереглися фрагменти фресок ХV — ХVІ ст. і вежа-дзвіниця (ХІІІ ст.) Монастир мав школу і бібліотеку.
Був закритий австрійською владою, знатних осіб перепоховали, і на сьогодні інформація, де вони поховані, відсутня.
Різноликі храми
Галицькі, бойківські, лемківські, гуцульські дерев’яні церкви, дерев’яна готика.
Такого розмаїття архітектурних стилів, як у Карпатському регіоні, немає більш ніде по Україні.
Дерев’яні церкви можна назвати візиткою Карпат. На жаль, нечасто можна побачити церкву в доброму стані і без більш пізніх нашарувань.
У частині храмів у 1970-х роках минулого століття була проведена наукова реставрація, але цей почин не отримав свого продовження.
Чимало церков нині занедбані або оббиті бляхою, що спотворило їхній вигляд.
На нашому маршруті, крім побачених у Старій Солі, — ще кілька дерев’яних церков.
Спочатку зробили коротку зупинку в селі Бусовисько, де у дерев’яній церкві Різдва Богородиці (1780 р.) засвідчує її давність тільки нижній ярус.
Верхня частина осучаснена і вже не представляє інтересу для вибагливого туриста.
Наступна цікавинка маршруту вже з траси привертає увагу своєю незвичною пірамідальною формою.
Це оригінальна галицька триярусна, з ажурними галереями-аркадами, дерев’яна дзвіниця (1767-79) поруч із дерев’яною Михайлівською церквою (1903 р.) у селі Ясениця Замкова
. Бабуся, що була в церкві, відімкнула для нас дзвіницю.
Перший ярус у ній займала житниця (нині невеликий музей), другий — капличка, третій — безпосередньо дзвіниця.
Село Розлуч теж лежить на трасі. Однак єдина в Україні втілена у дереві готична будівля костелу початку ХХ століття прихована від допитливого ока мандрівника.
Вона слугувала німцям-католикам, що поселилися тут у ХVІІІ столітті.
Стрілчасті вікна, високий шпиль, оригінальне виконання інтер’єру храму справляють незабутнє враження.
На час нашого перебування будівля, що перебувала в аварійному стані, вже носила сліди недавнього ремонту.
Жахливий стан дороги до села Ісаї змусив відмовитися від подальшого відвідання міста Турка і витоку Дністра. 23 км до них автівка долала близько години.
А розташована в цьому селі дерев’яна, покрита ґонтою Михайлівська церква, майже ровесниця взятої під охорону ЮНЕСКО церкви святого Юра в Дрогобичі і досить схожа на неї за конструктивними особливостями.
Була збудована у 1553-му, а дзвіниця — в 1772 році.
Це єдина дерев’яна церква у цій частині Карпат, збережена у первісному вигляді.
На її зовнішній вигляд наклало відбиток не тільки віддалене розташування.
Храм із 1928 року, коли поруч була збудована велика мурована церква, не використовується релігійною громадою.
У 2015-му навколо нього встановили каркас для риштувань.
Але, видно, коштів для ремонту перлини дерев’яної архітектури не вистачає...
Під знаком Майдану
Наступного дня нитка маршруту мала пролягти через Скелі Довбуша біля Бубнища, залишки скельного монастиря в селі Розгірче та скельного замку Тустань у селі Урич.
Був ще один важливий привід відвідати Бубнище — у лютому 2014-го автомайданівець Олександр познайомився з мешканцями Бубнища — уродженцем заполярного Норильська Василем та його дядьком Мироном.
Стосунки, скріплені Майданом, були продовжені. А серед учасників нашої подорожі була мати Олександра Лариса.
Уже в сутінках ми дісталися до Бубнища, де на повороті до села нас зустрів Василь. А в гостинній оселі на нас уже чекала смачна вечеря.
За столом говорили про Майдан і більш віддалені часи, прослухали у виконанні Мирона повстанські пісні.
Згадали, зокрема, що в 1939 році Червону армію зустрічали з квітами.
Але безплатна освіта й медичне обслуговування були повністю перекреслені невід’ємною складовою тогочасного буття шостої частини земної суші — репресіями та депортаціями за тисячі кілометрів від рідних земель. Серед сотень тисяч потерпілих — і батьки Василя.
Того ж вечора в наші плани знову внесла корективи дорога.
Виявилося, що прямого шляху до Розгірчого немає, а чималий крюк через Стрий зривав графік подорожі і ставив під сумнів повернення того ж дня до Києва.
Про ночівлю в наметах господарі й слухати не захотіли — тільки в будинку! А рано-вранці нас провели лабіринтами Скель Довбуша.
Побачене важко передати і словами, і на світлинах.
Серед спокійних ландшафтів несподівано виникло здиблене у височінь нагромадження скель і велетенських брил.
Найближче від дороги — головний масив, пристосований за незапам’ятних часів для оборонних цілей.
У прямовисних стінах — видовбані печери правильних обрисів.
Над однією з них, на другому ярусі, добре видно сліди примикання двосхилого даху.
Розтинають масив вузькі похмурі щілиноподібні ущелини.
В одній із них збереглися фрагменти кладки і склепіння. Перед масивом — обнесений валом чималий майданчик.
На ньому, як правило, людно, йде торгівля сувенірами, продуктами.
Бажаючих катають на конях.
По видовбаних у скелях сходинках ми піднялися на верхівку масиву, звідки за сонячної погоди відкрилася широка панорама з кам’яними велетами на передньому плані.
Потім повз гостру скелю Одинець, що височіла над деревами, і прямовисні стіни масиву потрапили у віддалену його частину, де особливо вражаючі дикою красою види.
І не завжди безпечно, про що свідчили огороджені сліди недавнього обвалу з попередженням про небезпеку.
І нарешті пройшли через «чистилище» — вузьку щілину-ущелину, що розтинає масив.
У верхній її частині довелося протискуватися, потім здолати невисоку скельну стінку.
Після сніданку вирушили до церкви в центрі села.
По дорозі зупинилися біля пам’ятника на місці виявленої енкаведистами в 1947 році криївки.
Четверо юнаків віком від 22 до 32 років, які були там і яким би жити й жити, підірвали себе гранатою...
Біля церкви встановлена стела з іменами жителів Бубнища, що загинули за волю України.
Саме скінчилася служба, і господар представив нас своїм добрим знайомим.
Приємно було почути від людей, немало з яких були у Києві в переломний період української історії, слова вдячності до киян за участь і підтримку Майдану.
В розмовах звучали патріотизм, толерантність, зваженість та поміркованість у судженнях.
Потім нас покликали на обід до Мирона, де і завершили непланову, але багату враженнями частину подорожі, у якій безпосередньо дізналися, чим живуть мешканці одного з пересічних сіл Прикарпаття, сповна відчули їхню гостинність.
