Як у нас протікає політично-виборча лімфа? Перманентно без упину.
От уже більше двох десятків років вибори в Україні починаються одразу після виборів.
Технології ефекту присутності різних партій на політичному полі можуть бути різноманітними, але водночас сталими, багато в чому впізнаваними для пересічного виборця.
Однак бувають і винятки. Як от, скажімо, виголошення, подекуди протилежних за змістом заяв представниками одного партійного коша, що, зрозуміло, викликає у зацікавлених пересічних громадян легкий катарсис, з одного боку, й стає маркером чергової зміни облич у владі — з іншого.
Під цим кутом саме різновекторністю заяв своїх лідерів у поле зору потрапив «Народний фронт».
Першим подав сигнал Олександр Турчинов, виступивши з ініціативою переформатування чинної Конституції: вибори Президента в парламенті й урізання його повноважень на користь Прем’єра.
До речі, такі наміри в незалежній Україні озвучуються не вперше: подібна перспектива українського інституту президентства активно обговорювалася ще за часів Леоніда Кучми.
Уся пара тоді пішла на свисток.
Далі представники лідируючих позицій у НФ, підливаючи оливи у вогонь, заявляли про те, що «Народний фронт» має йти на вибори окремо від Блоку Петра Порошенка.
І, зрештою, градусів до заміру середньої температури в партійній кухні «фронтовиків» додав народний депутат від цієї партії Іванчук, заявивши, що «Народний фронт» і Блок Петра Порошенка можуть стати однією політичною силою.
Що, зрештою, відбувається? Де ключ до розуміння того, що коїться із партнером президентської політичної сили?
Перші суперечки експертів, — ще по гарячих слідах, — щодо заяви «Народного фронту» в необхідності політичної реформи, що має урізати повноваження Президента на користь Прем’єра й парламенту, базувались на здогадах, що, мовляв, таким чином «фронтовики» хочуть погасити ентузіазм участі у президентських виборах лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко.
Наразі соціологи віддають їй 15% підтримки електорату.
Чи тягне це на одну з основних версій? Є сумніви.
Більш слушним виглядає варіант, що НФ вирішив пуститись у самостійне політичне плавання і таким чином він нібито робить посил суспільству про те, що виходить із провладної обойми.
Народилася версія і про одвічне українське: два українці — три гетьмани, мовляв, лідери «Народного фронту» Арсен Яценюк, Олександр Турчинов, Андрій Парубій починають розтягувати політичну ковдру.
Але вірогіднішими проглядаються два інші варіанти ймовірних обставин, що «змусили» вірного «фронтового» соратника Президента Петра Порошенка — Олександра Турчинова — зробити заяву про наміри вносити згадані зміни до Конституції.
Перший, це — медійний. З наближенням 2019 року — часу виборів — з’ясувалось, що НФ переживає кризу інформаційних приводів, котрі могли б зацікавити електорат і тримати його під прицілом уваги.
Потрібна згадуваність у інформаційному просторі, й «Народному фронту», вочевидь, доводиться вмикати старі-нові «заморочки».
Друга — бізнесова. Пов’язана з тим, аби певні групи впливу могли «застовпити» своїх міністрів в уряді.
Однак, з іншого боку, тут інтерес взаємовигідний — про те, що глава Кабміну Володимир Гройсман та лідер НФ Арсеній Яценюк почали зближення, не випустили з поля зорку навіть не зацікавлені політикою.
При цьому, принагідно, щоразу публічно наголошується, що Гройсман не збирається в 2019-му балотуватися у Президенти.
А тим часом Прем’єр-міністр отримав майже власну фракцію, політичний дах. Крім того, складається враження, що «фронтовики» таким чином нав’язують свою гру Президенту.
І Яценюк, і Гройсман зацікавлені швидше не у виборах, а в зміні балансу в бік Прем’єра та парламенту. Розмови про дуалізм влади ведуть до парламентської республіки.
Та й більшість політологів сходяться в думці, що союз Гройсмана і Яценюка тактичний і ситуативний. Із його допомогою кожен сподівається, що досягне своєї мети.
НФ побоюється, що в разі відставки уряду позиція їхньої партії послабиться і буде монополія Порошенка.
Гройсман, зі свого боку, хоче мати союзників, які б урівноважували його відносини з Президентом та його партією.
Хоча не треба забувати й про згадувані групи впливу, котрі переслідують власні інтереси.
Але вони навряд чи впливають на загальний курс істинних міжпартійних відносин між НФ і БПП.
Не виключено, що напередодні виборів «фронтовики» запустять новий месидж у суспільство, що вони інші, вони — не БПП, вони взагалі відмінні від президентської партії.
Але ж і Блок Петра Порошенка захоче вільного, заточеного на виграш, руху на електоральному полі.
Незважаючи на те, що він озброєний арсеналом адмінресурсу.
І все це, насправді, схоже на відпрацьовування сценаріїв, запуск внутрішніх ігор, зумовлених поставленим завданням перед партією, пошуку варіантів і відповідей на головне питання: як, у якій конфігурації іти на вибори?
Однак, незважаючи на все це, в підсумку про тих, хто виносить остаточні рішення в партії «Народний фронт», питання не ставиться.
Адже іншого потужного харизмата, який би очолив «фронтовиків» для Президента, крім Олександра Турчинова, немає, скільки б не заглядав на себе в люстерко Андрій Парубій.
І ще, вочевидь, не однією цікавою узгодженою заявою будуть чіпляти слух виборців заяви з НФ висловлюючи точку зору, що має викликати дискусію.
Попри все це, «Народний фронт» уже показав, що вміє з «нічого» робити результат, тому ніщо не завадить «фронтовикам» і на цих виборах назбирати більше голосів, ніж усі передрікатимуть.
Власне, так уже було в попередній виборчій історії. Час для розгону ще є.
