Справжній план Маршалла полягав у економічному порятунку післявоєнної Європи, його аналог — такий собі Маршалл-2 — має на меті витягування України за вуха з наших фінансових негараздів.
Якщо передати суть плану Маршалла для України одним словом, то ось воно — «кредитування». Нам знову дадуть гроші.
Тобто можуть дати, якщо ми зуміємо їх заслужити.
Адже в даному разі є велика відмінність від траншів МВФ: їх Україна отримує виключно для обслуговування зовнішнього боргу та для підтримання золотовалютних резервів.
Використання надходжень Міжнародного валютного фонду для інших потреб виключено.
Що ж стосується плану Маршалла, то тут є шанс отримати фінансування під цікаві інвестиційні проекти. Проте чи є вони у нас?
Протистояти Путіну
Ідея пролобіювати для України чергову фінансову ін’єкцію виникла у двох колишніх литовських прем’єрів — Андрюса Кубілюса і Гедімінаса Кіркіласа.
Відповідний план політики презентували у представництві Литви в ЄС. Ціна питання — 5 мільярдів євро на рік.
Саме стільки інвестицій має отримувати Україна, щоб довести зростання економіки до 5-6% (зараз цей показник дорівнює 2%).
Під ідею подібної допомоги Кубілюс та Кіркілас уже гуртують політичні еліти Заходу. Але чому вони взяли на себе подібні волонтерські функції?
За словами Кубілюса, поштовхом для них стало питання, чого президент РФ Володимир Путін «хоче досягти в Україні».
«Ми дійшли висновку, що головна мета Путіна — це не дозволити Україні стати успішною державою, тому що успіх України для режиму Путіна є великою небезпекою. Для його стратегії ми придумали новий термін — додонізація (від імені Ігоря Додона — проросійського президента Молдови. — Авт.)», — сказав він.
Кубілюс пояснив, що під «додонізацією України» мається на увазі те, що Путін хоче «дочекатися, коли незадоволені, розчаровані в реформах люди проголосують на майбутніх виборах за тих, хто не буде просувати необхідні реформи».
«Це буде поверненням політичного домінування Путіна в Україні. Коли ми прийшли до такого висновку, ми поставили інше питання: «Чи є чітка стратегія з нашого боку, з боку Заходу, щодо того, як не дозволити Путіну виграти?». Наша відповідь була незадовільною — на жаль, чіткої стратегії ми не бачимо», — констатував колишній глава литовського уряду.
Але не все втрачено, переконаний Кубілюс.
«Ми дійшли висновку, що в історії Європи є тільки два успішних політичних інструменти, які був здатний використовувати Захід, щоб не дозволити Радянському Союзу поширити політичне домінування на країни Європи. Перший — це план Маршалла 1947 року, а другий — розширення ЄС. Якщо розширення для України поки не є можливим, треба подивитися на аналог плану Маршалла», — пояснив екс-прем’єр.
На думку Кубілюса, пакет інвестицій у реальний сектор економіки України буде великою допомогою нашій державі.
Він наголосив, що фінанси, які надійдуть в Україну, будуть захищені від корупційних дій і розкрадання спеціально створеним інститутом, який буде аналогом чинного під час реалізації плану Маршалла в Німеччині Банку розвитку.
«Це те, що ми пропонуємо в наших документах, коли ми говоримо про план Маршалла для України. З цими ідеями ми почали відвідувати столиці західних країн, — зазначив Кубілюс. І додав: — Ми були у Вашингтоні, Берліні та Брюсселі. Потім ми зустрілися в Лондоні (6 липня на міжнародній конференції, організованій урядом Великобританії і присвяченій Україні. — Авт.), а восени — Париж, Італія, знову Вашингтон і Берлін».
За його словами, вже є домовленість про те, що до «литовської» групи приєднаються депутати польського Сейму.
«Ми повинні подивитися, як побудувати формальну коаліцію, як зібрати всіх друзів iз різних парламентів. Я думаю, що до осені ми матимемо інструмент, щоб побудувати таку коаліцію», — сказав глава литовського уряду. При цьому він констатував, що «настрої більш-менш позитивні».
«Усі розуміють те, що ми говоримо про стратегію Путіна і про стратегію з нашого боку. Всі розуміють, що є також недолік нових ініціатив щодо України. Зараз ми хочемо ініціювати політичне розуміння. Зараз ми не вдаємося в деталі, звідки прийдуть гроші, як вони будуть використані — про це ще дуже рано говорити. Дуже важливо, щоб до цього приєдналися Європейська комісія і Європейський парламент», — переконаний Кубілюс.
«Додони» ми чи ні?
Скільки б добрих звісток не приніс нам Андрюс Кубілюс, литовський прем’єр, здається, трохи лукавить.
Лукавить, коли говорить, що зарано замислюватися над тим, «як будуть використані» добуті такими трудами гроші.
Навряд чи симпатикам України хотілося б, аби зібрані кошти поглинула наша всюдисуща корупція.
Однак справа не тільки в корупції. В ейфорії від того, як ринулися в бій за Україну двійко литовських політиків, ми забуваємо, що три роки тому план Маршалла (або його фінансовий дублер) уже був винесений на порядок денний.
Ще в 2014-му відомий американський мільярдер Джордж Сорос пропонував Заходу надати Україні аналог плану Маршалла, але справа так нічим і не закінчилася.
Бо Україна нічого не запропонувала у відповідь, а мусила б зробити це.
Посвячені у тонкощі процесу люди говорять, що, коли Україні надходить пропозиція допомоги, включається один і той самий механізм.
Міністерства та відомства складають довжелезний перелік своїх потреб та передають його на затвердження потенційним спонсорам. Але список бажань не є інвестиційним проектом.
Ба, навіть більше: він є чимось зворотним до інвестиційного проекту, бо передбачає лише споживання.
Іншими словами, міністерство інфраструктури, наприклад, не повинно просто просити грошей на фінансування Миколаївського порту, бо попередні закінчилися або були розкрадені. Міністерство має показати в деталях, що і як буде зроблено у порту після фінансової ін’єкції.
Які судноремонтні або суднобудівні підприємства будуть відкриті і в чому, власне, полягатиме інтерес кредитора (котрому, між іншим, гроші доведеться повертати).
Чи готова Україна до подібних презентацій та відповідей на прискіпливі запитання?
І ще: чи готова Україна до справжніх, а не декларативних реформ у галузях, де фінансове зростання гальмують?
Чи готова вона до спрощення регуляторної політики, приборкання фіскальних органів, усунення торговельних бар’єрів, модернізації промисловості тощо?
Чи готова вона дати по руках олігархату, котрий зі 100-вiдсотковою вірогідністю створить мережу підконтрольних йому дрібних та середніх підприємств, якщо гроші з плану Маршалла призначатимуться в першу чергу малому та середньому бізнесу?
Нашій державі слід досить оперативно знайти відповіді на всі зазначені питання.
Якщо ми дійсно налаштовані прийняти допомогу в рамках плану Маршалла-2 та поставити її собі на службу.
Адже поки що у нас тривають пільгові фінансові роки завдяки реструктуризації зовнішнього боргу.
Але вже у 2019-20 рр. суми виплат збільшаться, і це означатиме, що Україні знадобляться ті чи інші чинники, що сприятимуть економічному зростанню.
Якщо провести деякі історичні паралелі, то можна відзначити, що повоєнна Європа і сьогоднішня Україна опинилися у схожій ситуації.
«Обсяг виробництва став нижче довоєнного, особливо зменшився видобуток вугілля. Втрачено значні джерела доходів у іноземній валюті. Потреба в імпорті є занадто високою» — це написано не про Україну, а про стан післявоєнної Європи в 1947 році. Чи все-таки і про Україну?
Схожі хвороби, на перший погляд, вимагають схожих ліків.
Відновлення та модернізація виробництва, усунення торгових бар’єрів, дешеві кредитні кошти для малого і середнього бізнесу — і за кілька років економічний локомотив мчить у стрімке майбутнє.
Так було після завершення Другої світової. І це при тому, що весь план Маршалла оперував сумою в 13 мільярдів американських доларів.
Що в перерахунку на сучасні гроші становить близько 130 мільярдів. Багато це чи ні? Слід врахувати, що ця сума була розділена між 18 європейськими державами.
Західна Німеччина, де план Маршалла призвів до «економічного дива», отримала, наприклад, 13 мільярдів на сьогоднішні гроші.
Міжнародні експерти твердять, що Україні потрібно кілька десятків мільярдів доларів впродовж наступних кількох років.
Але всі міжнародні експерти говорять також, що це має бути пов’язано з певними умовами, з чітким контролем і виконанням тих проектів, які можуть внести дійсно системні зміни в українську економіку.
Якщо будуть відбуватися реальні дії, якщо матиме місце справжня реалізація проектів, Україна буде включена у світовий поділ праці, зможе підкорити зовнішні ринки тощо.
Головне, аби все обійшлося без чергового банального «дерибану». Бо наступного разу «економічних адвокатів» України в особі литовців чи поляків може й не знайтися.
