У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
«Чергу по хліб займали ще звечора»: спогади Олександри Веселової про повоєнний голод
18.07.2017
Олександра Веселова.
Минає сімдесята річниця повоєнного голоду 1946-47 років.
Найважчий період голодного мору в Україні припав на весну — початок літа.
Він поклав на жертовник майбутньої «холодної війни» (оголошеної Сталіним на зустрічі з виборцями Москви 6 лютого 1946 року) щонайменше 800 тисяч осіб у 18 областях Української РСР.
Пропонуємо увазі читачів спогади Олександри Веселової про пережиті нею в дитинстві німецьку окупацію і повоєнний голод у Дніпродзержинську (зараз Кам’янське) на Дніпропетровщині.
Авторка — український історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, відома дослідженнями радянських голодоморів у 30-х і 40-х роках минулого століття в Україні.
Підготувала та опублікувала понад 200 наукових праць, з яких більше половини — про радянські голодомори.
На жаль, Олександра Михайлівна раптово пішла з життя від серцевого нападу влітку 2015 року...
Таргани на смак «кисленькі»
Мої батьки родом зі Слобожанщини. Обоє — з розкуркулених родин.
Рятуючись від голоду тридцятих і репресій, втекли на Донбас, там побралися.
1934 року завербувалися на новобудову в Дніпродзержинськ. Працювали на фабриці. Свого житла не було. Наймали кімнатку в бабусі у хаті приватного сектору.
Пізніше отримали житло в будинку барачного типу. У 1936-му народився первісток — синок Володимир, 1939-го народилась я. Тільки-но почали обживатися, а тут війна!
Батька мобілізували в армію. У місті почалася евакуація: ешелонами вивозили заводи та устаткування.
Партійці з сім’ями дременули на Урал та до Середньої Азії. Наша сім’я, як і багато інших мешканців міста, евакуації не підлягала, залишилася в місті. Без їжі, без грошей.
Радянські військові залишили місто. Моя мати згадувала:
«Німець під’їхав до нашого будинку-бараку і крикнув: «Німецькі брички на Кринички!» (це за 18 км на південь від Дніпродзержинська. — Ред.). Вивезли далеко в степ і там залишили. Конвоїри зникли. Привезені розбрелися у пошуках якогось прихистку. Села навкруги вже були переповнені біженцями. Село, куди прийшли, було розбомблене, всі люди жили в погребах.
Спочатку були в конюшні, потім iз труднощами знайшли куток у старенької бабусі в погребі. В окупації люди виживали, як могли. Залишаючи дітей самих, iз сусідками пішки ходили по навколишніх селах за десятки кілометрів, аби здобути хоч трохи кукурудзи чи ячменю. Майже жебракували. Дякуючи Богові, зберегла дітей».
25 жовтня 1943 року стало відомо, що звільнено Дніпродзержинськ.
Мама «завантажила» двоколісну тачку нехитрим пожитком, посадила хворого брата Володимира й «поїхали»-попленталися додому, а я, чотирирічна дитина, «підпихала»...
У післявоєнному Дніпродзержинську було не легше за окупацію. Навкруги — суцільна руїна.
Підприємства або цілком зруйновані, або вивезені на схід ще восени 1941 року.
Батько з фронту повернувся, слава Богу, живий і цілий. Влаштувався змінним механіком на завод. Жили у величезному бараці зі «зручностями» надворі.
1946 року я стала школяркою, сиділи по четверо за партою. Класи були переповнені (до 40-45 осіб), багато переростків. Були й «змішані» класи.
З нетерпінням чекали великої перерви, коли нас підгодовували ложкою вінегрету.
В школі вчителі постійно говорили, що в нас «щасливе дитинство», розповідали про світле майбутнє — комунізм.
Те саме — і вдома по тарілці-репродуктору, який ніколи не вимикали.
У класі товаришувала з дівчинкою, батьки якої тримали «патент». Щоб якось виживати в повоєнне лихоліття, в сім’ї виготовляли паперові квіти, розфарбовували їх у різні кольори і продавали на ринку поруч.
Родина мала підлітковий велосипед «Науман» (мабуть, трофейний) — заздрість і мрія дітлахів усього двору.
Щоб прокататись одне коло в нашому дворі треба було зробити на спеціальному шаблончику сотню пелюсток — заготовок майбутніх квітів.
Працювати слід уважно і не так швидко, щоб не псувати папір. Але проїхати на «Наумані» дуже кортіло, тож приймала умови господарки велосипеда.
Мешкали в небезпечному районі біля базару й трамвайних зупинок. Чому небезпечному?
Після війни обстановка у місті була криміногенною. Навкруг — багато голодних і знедолених людей.
Дуже жаль було дивитись на безногих інвалідів на саморобних дерев’яних дощатих платформах...
Але раптом інвалідів у місті не стало. Куди влада їх поділа, невідомо...
Пізніше чула, що їх нібито «переселили» до якогось спецінтернату в Росії.
Поруч жила сім’я Шинкаренків, їхні дві дочки Валя і Рая були нашими подружками.
Вони дуже голодували, від голоду хворіли. Наша родина ділилася з ними, чим могла.
Від’їжджаючи в пошуках їжі, мама мені завжди наказувала: «Звари великий казан супу та запроси дівчат».
Ми варили суп без засмажки і швидко його з’їдали. Здавалося, це був найсмачніший у світі суп.
Пригощали також і приблудну собачку Джульку...
А ті дівчатка вижили й перетворилися на красунь, мають свої сім’ї, дітей, онуків.
По сусідству з нами жила сім’я загиблого фронтовика: мати й п’ятеро дітей.
Всі діти були роботящі, виховані, але страшенно голодні, виснажені.
Їхня мати була змушена в час того повоєнного голоду віддати дівчинку (мою ровесницю) до дитячого будинку, щоб дитина вижила.
Вижили всі діти завдяки постійному пошуку чогось їстівного: глоду, акацієвого цвіту, вишневого клею, калачиків, різної трави, навіть комах тощо...
Один iз хлопчиків з тієї сім’ї розповідав, що їсть тарганів, «вони на смак кисленькі».
Рано почали працювати...
Лізу так і не знайшли
У ті голодні роки ходило багато чуток про людоїдство. Розказували люди, що в холодцеві, купленому на базарі, знаходили дитячі пальчики й нігтики.
Та найстрашнішою стала чутка про те, що було з’їдено, а затим і спалено цілий дитячий будинок.
На згарищі не знайшли дитячих кісток, а дітей там було багато... Неймовірним був розгул бандитизму. Жебраки ходили один за одним.
Але мало хто в бідних голодуючих кварталах міг їм зарадити. Голод, здавалося, ніколи не скінчиться.
Найбеззахиснішими в той голодний час були діти й старики. Часту смерть дітей і дорослих сприймали як щось буденне. На дітей нерідко полювали.
1947 року з нашого багатодітного двору зникла дівчинка Ліза. Для нас це стало великим потрясінням. Її так і не знайшли.
Небезпечну пригоду довелося пережити й мені.
Одного разу йшла до поліклініки вузенькою стежкою між огорожами приватного сектору й несподівано впала, втративши свідомість.
А впала тому, що хтось чимось важким поцілив мені в голову, Бог знає, з якою метою.
Прийшла до тями вже в поліклініці — страшенно боліла голова.
Лікар мені сказав, що, на моє щастя, мене помітила подружня пара й принесла до лікарні. Надалі порадив приходити на лікування з кимось iз дорослих.
А той шрам на голові залишився на все життя...
Пам’ятаю величезні черги по хліб, які шикувалися біля магазинів ще звечора. Батьки займали чергу, розсаджували малечу поруч iз магазином, а самі йшли до домашньої роботи.
В літню пору, бувало, сиджу з іншими дітлахами в теплій пилюці, дрімаю, майже засинаю.
А серед ночі — перекличка, не можна прогавити чергу. Чекаємо світанку, коли з’являться дорослі.
А перед відкриттям магазину завжди приходили місцеві молодики — бандити, то можна було і чергу втратити...
Батько працював в «гарячому» цеху заводу, одержував пайок та хлібні картки на утриманців. Але того пайка на сім’ю завжди не вистачало.
Мати ще згадувала: «Щоб сім’я не голодувала, то разом із «дітними» сусідками-приятельками їздили залізницею (частіше за все на дахах вагонів), до сіл і містечок на Кіровоградщину, Київщину, Черкащину.
Їздили навіть до Білорусії. Або ходили пішки (часом і за 70 км). Там обмінювали деякі побутові речі на харчі (якесь зерно, пшоно, кукурудзу).
Кукурудзу перемелювали на спеціально зробленої «драчці» й пекли прісний кукурудзяний хліб, варили мамалигу.
В «мандрах» бували по кілька днів, а то й тижнів. Сім’ї наші вижили».
У зв’язку з тим, що батько мав тризмінну роботу, нам iз братом під час материних «відряджень» доводилося по кілька днів, а то й тижнів доглядати нашу маленьку сестричку Лідочку — вона народилася на початку 1947 року.
При цьому ми примудрялися до школи ходити й пристойно вчитися.
«Лячно бачити на кухні чистий посуд»
Завдяки нашій матусі така-сяка їжа в домі у нас бувала. Перловий суп без засмажки — голодоморний «делікатес», я його й зараз люблю. Але так було не в усіх.
Знаю, що сусідські хлопчаки полювали на горобців, підманюючи пташок зернятками в ящики-пастки. Мій брат теж брав участь у тому полюваннi.
Пташок обдавали окропом, патрали, варили... Виживали робочим городом за містом, там вирощували картоплю. Викопали погріб у дворі нашого будинку.
Мені особисто довелося підняти на поверхню і віднести 200 відер важкої, як камінь, глини.
В погребі зберігали врожай картоплі, квашену капусту, солоні огірки, помідори. Вижили.
Про своє страхітливе минуле, пов’язане з Голодомором 30-х років і довоєнними репресіями, батьки нам не розповідали.
На підсвідомому й свідомому рівні розуміли, що так безпечніше і для себе, і для родини.
Згадувати про Голодомор у ті часи в Радянський Україні було дуже небезпечно.
Батько рано пішов у вічність, після тризмінного кряжіння у «гарячому» цеху заводу, пробувши на «заслуженому відпочинку» всього два роки.
Мати пережила його на 30 років і незадовго до кончини переповіла нам дещо про їхнє спільне життя.
Інколи казала: «Не доведи, Господи, пережити вам те, що було з нами. Лячно і жахливо бачити на кухні чистий посуд».
Мабуть, їй він нагадував пережиті голодні роки.
«Слава Богу, постукали не до нас»
Страх за своє життя і життя дітей переслідував батьків до самої смерті.
Мати згадувала, з яким жахом ночами вони прислуховувались до звуків мотора «чорного ворона» біля їхнього барака, до тупотіння ніг коридором, стукоту в двері.
«Слава Богу, пронесло! Постукали не до нас», — так кожного разу. І не один рік...
Батько інколи, коли я поверталася з роботи, намагався щось мені розповісти, але я відмахувалась, без кінця тараторила про заняття в школі, про своїх учнів, про роботу вчительки, про доручення від партійців (вступила в партію ще в школі).
А робота вчителькою й заочне навчання у Києві, в університеті — знову не до розмов...
Батько слухав мене, слухав базікання «чорної тарілки» (радіо, яке у нас не вимикали) про досягнення соціалістичного ладу та «покращення» побуту радянських людей, гамселив молотком по чоботу (після чергової зміни на заводі ремонтував взуття) і з притиском примовляв: «Хаз-з-з-я-ї, хаз-з-з-я-ї!..»
Може, хотів щось розповісти, про таїну його родини, про долю працелюбних батьків, загиблих в нетрях Сибіру, про свою долю в засланні.
Мене й зараз, уже у поважному віці, мучить совість, що не дала можливості батькові виговоритися, не вислухала.
Цей докір болить мені тепер, коли я за віком стала давно старшою за батька...
Дуже гірко, що зараз чужі нашому народові зайди роблять з України дослідницький полігон iз нових економік, нових людиноненависницьких законів, руйнують село — коріння нашої культури, знищують традиції українського народу.
Плекаю надію, що згодом в українському парламенті з’являться нові люди, молодь, яка виросла в Україні, як у незалежній і суверенній державі.
Лише те насторожує, що часто-густо молодь апатична до нашої минувшини.
А треба! Без знання минувшини немає майбутнього.
