Не любив слово «дисидент» і героєм себе не вважав: історія видатного українця Івана Геля

У четвер, 13 липня, у Львові, у музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», відбувся вечір пам’яті до 80-ї річниці від дня народження Великого українця Івана Геля.

 

Органiзатори пам’ятного заходу та соратники активного борця за волю України розповiли про життя Івана Геля.

 

На вечiр запросили його дружину Марію Гель та доньку Оксану.

 

Згадати Геля прийшли й дисиденти Микола Горинь, Ольга Горинь, Мирослав Маринович, Люба Маринович, Ігор Калинець, Юрій Шухевич.

 

Для багатьох ім’я Івана Геля спiвзвучне з українським визвольним рухом, про його участь у боротьбi дисидентiв проти радянського режиму йдеться в розділі підручників з історії України.

 

Однак сам Іван Гель ніколи не вважав себе дисидентом.

 

Навіть навпаки, вважав терміни «дисидент», «дисидентство» штучними, здрібненими і бездумно застосованими до української визвольної боротьби, щоб підмінити справжню її суть — боротьбу за відновлення державності. Іван Гель не вважав себе героєм.

 

Він просто робив те, що підказувала совість, бо не міг інакше.

 

Український правозахисник, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української гельсінської спілки, радянський політв’язень народився 17 липня 1937-го у селі Кліцько Грудецького повіту Львівського воєводства, а помер 16 березня 2011 року у Львові.

 

Був депутатом, заступником голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання.

 

Іван із раннього дитинства захоплювався українськими партизанами, багато з яких часто бували в домі Гелів.

 

«А що освячується в дитинстві — то на все життя», — говорив Гель і  продовжував свій шлях.

 

У сім років на запитання упівців, чи поповнить їхнi ряди, як виросте, ствердно відповідав: «Я вже готовий!».

 

Батько — колишній вояк УГА, потім голова «Просвіти» в селі, був головою колгоспу, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУН (був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ ОУН), за що 1950 року був засу­джений на 20 років.

 

Перша сутичка малого Івана з режимом сталася в 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків.

 

А свою свідому і тверду громадянську позицію вперше проявив у 10-му класі, коли публічно відмовився вступити до комсомолу, тому що для нього це означало «зректися Бога, тата й України».  

 

За що був вигнаний iз 10-го класу Комарнівської серед­ньої школи. Закінчив вечірню школу в Самборі.

 

Служив у війську. Після демобілізації вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського державного університету.

 

На 2-му курсі перевівся на вечірнє відділення, працював слюсарем на Львівському електровакуумному заводі.

 

Після знайомства з Михайлом Горинем почав виготовляти і поширювати самвидав: «Стан і завдання українського визвольного руху» Євгена Пронюка, «Що таке поступ» Івана Франка (критика марксизму), «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви» тощо.

 

24 серпня 1965 року був заарештований. У березні 1966 засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда», «організаційна діяльність») до трьох років таборів суворого режиму.

 

Загалом в ув’язненні провів 16 років, на засланні — 5. У таборах брав участь у голодуваннях, зокрема в голодуванні з вимогою статусу політв’язня.

 

Одне з його голодувань тривало 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією.

 

1975 року шлюб був зареєстрований. Усього голодував понад 300 діб.

 

Іван Гель — автор  книги «Грані культури» як відповіді на «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

 

Написана в ув’язненні в 1970-х рр., праця поширювалася в самвидаві, нелеґально потрапила за кордон і під псевдонімом Степан Говерля була видана у Лондоні 1984 року.

 

В Україні під справжнім іменем автора книжку вперше видали у Львові 1992 року. 

 

На початку 1987 року Гель повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом.

 

Навесні 1987-го разом iз В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком відновив журнал «Український вісник», був його відповідальним секретарем. Співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління.

 

1987 року створив і очолив «Комітет захисту Української греко-католицької церкви», редагував журнал «Християнський голос», організовував перші масові релігійні та політичні акції в Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірян УГКЦ 19 вересня 1989 року біля собору Святого Юра у Львові — тоді «катакомбна» церква легалізувалася і дістала офіційне визнання.

 

Брав найактивнiшу участь у створенні «Меморіалу» і Народного руху України.