Верховна Рада восьмого скликання долає свій екватор.
Попри справедливу критику і відсутність, де-факто, коаліції ця Рада врешті-решт спромоглася прийняти вкрай необхідне антикорупційне законодавство, історичну бюджетну децентралізацію, здійснити низку дерегулятивних кроків для бізнесу та насправді зробила чимало доброго.
Однак невиконаних, проте надважливих завдань набагато більше.
Одне з них — зміна виборчого законодавства. Це одне з історичних призначень цього парламенту.
Вимога Євромайдану
В Україні має змінитися виборча система — зі змішаної на пропорційну з відкритими списками і регіональними виборчими округами.
У 2014-му здавалося, що подібний крок, до якого начебто були готові всі демократичні сили, — це справа найближчого часу.
Такою була одна з вимог Євромайдану. І це була одна з базових обіцянок Президента, і, врешті, пункт щодо зміни виборчої системи вписаний як обіцянка всіх депутатських фракцій, що входили до складу першої коаліції.
Також у 2010 році на необхідності цих змін на виборах народних депутатів наголосила Парламентська Асамблея Ради Європи.
Рекомендувала аналогічні зміни нашому законодавству й Венеціанська комісія у 2011 році.
Цей крок — єдина можливість оновити політичний істеблішмент та привести до влади не тих, хто змінює політичне амплуа від виборів до виборів, не тих, хто платить мільйони, аби опинитися у списках потрібних партій, і не тих, хто дискредитує саме поняття виборів, використовуючи прямий або непрямий підкуп виборців грошима або продуктовими наборами.
Час і досвід демонструють, що такі революційні рішення ця Верховна Рада була здатна приймати у перший рік своєї роботи.
Не хотілося б принижувати і знецінювати подальшу роботу парламенту, однак ігнорування важливих законопроектів і постійне порушення регламенту зараз стали буденністю.
Зрештою, центр прийняття рішень цієї Ради перебуває поза її стінами.
Що ще може більше дискредитувати законодавчу гілку влади, аніж її цілковита залежність від виконавчої?
Ось і маємо результат: виборча система в Україні лишається тією ж, що й за часів Януковича. У ЦВК — ті ж обличчя.
Охендовський, гнучкий і зручний для будь-якої влади, — на волі. А питання зняття депутатської недоторканності — із засобу для маніпуляцій узагалі перетворилося на сюжет для народних анекдотів.
Очевидно, такий підхід вигідний для політиків, що звикли вигравати вибори за допомогою адмінресурсу і гречки.
Мажоритарна система вигідна адміністрації Президента, яка використовує адмінресурс в інтересах провладних сил та олігархату, що за допомогою потужних фінансових «вливань» у передвиборчі округи грає на цьому полі свою гру.
Таким чином спотворюється сама суть політичного вибору — замість вільного волевиявлення — суцільна маніпуляція і брехня. Це — хибний шлях.
І тотальна недовіра українців до своїх обранців — найкраща ілюстрація цієї тези.
Як тільки Раду ми не вибирали…
Рецепт подолання винайдений і апробований в інших країнах. Статистика свідчить, що вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, більшість із яких — європейські.
Найтиповіші прихильники таких виборів — Швеція, Фінляндія, Норвегія, Нідерланди, а також країни Балтії — Латвія та Естонія.
Остання демонструє настільки позитивний приклад застосування пропорційної виборчої системи, що може слугувати прикладом навіть для країн зі сталими демократіями.
Система з відкритими регіональними списками використовується в Естонії як під час парламентських, так і місцевих виборів.
Такий підхід дозволяє вдало поєднати партійну і персональну складову вибору громадян.
Адже під час голосування виборець вписує реєстраційний номер кандидата у бюлетень, таким чином віддаючи свій голос не лише за партію, а й за конкретного депутата, що її представляє.
Така система не лише персоналізує вибори, зближуючи обраних і тих, що обирають, вона одночасно сприяє інституційній розбудові партій, а значить — і оновленню політичних еліт.
Натомість посткомуністичні авторитарні режими тяжіють до мажоритарних виборчих систем.
Пояснюється це просто: під час таких виборів простіше використовувати адміністративний ресурс і впливати на результати виборів.
Еволюція української виборчої системи — шлях із помилками та спробами їх виправити.
Його детально дослідив у фаховій статті доцент кафедри загальнотеоретичних та державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» Юрій Ключковський.
Так, наприклад, виборчий закон 1993 року був яскраво «антипартійним».
Він хоч і декларував роль політичних партій, проте водночас ускладнював їхню участь у виборчих механізмах.
Фактично партії були безправними. Перш ніж делегувати кандидатів, вони мали не тільки зареєструватися у Міністерстві юстиції, а й пройти повторну реєстрацію у ЦВК (у чому могли відмовити), потім провести збори обласної організації й подати список не менше 100 членів із детальною інформацією про них.
Враховуючи, що після розпаду СРСР минуло всього два роки, й Україна перебувала в умовах жорсткого посттоталітарного режиму, оприлюднення детальних даних було загрозою для членів інших партій, окрім комуністичної.
Рада, обрана саме за цим законом, і ухвалила Конституцію України у 1996-му.
При цьому внаслідок застосування двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості Рада розпочала роботу, маючи лише трохи більше від двох третин свого конституційного складу.
Вже у 1998-му, а потім і 2002 роках було застосовано змішану систему: половина складу ВР обиралася пропорційно, інша — за мажоритарною системою відносної більшості.
Застосування єдиного округу і списку мало на меті забезпечити розбудову загальнонаціональних партій, сприяти єднанню українського суспільства.
Однак механічне поєднання двох систем призвело до того, що формально «незалежні» кандидати — мажоритарники — швидко стали представниками провладної політсили.
Це явище набуло агресивних форм на виборах у 2002 році, коли за рік до цього ВР шість разів приймала виборчий закон, що базувався на застосуванні пропорційної системи.
Однак тодішній Президент Леонід Кучма стільки ж разів його «ветував».
Ця протидія була одним із ключових факторів, що посприяв процесу залежності парламенту.
Виборчий закон і далі лишався наріжним каменем.
У 2006-му в Україні провели вибори на засадах пропорційної системи із загальнонаціональними жорсткими виборчими списками у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.
Саме тоді у парламент організовано «зайшла» Партія регіонів, отримавши 186 мандатів.
І хоча формально вона була в меншості у порівнянні з «помаранчевою коаліцією», політичні сварки і затягування коаліційного процесу призвели до кризи, розпуску Ради і проведення позачергових виборів у 2007-му.
Вже в 2012 році вибори проводили за змішаною системою.
За новим законом, права брати участь у виборах не мали політичні блоки. Було підвищено з 3% до 5% прохідний бар’єр.
Власне, новий закон був багато в чому подібний до закону 2002 року і мав на меті врятувати імідж Партії регіонів, що втратила значну підтримку серед своїх виборців.
Як результат, ПР отримала 187 мандатів, 115 з яких — у мажоритарних округах.
За такою ж системою відбулися і післяреволюційні вибори 2014 року.
Хоча дискусія щодо критичної необхідності зміни виборчої системи дійшла апогею.
Відкриті списки — лакмусовий папірець для влади
Якою ж має бути ця система, аби максимально уникнути недоліків і гуль, які набило українське суспільство за роки незалежності, й у чому її переваги?
Перше. Пропорційна система з відкритими регіональними списками не призводить до втрати голосів виборців.
Вона забезпечує відповідність політичної конфігурації парламенту реальному рівню підтримки партій.
Вона зменшує вплив адмінресурсу та сприяє інституційній розбудові партій.
Однак потребує тривалої інформаційної роботи серед виборців і членів комісій.
Друге. Завдяки відкритим спискам виборці можуть впливати на черговість проходження депутатів партії до парламенту, що сприяє оновленню еліт.
Третє. Право висувати кандидатів варто закріпити лише за зареєстрованими в установленому порядку партіями, які висуватимуть два типи списків — для відповідних регіональних округів та загальнодержавного виборчого округу.
При цьому з метою запобігання участі у виборах «технічних» партій варто суттєво збільшити розмір виборчої застави, що повертається партіям, які подолають бар’єр.
Четверте. Необхідно суттєво обмежити використання політичної реклами під час перегонів.
Саме заради реклами — прихованої і не дуже — олігархам вигідно роками утримувати телеканали, які, спотворюючи дійсність, «виховують» електорат.
Законодавча заборона на політичну рекламу припинила б цю практику.
Адже вибори мають бути конкуренцією програм та ідей, а не грошей та адмінресурсу.
П’яте. Всі партії повинні відкрити рахунки виборчих фондів у банках у визначений строк, а звіти про надходження і використання коштів мають оприлюднюватися ЦВК.
Шосте. Виборці можуть голосувати як за список кандидатів від партії у багатомандатному окрузі, так і за окремого кандидата у цьому списку, що сприятиме зменшенню рівня внутрішньопартійної конкуренції.
Ці пункти нової виборчої концепції, схвалені міжнародними експертами, мають докорінно змінити систему в усіх її проявах: як у ставленні еліт до виборців, так і у відповідальному сприйнятті виборів самими виборцями.
Захисники мажоритарної системи часто наводять як аргумент виборче законодавство США, забуваючи, мабуть, що культурі політичних інституцій у Сполучених Штатах більш ніж двісті років, за владу борються лише дві партії, а за фальсифікації та маніпуляції можна потрапити за ґрати та раз і назавжди розпрощатися з політичною кар’єрою.
Змішаною є виборча система й у Німеччині, що має вигляд пропорційного представництва.
Кожен виборець має два голоси: один для обрання депутата за територіальним округом і один — для голосування за партійними списками.
Ця система також формувалася і цементувалася роками.
Практика доводить, що мажоритарна система має сенс і є успішною в країнах, де є сталими і сформованими дві-три партії. А у разі порушення виборчих норм — покарання невідворотне.
Хто з наших відвертих маніпуляторів на передвиборчих перегонах був засуджений та відбув покарання?
Тому подібна аргументація противників нової виборчої системи є вкрай некоректною.
Тема впровадження відкритих списків — лакмусовий папірець для української влади.
У 2004—2010 роках демократичні сили цей іспит не склали, хоча тоді вимога впровадження виборів за відкритими списками звучала із вуст Президента Віктора Ющенка.
З огляду на це запитаємо: а чи були ці сили насправді демократичними чи тільки імітували вірність демократичним ідеалам?
Нині для прийняття нового закону свої зусилля мають закумулювати всі учасники процесу — політики, громадські діячі, журналісти, аби вкотре нагадати всім народним обранцям і Президенту про їхні обіцянки під час Майдану.
Новий виборчий закон, а разом із ним і суттєве обмеження депутатського імунітету, а також спрощена процедура його зняття — це, без сумніву, еволюційний шлях України.
Щоправда, багато політиків, декларуючи життя по-новому, воліють жити за старими принципами.
Ось тільки досвід доводить: чим довше і безцеремонніше вони грають за своїми правилами, тим сильнішим і гучнішим стає слово і тиск вулиці. Істина, доведена Революцією гідності.
Роман СЕМЕНУХА, народний депутат України
