Хоч українець Давид Бурлюк — леґітимна зірка світового мистецького авангарду, альбом його живопису в Україні досі не виходив.
Аж ось нарешті сталося: «Давид Бурлюк» (К.: АртHuss, 2017). Дві сотні репродукцій, переважну більшість котрих (чи всі?) бачимо вперше.
Оскільки місцезнаходження творів не зазначено, а саме видання підготовлене аукціонним домом «Євро-Арт», можна припустити, що це така собі пропозиція колекціонерам «за промовчанням». Розкішна пропозиція.
Надто з огляду на інформацію з іншої книжкової новинки: «2007 року на лондонському аукціоні Sotheby’s полотно цього митця продали за одну з рекордних сум для українського живопису — 650 тисяч доларів» (Україна. Сторінки родинного альбому. — К.: АртHuss, 2017).
Але й на простого глядача чекає кольоро-ритмічний шок від такої кількості небаченого Бурлюка.
Та не тільки звичайний споглядач нітиться перед цим художником — мистецтвознавці теж. Здається, не було такого художнього напрямку початку ХХ століття, в якому би Давид Бурлюк не випробував своїх сил.
Ба більше — він лишив помітний слід у футуристичній поезії, про що наш масовий читач довідався по виході книжки «Поети брати Бурлюки. Тонкофінґерпринт» (К.: Ярославів Вал, 2014). У передмові до рецензованого альбому читаємо: «Він називав себе оратором, і тоді, коли не продавалися картини, заробляв на життя публічними виступами. На будь-яку тему».
Так, Бурлюковій ерудиції може позаздрити будь-хто. Він усе життя тримав себе у, сказати б, енциклопедичній формі.
Казав: «Вчення вириває людей з грядок. Лише невчені все життя ріпою в одній грядці сидять» (Д.О.Горбачов. Авангард. Українські художники першої третини ХХ ст. — К.: Мистецтво, 2016). І називав цей непоборний потяг до нового «інстинктом естетичного самозбереження».
Проте все це мало що прояснює глядачеві, який стає віч-на-віч із картинами Бурлюка і клякне перед стихією кольорів — то полудневою, то присмерковою, а то й затуманеною.
Серед опублікованих текстів Д.Бурлюка майже немає конкретних самокоментарів, але один — вартий багатьох, ключ до його живопису: «Року 1915 я написав картину «Святослав»... Помаранчеві, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють Ніагарами з-під мого пензля. Коли я рисую, мені здається, що я дикун, котрий тре сук однієї фарби об іншу, щоб одержати кольоровий ефект. Ефект горіння. Ефект сластолюбства, збудження статтю однієї фарби характерних рис і особливостей іншої» (див.: Д.О.Горбачов, «Авангард...»).
Хоч усі Бурлюкові картини — навіть абстрактні — є «сюжетними», варто тримати в голові вислів його сучасника Олександра Богомазова:
«Сама будова картини — взаємини між формами — це і є «сюжет». На це наша психіка реагує, на ритми» (Дмитро Горбачов. Случаї. — К.: Артбук, 2017). А коли відчуваєш, як крізь життєрадісне буяння фарб проступає щось моторошне, пригадується ще й Олександр Архипенко: «У стародавньому архаїчному мистецтві спресувався первісний жах» (там само). І раптом бачиш, що дивні гномоподібні фігурки Бурлюка вельми нагадують архаїчних персонажів Толкіна, а самі картини — пленерні етюди з фентезійних країв.
Навіть техніка імпасто, якою залюбки користувався (суміш фарб із піском і ґрунтом), ніби свідчить про зв’язок із часами міфічними. Мистецтвознавець Дмитро Горбачов назвав цю суміш позірно не поєднуваного «спектральним експресіонізмом» та «містичним реалізмом» (Український модернізм 1910-1930. — Хмельницький: Галерея, 2006).
Отже, «татарсько-запорозький футурист» або «американський Ван Гог» Бурлюк (як сам себе різночасно йменував) таки викорінюється з прадавньої української архаїки.
Американський дослідник авангарду Джон Болт значить: «Стиль Бурлюка був еклектичним і часто невизначеним, але він завжди відбивав сільську життєрадісність і всеосяжність... Тип сердечного сільського примітивізму» («Український модернізм»).
По один бік традиційно ужиткового українського малярства — Ганна Собачко-Шостак, Марія Приймаченко, Катерина Білокур; по інший — такі різні й водночас «однакові» в обожнюванні кольорового всесвіту Олександра Екстер, Казимир Малевич, Олександр Богомазов, Давид Бурлюк.
Першим унаочнив цей генетичний зв’язок — і тим розкодував «гарячий материк українського авангарду» — Дмитро Горбачов у 1970-х.
І тим, за висловом Дж.Болта, «вивів зі стаґнації радянське мистецтвознавство». З роками відточене інтеґральне формулювання Д.Горбачова звучить так: «Український авангард 1920–30-х років в одну мить синхронізував тисячолітні ритми української культури з наймодернішими ритмами тогочасної Європи» (Авангард Йогансена. — Л.: Наутілус, 2007).
Про стиль Горбачова-мистецтвознавця пізніше напише його паризький колега Жан-Клод Маркаде: «Пасіонарні натхненні узагальнення, як у Андре Мальро» («Случаї»).
Ясна річ, сорок п’ять років тому публічно висловлювати те, що нині каже-пише Дмитро Горбачов, дорівнювало професійному самогубству.
1972-го його, на тоді головного хранителя Українського художнього музею, звільнили лише за те, що показував іноземцям невідомих світові Богомазова і Пальмова, які зберігалися у спецзапаснику.
Цю історію Дмитро Омелянович описав у добрій, дотепній, сумно-веселій і топ-інформативній книжці пунктирних спогадів «Случаї».
Подружжя французьких мистецтвознавців Жан-Клод і Валентина Маркаде нагострилися з’їздити до Радянського Союзу.
Валентина (дівоче прізвище Васютинська) — родом з Одеси, звідки батьки вивезли її у 1920-му десятирічною.
Але оскільки вона публікувалася в еміґрантському журналі «Сучасність», редагованому Ю.Шерехом, візу їй не давали; «за французів Маркаде прохав Брежнєва про допуск президент Жискар д’Естен». Дозволили на найвищому рівні.
Туристи заїхали до Києва, розшукали Горбачова, просять показати запасники. Той до директора, котрий знав, що без дозволу Мінкульту цього робити не можна, а міністерство все одно не дозволить.
Каже Горбачову: «Зробіть ось як: нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого. І робіть це «в рапіді», повільно, щоб вони це все встигли роздивитись».
Маркаде подивилися-шокувалися і попрямували далі до Москви.
Там «нас прийняв тодішній директор Третьяковської галереї Полікарп Лєбєдєв... При згадці прізвища «Богомазов» директор неочікувано різко викрикнув: Ви маєте забути про ці імена!».
Ну і, либонь, «просигналізував» куди слід про розкриття Горбачовим держсекретів.
Оргвисновки не забарилися: «Повернувшись у Париж, ми дізнались, що Дмитра Омеляновича звільнили з Українського музею».
Вільно писати-публікуватися стало можливо лише по відокремленні України від Росії.
Для Д.Горбачова все почалося з упорядкування розкішного (не лише тоді, а й донині) альбому «Український авангард 1910—1930 років» (К.: Мистецтво, 1996).
Утім невідомо, чи з’явився б він, якби не фінансова підтримка Соросівського фонду «Відродження» — офіційний Київ ще довго не толерував українських науковців, що підважували «думку» Москви.
А це видання проголошувало всесвітньо відомий «російський авангард» — українським за своєю природою й ідентичністю головних творців.
«Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем Наковим для виставки «Tatlin’s dream», улаштованої в Лондоні 1973 року», — пише тут Горбачов, не згадуючи, що саме він «підкинув» західним колегам цю тезу на обмірковування.
Через двадцять років, вже за підтримки Української держави, вийшло поліпшене видання (цитоване вище): Д.О.Горбачов, «Авангард...».
Давидові Бурлюкові, щодо якого усталилося визначення «український батько російського футуризму», тут присвячено набагато більше місця.
Але, на жаль, в Україні не зникло геть коліно-уклінне ставлення до щедро тиражованих по всіх усюдах імперських кліше.
Там і досі «вважають» Д.Бурлюка, прямого нащадка запорожців без жодної краплини російської крові, винятково «своїм» на тій підставі, що перед Першою світовою він декілька років прожив у Москві (а 1920-го врятувався еміграцією).
Він справді, як підкреслює Вадим Скуратівський, «опікувався всіма постатями російського футуризму, був ніби генеральним його продюсером» («Поети брати Бурлюки...»), а Маяковський описав це продюсерство так: «Давид зробив мене поетом... видавав мені щоденно 50 копійок, щоб писати, не голодуючи».
Московський поет Васілій Камєнскій казав про Бурлюка: «Міжнародне ім’я, наче сонце на небі» — і нікому з його товаришів-футуристів не спадало на думку вписати до його біографії рядок «російський».
А от нинішні одесити додумалися: на меморіальній дошці (довгий час Бурлюки мешкали в Одесі) скоротили вищезгадане формулювання до провокативного «батько російського футуризму».
Це підступне невігластво датується осінню минулого року.
ВІЗИТІВКА: ЛІДЕРИ ЛІТА
Відбулася експертна сесія Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2017» з визначення «Лідерів літа».
Починаємо публікувати шорт-листи кожної підномінації – по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).
Мистецтво
Петро ГОНЧАР, Лідія ЛИХАЧ. Чисте мистецтво. – К.: Родовід, 304 с.(о)
Віл ҐОМПЕРЦ. Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі. – К.: АртHuss, 486 с.(о)
Давид Бурлюк. – К.: АртHuss, 168 с.(п)
Енеїда Базилевича. – К.: Артбук, 192 с.(о)
Василь ПИЛИП’ЮК. Долею даровані зустрічі. – Л.: Світло й Тінь, 272 с.(с)
Тимофій Бойчук. – К.: Майстер Книг, 69 с.(п)
Як у Тіні. Георгій Якутович як ілюстратор книги «Тіні забутих предків». – К.: Артбук, 184 с.(п)
Мистецтвознавство / етнографія / фольклор
Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ. Українське народне мистецтво. – Х.: Видавець Савчук О.О., 229 с.(п)
Дмитро ГОРБАЧОВ. Случаї. – К.: Артбук, 176 с.(о)
Кували ковалі – великі і малі. – Івано-Франківськ: Мантикора, 98 с.(о)
Григорій ПАВЛУЦЬКИЙ. Дерев’яні та муровані храми України. – Х.: Видавець Савчук О.О., 214 с.(п)
Рушники Наддніпрянської України. – Л.: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 376 с.(с)
Сергій ТРИМБАЧ. Кіно, народжене Україною. Ілюстрована історія. – К.: Самміт Книга, 384 с.(п)
Українські народні казки. Казки Гуцульщини. Том 7. – Чернівці: Букрек, 440 с.(п)
Краєзнавча і туристична література / дорожні нотатки / історія повсякдення
Мік ВІКІНҐ. Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 288 с.(п)
Живучи в модерному місті: Київ кінця ХІХ – середини ХХ століть. – К.: Дух і Літера, 328 с.(о)
Олена КУЛІНИЧ. Мій Токіо у свята і будні. – К.: Самміт-Книга, 328 с.(п)
Дмитро МАЛАКОВ. Мала і Велика Житомирські; Лук’янівка. Татарка. – К.: Либідь, 88+80 с.(о)
Оксана ОВСІЮК. Життя після окупації: побут киян 1943–1945 рр. – К.: Дуліби, 176 с.(п)
Андрій ПУЧКОВ. Просто неба. Київські нариси. – К.: Дух і Літера, 304 с.(п)
Наталья ЧУВИКИНА. Ботанический сад на Зверинце; Дмитрий ШЛЁНСКИЙ. Сонет Андреевскому спуску; Кирилл СТЕПАНЕЦ. Чернобыль – Киев. Сер. «Киевская мозаика». – К.: Варто, 112+96+112 с.(о)
