І хто ж ото дає дозволи на існування таких рекламних щитів (білбордів, по-модньому)? Усяке бачив, але такого — ще ні. Невже за гроші можна все?
Вільно ходив «Русскій мір» ходою по Україні. Після «походу» з віруючими дуже важко знайти спільну мову — дуже агресивні.
Російська церква робить свою чорну справу, а ми все боїмося про це прямо заявити, а ще, не приведи Господи, радикальне щось зробити.
Толерантність наша, доброта, простодушність — як би його не образити, а що скажуть?
Любити треба життя, а не смерть, і дбати не про потойбічне. Наша Віра Рідна існувала ще до християнства.
Жили з природою, а тепер відірвані від її порядку, тому вона нас і карає за це.
Вона вчила жити за звичаєм, при потребі постояти за себе, за своїх рідних, за свою країну. А нас ось уже 1500 років, особливо останніх сто, тримають у страху.
Ще й повчають: «Не потрібно жити щасливо зараз, треба готуватися до щасливого життя Там...»
Треба, бач, думати про потойбіччя і боятись. І далі все це продовжується, тепер іще й під заморським соусом. Колись усі ці течії звали «штундами».
І ось тепер, окрім своїх страшилок — інквізиції різні, розбійницькі накази, НКВС, КДБ, ГПУ, СБУ, ФСБ, КРУ, податківці, парткоми, райкоми, суди, раднаркоми тощо, нас іще жахають при під’їзді до Борисполя з траси Київ—Харків величезні плакати (біг-гасла євангелістські):
«Во все дни помни о конце! Кто находится между живыми, тому есть еще надежда. Неужели думаешь ты, человек, что избежишь суда Божьего?»
І ще кілька в такому ж дусі! Більше десятка! Прочитавши їх, стає страшнувато сідати в літак чи потяг, чи автомобіль, чи просто ходити, взагалі — жити. Бо ж треба думати весь час, чи ти ще живий!..
Та що ж це таке? Що це за політика така? Мабуть, державники так і діють: «дали по пиці» з одного боку — підстав другий бік мармизи. Забрали Крим — утерли шмарклі і... віддали ще частину України.
Бодай би хоч трішки діяли на упередження, а то весь час доганяємо, переробляємо, ліквідовуємо наслідки.
Складається враження, що чиясь «рука» керує українським буттям і нас хочуть зробити й навіки залишити «чухраїнцями» (за Остапом Вишнею), що мають п’ять ознак: «забув», «спізнивсь», «якось то воно буде», «якби ж знаття» та «я так і знав!».
Гетьмани — ми ж їх обираємо. Історія йде по спіралі — повторюється.
Не так просто втримати мир, щоб не гинули люди, щоб усім гарно жилося, щоб усього було багато і все зразу. А так не буває.
Обрав — потерпи, не подобається — критикуй. Був момент, коли з’явилася надія на відродження Українськості, бо обрали справжнього українського гетьмана-Президента.
Так ті «любі друзі» налаштували «чухраїнців» так, що обрали «урку». Втік, а могли б у Дніпрі втопити.
Але ж треба щось робити, хоч маленькими кроками в напрямку українізації, а не навпаки.
За 26 років зникла україномовна преса, зникло українське дротове радіо. А ми все соромимося сказати, що ж воно таке той «Лайфньюз», «112», «Інтер», «Вітальки», Зеленський із його «95-м кварталом» (дебільний гумор).
Та ж ми — українці, та ми ж без гумору не вижили б: Остап Вишня, Павло Глазовий, Сова, Анатолій Паламаренко...
Ви не забули? У нас війна, а ми все соромимось назвати все тим, чим воно є. Пора вже навчитись називати речі своїми іменами, відрізняти тих, хто працює на Україну, а хто — на себе, чи москаля, чи ще на якесь «воно».
Хотів просто обуритись за ті рекламні щити, але ж не все так просто, все зав’язано в такий тугий вузол — це лиш один шматочок діяльності тих «штунд».
Думаю, такі плакати стоять по всій Україні, стоять із розкладками безплатної літератури (у нас люблять надурняк), стоять біля міліцейського інституту побіля станції метро «Бориспільська».
Хтось нехай розповість, як їхнє зомбування руйнує сім’ї, видурює гроші, бізнес, квартири.
«Віщають» на великих аренах, по радіо, телебаченню, ходять по хатах. Але ж у нас «дерьмократія» — хай ходять, хай балакають...
Михайло РУЛЯ
Березань, Київська область
