Спекотне літо 2007-го: письменник розповів, коли і як вперше зіткнувся з «вєжлівимі людьмі»

Бачив Гіркіна? Можливо... Вдивляюся в обличчя «реконструкторів» на фотографіях пильніше, ніж тоді, рівно десятиліття тому.

 

У Нових Петрівцях Вишгородського району на Київщині розгорталося театральне дійство, коли якісь люди, перевдягнені «совєцькими воїнами», вдавали визволення Києва у 1943 році.

 

Чи тренувалися штурмувати столицю України у 2013-му?

 

Їх називають, хто як.

 

То «вєжлівиє люді», то «зєльониє чєловєчкі», а насправді — то вороги, майже не замасковані.

 

І з’явилися вони спочатку не в Криму, а задовго до цього, майже по всій Україні, вивчаючи на місцевості особливості території, вдаючи «реконструкторів» боїв Другої світової.

 

Той день палав та обпікав! Не імітованими вибухами гранат і артилерійських снарядів, не пекельним подихом літнього дня, а трагічними подіями, що сталися та засівалися зернами горя в майбутнє.

 

Занепокоївся з першого погляду на «ряжених».

 

Суціль — ворожі личини, хоч «фашисти», хоч «радянські».

 

Вони сопіли й дивилися, як окупанти. Я ходив серед їхніх груп, розпитував: звідки, хто фінансує, хто допомагає і чим?

 

Акуратно й наполегливо, показуючи на техніку, зброю, спорядження та форму, вдаючи зацікавленого «шпака», домігся скупої відповіді: «Міністєрство абарони...»

 

Чиє? — не вгаваю. Щось бубонять про Білорусь, Україну та «ерефію».

 

У нас тоді обороною керували Гриценко й Кузьмук, Службу безпеки України очолював Наливайченко, не пригадаю, хто кого міняв у зовнішній, військовій та прикордонній розвідках.

 

Усе біля «музею визволення» того дня дихало небезпекою.

 

Половина «перевдягнених чоловічків» пливли в наркотичному сп’янінні.

 

В очах «реконструкторів» зависала пелена чужинної байдужості — такі люди штурмуватимуть що завгодно і вбиватимуть безоглядно.

 

Так діє промедол та інші «бойові» знеболювальні.

 

Спостереження підсилювало мою тривогу. Окрім цього, завжди знав, що нам не уникнути війни з віковим загарбником, якщо хочемо своєї держави.

 

І військовий конфлікт навколо нашого пів­острова Тузла (2003-й), військові провокації десанту Чорноморського флоту РФ на горі Опук, у Криму (2005-07 рр.) — уся політика Путіна підтверджувала агресивні наміри північного сусіда.

 

Весільним генералом, господарем усього дійства походжав територією музею посол «ерефії», повноважний представник президента РФ Віктор Черномирдін.

 

Цей чоловік найближче зійшовся з Кучмою, де тільки вдалося — у ЗМІ, в адміністраціях, міністерствах, у правоохоронних органах — порозкладав гнид і діючих вошей, які ще й сьогодні точать кров з українців. 

 

У той час з’явилися на керівних посадах калініни, якименки, охендовські, лукаші, бондаренки; у пресі — джангірови, піховшеки й бузини, чаленки — затяті українофоби.

 

Для них «зіграли» люстрацію, як і решту реформ. Тепер уже не обійтися без народного трибуналу.

 

Бо до кого ж звертається сьогодні Олександр Турчинов, застерігаючи про найближчі загрози?

 

За якусь мить я опинився сам на сам з найуспішнішим резидентом Росії в Україні.

 

Це ж він зловісно пожартував: «Понимаете, Украина ставит этот вектор так перпендикулярно, что никому ничего не понятно». (Про вступ України до НАТО).

 

А якщо «прикинутися бушлатом» і запитати: чому він тут, у нас, розпоряджається?

 

Його відвели трохи вбік, і «битва за Київ» продовжилася і триває навіть після смерті «повноважного». 

 

... Тривога не минула і в автобусі. Виїдав очі дим вибухів, скрипів на зубах пісок iз вирв.

 

Дві жінки напідпитку вчепилися в юнака, що захищав вагітну жінку.

 

Вони верещали, матюкалися, кидалися на хлопця, вимагали від водія зупинитися біля міліцейського поста.

 

Значить, спеціальні люди таки були в масовці! (Дві провокаторші виливали нерозтрачені сили під час штовханини у натовпі вболівальників за «визволення»).

 

У Микільському, не доїжджаючи до Деснянського водогону, водій відчинив передні двері.

 

Несподівано в них вискочив хлопчик і, обігнавши автобус, рвонув на той бік траси.

 

У цю мить я почув глухий удар і побачив, як обертається високо в повітрі маленьке тіло. Дитина впала мертвою на протилежному узбіччі.

 

Той хлопчик став першою і єдиною жертвою «реконструкції». У справжніх боях під час форсування Дніпра полягли десятки тисяч.

 

Реконструктори імперії готувалися вбивати в майбутньому. Ми сьогодні в ньому живемо і вже знову рахуємо «героїчні втрати». Біль не минає. Битва триває...