...Тут смерть дихає на кожному кроці. Стражданнями просякнуті стіни, земля і навіть повітря.
Луцька тюрма — місце масової страти невільників комуно-більшовицького режиму, знову відкриває свої таємниці: тут почалися розкопки одного з місць захоронення розстріляних в’язнів.
Пошукові роботи у стінах енкаведистської в’язниці, де сьогодні розмістився чоловічий Замковий монастир УПЦ Київського патріархату, поновилися після восьмирічної перерви.
Дослідження та ексгумацію проводить комунальне підприємство Львівської обласної ради «Доля».
Тут мертві навчають живих...
Це не перше велике поховання, знайдене на території тюрми. У 2007-му будівельники випадково натрапили на людські кістки.
Спочатку було припущення, що це одна з братських могил, де знайшли вічний спочинок убиті 23 червня 1941-го в’язні Луцької тюрми.
Відомо було про чотири місця страти, але остаточних версій, де ці могили тепер, досі немає.
За розповідями очевидців, після війни, коли на території довкола тюрми проводили будівельні роботи, знайшли чимало людських останків. І нібито за наказом КДБ їх викинули у глибокий кар’єр за містом.
Щоб ніхто і ніколи не дізнався правду про злочин НКВС у перші дні війни. Місто розбудовувалося і довкола тюрми теж.
Тому знайти могили розстріляних сьогодні непросто. Є версія, що на одній із братських могил сьогодні стоїть ресторан.
Правда, похована в цій землі, щедро скропленій кров’ю, була залита асфальтом, забудована і, здавалося, вже ніколи не проб’ється нагору.
Але дарма: час від часу вона вистрілює новими й новими знахідками і проростає навіть крізь асфальт...
У великій могилі, знайденій у Старому місті у 2007-му, археологи виявили останки не в’язнів тюрми, а радянських військовополонених.
Район старого Луцька з приходом німців став величезним табором для військовополонених.
І місця у тюремних камерах, де прийняли мученицьку смерть понад дві тисячі в’язнів комуністичного режиму, зайняли жертви іншого людиноненависницького режиму — нацизму.
Через луцький «шталаг» №360/Zі 365/Z пройшло понад 10 тисяч полонених червоноармійців, які потрапили в полон у перші місяці війни.
Вони помирали від голоду, холоду і хвороб тисячами. Тому їхніми могилами теж встелена тутешня земля (за версіями краєзнавців, поховань може бути близько 40).
«Солдати, які потрапили в полон улітку-восени 1941 року, як правило, були в гімнастерках, а то й у нижній білизні, шинель у більшості була відсутня. Тож холодна зима 1941-го не пощадила цих змерзлих, хворих, голодних і кинутих своєю країною бійців. На початку війни тіла загиблих військовополонених ще ховали в одязі, потім їх почали роздягати. Матеріали ексгумації свідчать, що більшість iз похованих у луцьких ямах узагалі не мала ні верхнього одягу, ні взуття.
Кирзові чоботи та черевики з обмотками німці не носили, а тому взуття та одяг мертвих були потрібні лише живим полоненим, які роздягали як мертвих, так і напівживих сусідів. Як вказують очевидці, багато з бранців заздалегідь придивлялися до потенційного мертвого, щоб випередити численних бажаючих захопити обноски. Лише частина одягу та взуття загиблих потрапляла на німецькі склади, де після дезінфекції знову передавалась бранцям», — трагічну долю полонених у цьому таборі досліджував луцький краєзнавець Ігор Левчук.
Про них радянська влада не згадувала ні 9 Травня, ні в інші знаменні дати.
На місці їхнього вічного спочинку не встановлювали величних монументів і не горів вічний вогонь.
А деінде на кістках «изменников Родины» розміщали свинарники.
Влада добре знала, хто тут лежить, але не робила нічого, щоб люди дізналися правду про трагедію десятків і сотень тисяч тих, хто прийняв на себе перші удари війни.
Для радянської влади вони не існували. Солдати, які потрапили в полон і для яких війна закінчилася в луцькому чи іншому «шталазі», для неї були зрадниками, не гідними навіть людського пошанування.
У Луцьку про них нагадував лише скромний шматок граніту, який з’явився на Гнідавській гірці у 1975 році.
Частину захоронень полонених знайшли й гідно перепоховали. Та зробили це, звісно, не комуністи.
Ще на одне поховання військовополонених натрапили в 2009 році.
Спочатку їх теж прийняли за в’язнів тюрми, але під час ексгумації виявилося, що це ще одна братська могила невільників «шталагу».
І прах понад 300 солдатiв iз військовими почестями захоронили в братській могилі на Гнідавській гірці.
Ще триста солдатських душ знайшли свій гідний останній прихисток...
Справ немає — жертви є
Нині пошуковці відкривають таємницю ще однієї могили, якою для бранців стала величезна вирва від бомби.
Про подібне поховання у вирві згадували очевидці масових розстрілів у Луцькій тюрмі, яким удалося вціліти.
Та віднайти його, схоже, вдалося тільки тепер.
Людські тіла, хаотично скинуті в яму, вперемішку зі сміттям, уже спресувалися від часу.
Серед речей, знайдених поміж черепами і кістками, збереглися клаптики паперу і навіть окремі написи можна прочитати.
Спеціалісти припускають, що в яму поверх розстріляних енкаведисти кинули й підпалили частину документів.
До речі, про це говорив у своєму інтерв’ю у 1989 році газеті «Радянська Волинь» і останній начальник управління КДБ у Волинській області Анатолій Дємєнков:
«Л. М. Свідерук, який живе зараз в іншій області республіки, тоді працював у Луцькій тюрмі старшим по корпусу.Він і свідчить, що тюремний архів, облікові картки ув’язнених були спалені на території в’язниці».
Зрозуміло, ця версія для радянської каральної машини була дуже вигідною: немає документів — немає підстав говорити про вчинений злочин.
Однак матеріали на засуджених до розстрілу в’язнів в аналах КДБ дивним чином усе-таки збереглися.
Тобто навіть тоді, коли німецькі бомби вже падали на Луцьк, енкаведисти зробили все, щоб справи на політичних уціліли.
На запитання журналіста «Радянської Волині» світлої пам’яті Богдана Берекети, чи може він назвати кілька прізвищ тих, хто був засуджений до розстрілу, А. Дємєнков відповів:
«Можу. Це колишній провідник ОУН iз Локачинського району Шиманський, військовий референт проводу ОУН цього ж району Т. С. Олексюк, керівник терористичної групи ОУН iз села Верхи Камінь-Каширського району М. К. Ковальчук, керівник станичної організації ОУН iз села Липне колишнього Цуманського району А. Н. Войтович та інші».
Серед тих, кого радянська влада засудила до страти, був поліський селянин із села Верхи мого рідного Камінь-Каширського району Микола Ковальчук.
Минулого літа я випадково познайомилася з його донькою, 86-річною Ганною Миколаївною.
Вона пам’ятає, що батька арештували «совєти» в 1940-му й про його долю родина більше нічого не знала.
Ніби розстріляли в Луцькій тюрмі в 1941-му. За що — теж не знає.
Жінка згадувала, що мама їздила до Луцька і слідчий казав, мовляв, можете подякувати своїм односельцям за дуже довгий язик.
Із того зробили висновок, що Миколу Ковальчука хтось із земляків обмовив.
Ще в селі пригадали про жовто-блакитний прапор, який хтось повісив і нібито Ковальчук мав до того відношення.
Хоч донька нічого подібного не згадала. Бо її тато був простим поліщуком-селянином, далеким від політики.
За його «гріх» розплатилася вся родина аж у 1950 році: дружину, доньку і сина вивезли на Сибір і вони десять літ валили ліс у тайзі.
За що — Ганна Миколаївна й досі не знає...
А сліди її тата вдалося відшукати в книзі «Реабілітовані історією. Книга перша».
Там знайшла запис: «Зокрема, чекістами була «розкрита контрреволюційна повстансько-терористична організація» в селі Верхи Камінь-Каширського району. Під слідством опинились українці Микола і Павло Ковальчуки, Федір Муха, Василь Марчук і місцевий учитель Стефан Щепан — за національністю поляк. Їм було висунуто стандартне звинувачення у підготовці збройного повстання і створення самостійної Української націоналістичної буржуазної держави.
Але, враховуючи, що до цієї організації був зарахований поляк, чекісти записали їм ще один гріх — боротьбу за відновлення колишньої Польської держави. 24 травня 1941 року військовий трибунал 5-ї Армії в закритому судовому засіданні в м. Ковелі чотирьох «керівників» цієї організації засудив до смертної кари. Уникнув її лише Василь Марчук, отримавши 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та п’ять років позбавлення прав iз конфіскацією майна. Потрібно зазначити, що тепер усі згадані вище особи реабілітовані як такі, у чиїх діях не було складу злочину».
Щоб потрапити у застінки НКВС відразу після «золотого» вересня 1939-го, достатньо було бути просто членом «Просвіти» або активістом організації, дотичної бодай чимось до слова «Україна».
Червоний фашизм живіший всіх живих?
У нововідкритому похованні під стінами монастиря пошуковці знаходять гільзи патронів гвинтівки Мосіна, що була на озброєнні Червоної армії. І це дає підстави попередньо стверджувати, що в цій могилі — саме жертви енкаведівських розстрілів.
Та найкрасномовнішим артефактом, як на мене, є залишки зотлілих чобіт, залатаних латками.
Серед в’язнів Луцької тюрми, окрім патріотично налаштованої молоді, членів ОУН, проукраїнськи налаштованої інтелігенції, було й багато простих волинських селян, єдиною провиною яких було те, що вони — українці.
Розкопки тривають і ще важко сказати, скільки людей вмістила братська могила, але можна зробити припущення, що понад сотню.
Хто там насправді знайшов свій вічний спочинок — остаточно можна буде говорити лише після завершення судово-медичних експертиз.
Також на це місце треба приводити тих, хто досі ностальгує за радянським минулим, за червоними прапорами, георгіївською стрічкою, дешевою ковбасою та іншими «здобутками» комунізму.
Може, хоч тут, на кістках і черепах розстріляних невільників Луцької тюрми, хтось позбудеться історичної амнезії й остаточно усвідомить, що не шкодувати треба за минулим, а молитися, щоб воно більше ніколи не повернулося на нашу землю.
Бо цей клаптик луцької землі мимоволі став музеєм жертв тоталітарних режимів (створити його в Луцькій тюрмі обіцяли не раз різні волинські владці вже незалежної України, та руки до цього не доходять). Тут iз чистою совістю можна ставити знак рівності між комунізмом і фашизмом.
Бо в’язні радянських тюрем і німецьких «шталагів» страждали й помирали однаково...
«Я не хочу вертатись на свою вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником Гітлера з 1939 року.
Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім’я панування фашистської Німеччини на нашій землі.
Сталін нищив і нищить нас в ім’я панування своє партії і її т. зв. «марксистсько-ленінської доктрини», а фактично в ім’я панування російського червоного фашизму на нашій землі й у цілому світі.
Сталін поміг Гітлерові й вимордував нас по Сибірах і по казематах.
Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, уже майже стерто з лиця землі.
Ось чому я і сотні тисяч нас не хочемо вертатись додому в «країну соціалізму».
Ці слова Іван Багряний написав у 1946 році в еміграції («Чому я не хочу вертатись в СРСР»).
Він, багаторічний в’язень сталінських таборів, мав на це повне моральне право.
Та вони актуальні й дотепер. «Я не хочу вертатись до своєї вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, себто національний патріотизм, в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
Чи думав Багряний, що і через 70 років після написання цих слів нащадки червоних фашистів знов будуть убивати українців за їхню любов до України?
Якщо хтось думає, що червоний фашизм у Росії канув у Лету — не тіште себе ілюзіями.
«Хохлов нужно безпощадно уничтожать и уничтожать всех до единого. Их мерзких детенышей это особенно касается».
Це один із відгуків на проросійському сайті під інформацією про безвіз для України.
Хочеться тішити себе ілюзіями, що таких «кацапів» у російському суспільстві сьогодні одиниці, але... Країна, на руках якої мільйони безневинно вбитих і згноєних по тюрмах, досі не спокутала свій гріх.
Німці в розбомбленому Берліні в рамках денацифікації змушені були власними руками викопувати тіла вбитих нацистами жертв. У такий спосіб їм робили щеплення від вірусу нацизму.
Хотілося б побачити, як росіяни відкопують на безмежних просторах Сибіру мільйонні кладовища винищених своїх же громадян i представників інших національностей з «братніх» республік.
Може, тоді вони по-іншому подивилися б на себе у своє викривлене генетичне дзеркало.
