Відомий дитячий психолог Світлана Ройз свого часу зазначала, що до Революції гідності середній психологічний вік українців був близько 13 років.
А соціум-підліток обирав собі владу, яка теж вела себе, м’яко кажучи, по-дитячому.
Євромайдан та війна на сході дали поштовх до різкого подорослішання країни: всі пам’ятають, як навесні 2014-го тисячі чоловіків свідомо йшли до військкоматів, як організовувалися добровольчі батальйони та загони самооборони, як виник потужний волонтерський рух, про який ходили анекдоти, що в українців досі немає ядерної бомби лише тому, що її не замовили волонтерам.
От тільки нашій владі її вік підліткової безвідповідальності, схоже, подобався набагато більше, ніж доросла мудрість.
Тому було зроблено все, щоб максимально пригасити прояви суспільної ініціативи і повернути суспільство до статус-кво, до підліткового стану, коли, як стверджує блогер Євген Пулман, можна «порівняно легко маніпулювати потенційними виборцями, опираючись на їхні ціннісні орієнтири: достатньо пообіцяти стабільність, справедливість, порядок, «сильну руку».
Уся Європа, яка давно пройшла ці етапи політичного зростання, дивиться здивовано на нас, чому ми топчемося на місці, а не йдемо вперед?
«УМ» спробувала дослідити, які дитячі комплекси заважають нашим політикам нарешті взяти на себе відповідальність і за країну, і за людей.
Вкрасти — і втекти
Підлітковий вік називають важким не лише через те, що діти раптом перестають слухатися і починають відстоювати власну думку.
А й тому, що соціальний протест проти авторитету батьків часто набуває асоціального характеру.
Те, що у дорослому віці вважається неприйнятним і гідним осуду, для підлітків має форму своєрідного геройства, відваги, уміння викрутитися з ситуації.
Красти й обманювати погано? Але обнести яблуню в сусідньому садку, ще й при цьому обхитрити сусіда і втекти від нього, а потім, коли він прийде скаржитися батькам, зробити невинні очі й доводити, що ви тут ні до чого, що дядько обізнався — це ж вищий пілотаж!
А розробити схему, за якою частина бюджетних коштів відкатами потрапляє тобі на рахунки — це ж в українській політиці ознака «крутизни».
А віджати чийсь бізнес, користуючись політичним статусом та зв’язками — це ж супер!
А згадайте сакраментальну фразу покійного Чечетова про те, як «розвели, як кошенят» — чи не так підлітки розповідали б, які очі були у сусіда, коли ви клялися батькам, що ні сном ні духом?..
Саме тому в українській політиці найбільшим статусом користуються ті, хто вміє найбільше вкрасти. Причому схеми існують найрізноманітніші.
Ходить бувальщина, що після Помаранчевої революції тернопільські підприємці, які всіляко підтримували прихід нових демократичних сил, відчувши, що податковий тиск на них лише зріс, вирішили звернутися до тодішнього Прем’єра Юлії Тимошенко з проханням врегулювати ситуацію. Звісно, що не за так.
Посередником зустрічі виступив найближчий соратник Прем’єра Олександр Турчинов. На запитання, як підприємці можуть віддячити, вони почули сакраментальну фразу: «Ви покладіть гроші в бюджет. А як забрати їх звідти — це вже наша справа».
Для підліткового віку характерне захоплення статусними речами. І якщо для школярів достатньо мати якийсь дорогий гаджет, то для політиків, щоб у компанії тебе приймали за свого, потрібні дорожчі «іграшки».
Як засвідчили е-декларації наших чиновників, уже йдеться не тільки про колекції елітних годинників чи цілий автопарк крутих іномарок.
Практично у кожного другого депутата є власна яхта чи катер (а то й кілька) вартістю сотні тисяч доларів.
Як дослідили журналісти програми «Схеми», найдорожчі яхти можуть коштувати до п’яти мільйонів доларів. І дарма, що власник може виїхати на ній покататися раз чи два на рік.
Головне — мати можливість у розмові з колегами кинути випадково фразу: «Та що там «Галеон». От у мене «Принцеса»!
А ще особливим шиком є володіння історичними та культурними раритетами, яким більше пасує прикрашати музейні колекції.
Однак в е-деклараціях наших політиків можна зустріти і «Апостол» 1574 року, і картини Пікассо та інших відомих художників.
Статусними бувають не лише речі, а й розваги. Для українського політикуму такими «чоловічими забавами» є полювання, мода на яке, як ознака елітарності, тягнеться ще з феодальної доби (право полювати мав лише феодал і наближені).
Саме тому в деклараціях наших чиновників масово присутні колекції мисливської зброї (теж, до речі, недешеві).
Щоправда, бувають і ексцеси — саме на полюванні отримав смертельне поранення відомий харківський політик Євген Кушнарьов, і досі в багатьох є сумніви, що це трагічна випадковість. Але хто тепер про це згадує?
Психологія безвідповідальності
23 червня 2016 року в Британії пройшов референдум, на якому більшість британців проголосували за вихід із ЄС.
Тодішній британський прем’єр Девід Кемерон, який спочатку сам ініціював Брекзіт, щоб, з одного боку, спекулюючи на зростанні євроскептичних настроїв серед британців, виграти парламентські вибори, а з іншого — мати засіб тиску на Брюссель, домагаючись різних преференцій, пізніше почав агітувати лишитися в ЄС, пообіцявши в іншому випадку подати у відставку.
Через три дні Кемерон анонсував свою відставку.
«Це рішення далося мені нелегко, але воно в інтересах держави та стабільності», — заявив він у своїй промові.
Уявити собі таке в Україні поки що важко. Наші політики вважають, що тримати слово — це «для лохів», тому жодні соціальні катаклізми не можуть змусити чиновників добровільно подати у відставку.
Навпаки — це все перетворюється на безкінечний серіал, як ситуації з відставкою голови Нацбанку Валерії Гонтаревої, шантажем та торгами перед відставкою Арсенія Яценюка та непохитною позицією очільника МВС Арсена Авакова, який «проковтнув» і стрілянину в Княжичах, і неврегульовану ситуацію з нелегальним видобутком бурштину, і вбивства відомих персон, скоєні посеред білого дня в центрі Києва і досі не розслідувані.
За Іловайський та Дебальцевський котел не подав у відставку жоден генерал. Про війну, яка буде закінчена протягом двох тижнів, і згадувати не варто.
Важко для підлітків і чесно визнати свою вину.
Тому для нашого політикуму характерні безкінечні ігри в «папєрєдніков» та пошуки виправдання (реформи у нас не йдуть, бо війна, але воєнний стан ми не можемо оголосити, бо не дадуть кредитів; Росія — агресор, але шкільні автобуси будемо закуповувати в них, бо альтернативи немає; Донбас у нас вкрали, але вугілля купуватимемо там, бо інакше впаде енергетика).
Цікаво, що і суспільство із задоволенням грається в ці ігри, чекаючи «сто днів прем’єрства», рік на посаді, і так далі.
Ще одна характерна ознака підліткового віку — невпевненість у власних силах. Тому політики люблять, щоб їх переконували (а заодно — і електорат) у тому, що вони таки багато що роблять для блага народу.
Саме тому стільки зусиль (і коштів) тратиться на телевізійну рекламу і замовні матеріали в пресі, які з наближенням виборів зростають у геометричній прогресії.
А ще підліткам властиво ображатися. І мстити за образу. І намагатися самоствердитися, «підставляючи» інших.
Але якщо особистісні стосунки між підлітками — це їхня особиста справа, то у випадку з політиками заручниками їхніх «розборок» стає весь народ.
Як було у випадку з банкрутством «Приватбанку», яке важко не сприйняти як своєрідну «помсту» Ігоря Коломойського Петру Порошенку за втрату своїх важелів впливу на «Нафтогаз» та усунення з великої політики Геннадія Корбана. Як і «сміттєві війни», які вже другий рік ведуться проти Андрія Садового та «Самопомочі» з метою збити їхній рейтинг.
Узагалі, останнім часом українським політикам мати високий рейтинг стає небезпечно — на кожного знаходиться своя порція компромату, який, з одного боку, «ставить на місце того, хто зарвався», а з іншого — утверджує в суспільстві таку зручну для політиків-підлітків думку, що вибирати немає з кого і кращих за них усе одно не знайти.
Час дорослішати
Цікаво, що і суспільство, відчуваючи інфантильність політиків, ставиться до них відповідно. Якщо на початках Незалежності (коли психологічний вік українців відповідав початковій школі, а до політиків ставилися десь як до вчителів чи вихователів) президентів та інших політиків називали щонайменше по імені-батькові (Леонід Макарович, Леонід Данилович, Євген Кирилович), то нині суспільство, яке поступово, але невпинно переростає своїх політиків, іменує їх або поблажливо-зменшеними іменами (Юля, Вітя, Петя, Віталік, Лесик Довгий), або прізвиськами, які стають промовистішими за імена (Янек, Овоч, Беня, Гепа, Допа).
Який же вихід? Як показує практика сусідів, він існує. Як відомо, в 91-му році ми з поляками мали приблизно однакові стартові можливості, але пішли в різні боки, бо українці прагнули в першу чергу стабільності, а поляки прагнули змін.
Саме тому кілька років тому польські парламентарії, які з гостьової ложі побачили наших парламентських «піаністів», які за час голосування встигали натискати 6-8 кнопок відсутніх колег по фракції, взялися записувати це на свої телефони і поширювати як неймовірну дикість.
Наших політиків подорослішати можуть змусити дві речі. Або наші європейські та американські партнери таки вирішать узяти на себе роль батьків і почнуть жорстко вимагати від наших політиків дотримуватися домовленостей, у протилежному випадку погрожуючи урізати кишенькові витрати (гранти, кредити, фінансування).
Або суспільство саме дозріє настільки, що почне висувати й обирати інших політичних лідерів. А доки ми продовжуватимемо гратися в їхні ігри, ситуація лишатиметься незмінною.
