Найгірше, найстрашніше і найбезрозсудніше, що придумало людство за всю історію свого існування, — це війна, знищення людини людиною.
Однією з найжорстокіших воєн була Друга світова. Про її нелюдський характер багато сказано і написано.
Але все ж чи були, нехай не масові, випадки гуманних стосунків між ворогуючими сторонами, між загарбниками та мирним населенням?
У когось може виникнути питання, а чи потрібно про це взагалі говорити і що це дасть, тим більше тепер, коли йде нова війна на сході України?
А хтось може зауважити, що навіть постановка питання про гуманізм ворога є аморальною.
На мій погляд, варто говорити про це задля збереження правди про минулу війну, доки ще є її свідки.
Я розповім тільки про конкретні факти, які стали мені відомі від людей, що пережили війну та окупацію, та їхніх родичів.
Одразу зауважу, що не ставив собі за мету проводити якесь історичне дослідження, збирати та узагальнювати факти і тим більше якось тенденційно подавати їх, а тільки фіксував почуте від свідків тих подій.
До того ж, і це основне, жодним чином не збираюся принизити пам’ять про переможців у тій війні й облагородити переможених...
«Кіндер капут»
76 років тому 22 червня на українські міста впали перші ворожі бомби. За роки Другої світової війни нацистська Німеччина знищила десятки мільйонів людей, знищила тисячі міст і сіл.
Мого дядька Миколу Дученка нацисти замордували в концтаборі польського міста Скробов у 1943 році, а мій дід Іван Дученко зник безвісти на війні в 1941-му...
Ми знаємо багато фактів про звірства нацистів. Війна безжальна, на ній важко бути благородним.
Та навіть на війні людина залишається людиною, а отже, здатна співчувати ворогу.
Як сказав мені колись ветеран Другої світової, генерал-майор у відставці Сергій Полухін: «...серед ворогів були добрі люди, а серед своїх були злі...»
Моя мати, Марина Дученко, жителька станції Чоповичі Житомирської області, розповіла мені, як восени 1943 року вона змушена була тікати з села (залізнична станція як стратегічний об’єкт постійно зазнавала бомбардувань авіації) разом iз сином Миколкою, 1940 року народження, — моїм найстаршим братом, у сусіднє село Будницьке, до свої родичів.
Одного разу вночі до хати зайшли партизани і змусили всіх присутніх вийти з хати, бо їм треба провести таємну нараду.
Мати просила, щоб Миколка залишився в хаті, він нічого не зрозуміє з розмови дорослих, ще й сам говорити до пуття не міг, а на вулиці холодно, одяг у всіх був благенький.
Однак старший групи не дозволив, можливо, побоюючись, що дитина буде плакати і кликати маму. Хлопчик сильно змерз і захворів. Лікувати не було чим.
Через деякий час село зайняли німці. Так сталося, що в цій же хаті поселився німецький лікар.
Він декілька днів лікував дитину, співчував матері. Показував їй фото своїх трьох маленьких дітей з дружиною і висловлював незадоволення війною.
Одного дня після чергового огляду дитини він підійшов до матері із сумним виглядом і сказав: «Кіндер капут» (дитина помре. — Авт.). Того ж дня Миколки не стало...
У ті ж дні в цьому селі в місцевої жительки Марії Шпакович зупинилися кілька німців iз підрозділу, що відступав.
Як розповідала жінка, коли їм наказали терміново вирушати з села, один iз них на ім’я Курт не міг знайти вуздечку для коня.
Він звинуватив у крадіжці господиню і зі зла підпалив хлів. А за якихось кілька хвилин знайшов вуздечку, яку сам же й загубив, скочив на коня і рушив за своїми.
Та за якусь мить повернувся і разом iз місцевими селянами почав гасити пожежу.
Хлів вдалося зберегти і тільки після того, як вогонь загасили, Курт скочив на коня і помчав наздоганяти своїх.
Цікаво, що Марія Шпакович упродовж багатьох років згадувала «доброго німця Курта», який допоміг ліквідувати пожежу, не згадуючи при цьому, що він сам був і винуватець.
Одні вбивали, інші рятували
А жителька села Першотравневе, що на Житомирщині, Галина Толкач згадує історію, яку чула від своєї матері Надії Чичирко.
У 1942 році її 22-річну маму з крихітною Галинкою на руках окупанти хотіли відправити в Німеччину.
Біля вантажівки, на яку заганяли людей, німецький солдат, побачивши молоду жінку з маленькою дитиною, відштовхнув її за машину і наказав тікати.
Так вони уникли відправки в Німеччину.
Киянин Микола Мирутенко розповів мені історію свого батька, теж Миколи, який брав участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 років та у Другій світовій.
Під час бою взимку 1940-го він упав у яр. Був одягнутий у довгий кожух та валянки.
Через якусь мить побачив над собою фінського солдата з автоматом, у коротенькому кожушку, на лижах і завмер, чекаючи смерті.
Водночас очима почав шукати свою гвинтівку, яка злетіла з нього під час падіння.
Він рукою вказав, де лежить гвинтівка, постояв ще трохи, ніби роздумуючи, що робити, посміхнувся і зник в лісі так само швидко, як і з’явився.
У 1942 році в бою Микола Мирутенко зі своїм відділенням увірвався в траншею противника. Один iз нацистів відразу підняв руки, його взяли в полон.
Полонений тривалий час перебував у розташуванні відділення Миколи Мирутенка, сумлінно виконував будь-яку господарську роботу.
Усі бійці ставилися до нього доброзичливо, він часто розповідав про свою сім’ю, показував фото.
Разом мріяли про закінчення війни, а один червоноармієць, чи то серйозно, чи то жартома, говорив, що після війни поженить своїх дітей на дітях німця.
Однак був і один солдат, який усе поривався вбити полоненого. Коли в черговий раз Мирутенко пішов на бойове завдання з кількома бійцями, полонений, відчуваючи загрозу, дуже просив узяти його з собою.
Певна річ, цього зробити не могли. А коли повернулися з завдання, полоненого ніде не було. Солдат, який «мав зуб» на німця, сказав, що той утік.
Хоча всі здогадувалися, що сталося насправді...
Валентина Рибчан, жителька села Ковалівка Полтавської області, почула від своєї бабусі, Марії Ревенко, наступну історію.
В роки війни в їхньому домі, де жінка мешкала з двома донечками та старенькими батьками, довго жив німець Ганс.
Він часто приносив Марії Федорівні тушонку, крупи, щоб вона варила їсти йому й своїй сім’ї, дітей пригощав шоколадом.
Часто брав на руки Галинку та бавився з нею. Показував Марії та цілував фото двох своїх маленьких дочок і дружини.
Одного разу, взимку 1943 року, він дуже схвильований примчав на своєму мотоциклі раніше, ніж зазвичай, і сказав, щоб сім’я негайно тікала з села. Марія так і зробила.
Як з’ясувалося потім, головорізи з карального підрозділу СС спалили село, а людей зігнали в корівник і теж підпалили...
Киянин Микола Шоботенко зі слів матері пам’ятає про те, як у липні 1941-го червоноармійці, які відступали, забрали в них сокиру, пилку, чавуни, відро (зрозуміло, яке постачання було у військах).
За кілька днів село зайняли окупанти, двоє поселилося в неї.
Степанида Яківна дивилася на їхню сокиру (ну як у селі без неї?), що лежала на дворі, навіть прикидала її корою (раптом забудуть?). Це помітив один iз німців, накричав.
Та коли жінка пояснила, куди поділося її добро, він дав їй не тільки сокиру, а й інше знаряддя.
Вже полишаючи село, солдати поклали в колиску сина Михайлика шоколадку...
Спали під одним дахом
Житель міста Старокостянтинів, що на Хмельниччині, Іван Горбачук пригадує історію, почуту від уродженки селища Антоніни Ольги Цибулі.
У роки війни комендантом селища був призначений німецький майор, який доброзичливо ставився до місцевих жителів.
Так, багатодітним сім’ям він допомагав продуктами, давав роботу, за яку платив гроші.
Однак на початку 1944 року коменданта хтось убив у селі Севруки. Наступного дня прибув каральний загін, щоб спалити село та знищити жителів.
Однак, коли командир цього загону зайшов у будинок, де було тіло коменданта, і побачив труну з тілом майора, підготовленим до поховання, жінок, які його оплакували, він відмінив наказ про покарання місцевих мешканців.
Від ветерана Другої світової війни полковника у відставці киянина Івана Нечаєва дізнався, що в 1944 році на одній iз ділянок 1-го Українського фронту радянські солдати на передовій святкували Різдво Христове разом із солдатами противника.
Дуже швидко надійшов наказ командуючого фронтом, у якому цей випадок було розцінено як грубе порушення дисципліни, підрив бойової готовності армії, недолік у проведенні політичної роботи. Та було вжито суворих засобів реагування.
Уже згаданий вище Іван Горбачук розповів історію, почуту від своєї матері, уродженки села Тернавка Хмельницької області.
В 1942 році вона разом iз шістьма дітьми проживала в місті Кегічівка Харківської області недалеко від залізничної станції.
В її будинку поселилися німецький офіцер iз перекладачем та кілька солдатів. Стояли дуже люті морози. В одну із ночей хтось постукав у вікно.
Марія Петрівна відкрила двері й побачила трьох поранених та обморожених військовополонених радянських солдатів iз великої групи, яку напередодні пригнали на станцію для подальшої відправки.
У будівлі станції всі не змогли розміститися, і частині червоноармійців дозволили переночувати у місцевих жителів.
Марія запитала дозволу в офіцера, і той погодився. Лютий мороз примирив усіх.
Німецькі і радянські солдати спали поруч на підлозі на розстеленому сіні. Майже всю ніч вони через перекладача спілкувалися.
Німецькі солдати проклинали війну і Гітлера. Лише офіцер мовчав.
Червоноармійці говорили про те, що мусять воювати, боронити свою країну. Вранці радянські солдати подякували й пішли.
Ось ці два останні факти та загалом попередні свідчать про те, що війна не потрібна була рядовим солдатам.
Зіткнулися інтереси двох диктаторів, які прагнули до світового панування: Гітлер до панування арійської раси, а Сталін до панування комуністичних ідей.
А на полі бою опинилися звичайні люди, які хотіли просто жити, ростити дітей, а не вбивати один одного...
На жаль, у мене відсутні факти гуманного ставлення воїнів радянської армії до німецького населення.
Не тому, що їх не було, а тому, що їх ніхто мені не розповідав, та я і не ставив за мету, як зазначалося, проводити історичне дослідження з цього приводу.
Думаю, це може бути окрема тема, зокрема й для дослідників історії.
