Якими ж убогими треба було бути, щоб так бездарно злити мій рідний Кривий Ріг «вороженькам» Вілкулам, хоч легко вираховується і підкилимна домовленість нинішньої не дуже нашої влади із «регіоналами».
Ці нескінченні корупційні скандали, запеклі баталії між демократичними, здавалося б, силами, які не цементують, а ламають і так багатостраждальну нашу Україну.
Як тут не згадати оте «...без брому...» від видатного письменника, але нікудишнього політика В. Винниченка.
Ми визнаємо талант підприємця Петра Порошенка, який створив таку кондитерську імперію.
І оте поширене «а хай би спробував хтось інший на його місці» тут ні до чого.
З якої такої радості, наприклад, лікар чи тракторист повинен пробувати себе на моєму місці викладача-математика.
Взявся — працюй, згреби біля себе, якщо ти на чолі держави, команду і тягни їх та штовхай день і ніч, бо ще й ворог біля воріт.
Поведінка наших «начальників» часто нагадує поведінку крадіїв-горобчиків, які не дуже й зважають на хижаків поблизу.
Наші ж «начальники» крадуть і веселяться, веселяться і крадуть.
Голова Верховної Ради все закликає і закликає депутатів зайти до зали.
Їхній колега щось там виголошує на трибуні, а вони стоять купками, відвернулись від нього і бурхливо спілкуються з веселим сміхом. І, головне, практично ні за що не відповідають.
Яка чудова робота! Про декларації наших невтомних «слуг народу» годі й говорити.
Просто схибились наші хлопці на клептоманії. І вони таки можуть догратися.
На початку свого прем’єрства Володимир Гройсман пообіцяв показати, як слід керувати країною.
Пообіцяв, легко повірити, цілком щиро: аякже, молодий, повний здоров’я і на такій посаді.
Не розумів, у що «вляпується», наскільки все запущено, які навколо нього люди.
Скрутити в баранячий ріг так уже розбещених людей без якихось «опричників», без надзвичайно потужної команди не під силу просто здібному управлінцю.
Та й сам цей управлінець почав робити якісь дивні речі: давати грайливі коментарі, дозволяти собі доволі хамські випади на адресу опонентів.
Ніби й бореться влада з корупцією, але якось кволо, паралельно між собою бореться.
Легко уявити, як за цим усім спостерігають пенсіонери зі своїми убогими пенсіями, які не можуть відірватися від телеекранів — єдиної своєї радості. Божевільня, звичайно.
Німці чи японці лише на ресурсах і потенціалі моєї Дніпропетровської області нормально влаштували б пристойне життя всієї нашої України. Без сумніву.
А ми свої слабенькі сили часто витрачаємо на якісь дивовижі. Дурощі були і раніше, але їх усе додають і додають.
У моєму навчальному закладі, пишному і пристойному, керівництво теж пристойне, але хіба можна витримати все те, що звалюють на наші голови з міністерства.
От на днях усі ми одержали, підписали і поклали на свої столи так звані посадові інструкції, де на чотирьох (!) аркушах записано, скажімо, таке (пункт 1.3.1): «...рухайтеся по тротуарах і пішохідних доріжках, дотримуючись правої сторони».
Сподіваюсь, ви мені вірите, інакше б вклав цей аркуш у лист до редакції.
Розумію, що творцям подібного потрібно якось виправдовувати свої зарплати, показувати якусь роботу, але по чотири аркуші кожному співробітнику!
Це ж скільки дерев потрібно було зрубати додатково на виготовлення паперу. І взагалі, чим нижче ми в тій-таки освіті опускаємося, тим пишнішими стають ритуали.
До речі, за прикладом деяких депутатів я також приховав би свою декларацію.
Це щоб не сміялися над голодранством викладачів.
У тролейбусі розвісили оголошення-запрошення: кондуктору від 4 тисяч гривень зарплатня, а в іншому тролейбусі чомусь уже 5 тис.
Дуже рано вставати, штовхатися цілий день туди-сюди — співчуваю. І все-таки...
Минулого літа у Львові я зайшов до ЛНУ ім. І. Франка, де один із математиків дослівно сказав мені: «Кому ми потрібні з нашою математикою». А й справді.
Я із задоволенням процитував його своїм колегам.
Дичавіємо, здається. На всіх рівнях. Вразили ті вибухи на складах у Харківській області. Ніякі попередні уроки нас нічого не вчать.
Особливо прикро було чути про мародерів. Вони напередодні також, мабуть, смачно лаяли уряд, парламент, Президента, а потім пішли вигрібати добро у сусідів.
Це про народ і народність. А далі продажно проголосуємо на виборах і знову будемо лаяти вибраних.
Не можу обійти той ґвалт, який здійнявся після висловлювань Олега Скрипки стосовно захисту української мови в Україні.
Політики, політологи та експерти виплітали красиві фрази, вибухали благородним гнівом від слова «гетто», чомусь обов’язково прив’язуючи його до Другої світової.
Та він лагідно сказав, дещо художньо.
Коли любляча сусідка-мама пообіцяла малолітньому синку, що вб’є його, якщо він не виконає її вказівки, то я по-дружньому попросив її не давати обіцянок, які вона не буде виконувати (антипедагогічно, мовляв). Щось із тієї серії.
Треба давати і давати в лоб нашому нещасному люду, щоб аж іскри з очей летіли, щоб прокидався нарешті в самоповазі і здоровому гонорі.
Та й відсоток українців у «верхах» мав би хоча б приблизно відповідати складу населення.
З мовою ж усе дуже просто: ти весь такий розумний, декламуєш в оригіналі Гете, наспівуєш симфонічну картину «Влтава» Берджиха Сметани, впізнаєш картину «Венера і Амур» Дієго Веласкеса, але ти живеш у Кишиневі, наприклад, і зовсім не володієш державною мовою Молдови, зовсім нею не спілкуєшся.
Тоді ти малограмотний, а ще — нахабний і зухвалий.
Щиро бажаю добра усім.
