У Києві проходить I Міжнародний театральний фестиваль камерних театрів (вистав) Andriyivsky Fest.
Фестиваль зініціював Київський академічний театр «Колесо» (художній керівник — Ірина Кліщевська), а підтримали його і Міністерство культури України, і департамент культури КМДА.
Участь у тижневому марафоні беруть представники восьми країн: гості з Румунії, Польщі, Грузії, Греції, Ізраїлю, Болгарії, Білорусі, Ірану і, звісно, учасники з України.
Переможців визначить почесне журі, до складу якого ввійшли театрознавці Алла Підлужна (Київ), Світлана Максименко (Львів), Сергій Васильєв (Київ), театрознавець і актриса Верона Перевєрзєва (Україна — Франція), драматург Калін Ілієв (Болгарія) та режисер, директор Міжнародного інституту театру в Греції Еммануїл Куцуреліс (Греція).
Усi вистави — на двох сценах Київського академічного театру «Колесо». Виняток — вистава Тбіліського державного драматичного театру імені Сандро Ахметелі — «Колискова війні» О. Катамадзе.
Показ вистави пройде за підтримки Національної спілки театральних діячів України 14 червня у Києво-Могилянському театральному центрі «Пасіка».
Напередодні ми поговорили з режисером цієї вистави, частим гостем України, Іраклієм Гогія.
«Думаю, що скоро в Росії буде великий протест»
— Іраклію, розкажіть про виставу «Колискова війні», яку презентуєте у програмі Andriyivsky Fest у Києві.Чи вкладаєте у назву вистави певний символізм — заспівати колискову війні, тобто приспати її, зупинити, втихомирити? Чи, можливо, якісь інші символи?
— Під час створення цієї вистави, ми не ставили собі за мету використати якусь драматургію, ми хотіли створити все з нуля. У нас була тема, яка нас хвилювала — і все. Йшлося про війну, яку бачили діти і яка вбила цих дітей. Для реалізації цієї теми ми взяли приклад ганебних двох воєн — сирійської та української.
Я вважаю, що ці дві війни виникли не через конфлікт, а відбуваються тільки тому, що хтось так захотів. В Україні 14 червня буде неочікувана деталь — українська колискова звучатиме з вуст української вокалістки Національної опери України, ім’я якої, за проханням, я залишаю у таємниці. Ми не граємо виставу, ми проживаємо всі перипетії вистави. І навіть я, хоч і не виходжу кожного разу на сцену, щоразу проживаю всю історію. Ця вистава, звісно, і про грузинські проблеми, вона про нас.
Я згадую, як у дитинстві ми гуляли у дворі, а в певний момент оголошували комендантську годину, і ми мали йти додому. Саме тоді ми поховали своє дитинство. Часто було й так, що ми поверталися додому, а там не було що їсти. З цих спогадів виникла ідея афіші вистави, для якої ми використали свої фотографії.
Ми зібрали свої дитячі фотографії і зрозуміли, що ця вистава про нашу історію. Не важливо, тебе вбили бомбою чи голодом, важливо, що це відбулося. Як і сьогодні, буржуї вбивають свої народи голодом. Потрібно щось змінювати...
— Але ж і в Україні, і в Грузії вже відбулося декілька революцій...
— Так, у тому то й рiч, що якраз у своїй виставі «Колискова війні» я розповідаю про те, що Україна припустилася помилки у своїй останній революції. Молоді люди померли на Майдані, але не змінили нічого в Україні. Я завжди проти революцій, потрібно почекати і дати змінам відбутися мирним шляхом. Я взагалі проти конфлікту.
Сьогодні для мене Росія — це не Путін, а в першу чергу це Чайковський і Чехов, Достоєвський, а Путін просто особа без батьківщини. Політика Росії — це не Росія. Після 2008-го для мене обірвалося бажання їздити до Росії тоді, коли я бачив бомбардування нашого грузинського міста Поті, міста біля моря, де зазвичай люди відпочивають. Із нашого населення я нікого не помітив зі зброєю, всі просто відпочивали, внутрішнього конфлікту не було, бомбардування було зовнішнє. Після цього для мене щось закінчилося у спілкуванні з Росією.
Але я сподіваюсь, що Росія сама довго так не витримає. Я знаю, що російська інтелігенція не задоволена тим, що країна скочується до жорсткої диктатури. Приїжджаючи в Україну, я відчуваю свободу, я вільно можу ставити вистави, ходити вулицями. В Росії цього не відчувається, і я думаю, що скоро там буде великий протест. Не можна так нехтувати своїм народом, грати у якусь незрозумілу політику.
Початок Чехова, продовження — Акуніна
— Ви зазначаєте, що Театр імені Сандро Ахметелі має сильну соціальну і політичну позицію. В чому вона проявляється? Ваш театр зацікавлений в аналізі соціальних звершень, чи в активізації, в пробудженні соціальних сил? Адже ви багато працюєте над темою насилля, проводите навіть терапевтичні сеанси театром...
— Наш театр цікавить обидва напрями — ми аналізуємо й активно виступаємо з критикою. Іноді, виступаючи проти ідей наших політиків, ми можемо щось засуджувати, але ми не викликаємо революцію. Революція може все зіпсувати. Ми вибрали керманича країни, тепер необхідно почекати. Критикувати, але не сваритися і не кричати на вулицях, де ходять гості нашої країни. Навіщо нам їх розлякувати?
— Що відбувається у театрі за вашої відсутності?
— Активний процес. Зараз я залишив із колективом білоруського режисера, який ставить «Чайку» за Антоном Чеховим і Борисом Акуніним. Початок Чехова, продовження — Акуніна, це справжнє дослідження долі Треплєва. Наприкінці вистави всі мають перетворитися на чайок.
— Останніми роками Україну часто порівнюють із Грузією. Ви — як очевидець сьогоднішніх подій в Україні і як житель Грузії — можете назвати причини цих порівнянь і виявити дійсно схожі моменти?
— Я багато подорожую світом. Це робочі поїздки на фестивалі, на постановки, на гастролі. Я справді можу засвідчити, що такої спорідненості, яка є між Україною і Грузією, я рідко помічаю. Українці і грузини, сама історія України і Грузії дуже схожі між собою. Ми, як і ви, завжди хотіли добре їсти і спати, насолоджуватися життям, грати і ставити вистави, знімати кіно. Але історія складалася так, що на нас нападали і ми мали захищатися.
Перед нашими націями завжди стояли однакові задачі — захищати честь народу. Традиції наших народів теж дуже схожі. Коли звучить грузинська пісня і мене питають про що вона, я завжди відповідаю, що пісня про любов та вітчизну. Хіба не теж саме можна сказати і про українську пісню. А ще наші країни близькі за відчуттям ритму та атмосфери. Навіть коли я гуляю вулицями Києва, я відчуваю себе вдома, а не в гостях. Тут усе — як у Тбілісі.
— Розкажіть про постановку «Хануми» Авксентія Цагарелі у Київському Національному академічному театрі оперети. Як виникла ідея постановки?
— Із самого початку, коли мені запропонував роботу генеральний директор — художній керівник Національної оперети — Богдан Струтинський, ми вирішили, що це буде саме грузинський матеріал, і зупинилися на «Ханумі» Авксентія Цагарелі. Богдан Дмитрович давно хотів побачити на кону оперети саме цей твір, але він хотів, щоб грузинський режисер поставив грузинську виставу, зберігши національний колорит і всі тонкощі грузинського театру.
Ми обрали музику нашого живого класика Гія Канчелі. Звісно, всі одразу згадують історичну постановку Ленінградського БДТ, здійснену Товстоноговим у 70-х роках, для якої якраз Гія Канчелі і написав свою музику. Але хочу зазначити, що нічого звідти ми не використовуємо, окрім літературної основи і музичної. І навіть музика частково звучатиме у сучасній обробці.
Від тієї постановки минуло майже 40 років. Ми виключаємо всі штампи, ми не робимо кальку і халтуру. Прем’єра вистави запланована на початок листопада, у наступному театральному сезоні. Із позитивних моментів постановки — це дружній колектив оперети. Для мене важлива цілісна атмосфера театру. Я приходжу в оперету — й одразу бачу людей, які посміхаються.
ДЕТАЛІ
Про виставу:
Спектакль заснований на документальному матеріалі й розповідає про ставлення дітей до війни.
Біженці, які тимчасово живуть у спортивному залі, відчувають ті емоції, якими жили в дитинстві. Дійові особи — жертви різних воєн, які тривають і донині.
Актори показують світ, побачений дітьми, які загинули під час війни.
Про режисера:
Іраклій Гогія з 2014 року є художнім керівником Тбіліського державного драматичного театру імені Сандро Ахметелі. Поставив понад 50 вистав у театрах Грузії, Естонії, України, Білорусі.
Іраклій Гогія є докторантом, досліджує тему «Питання театральної освіти і методології». Є дворазовим переможцем національної премії Грузії «Кращий режисер року». Разом зі студентами різних країн є одним з організаторів міжнародного проекту «Фестиваль світу».
Про театр:
У 1981 році у місті Тбілісі був заснований Драматичний театр імені Сандро Ахметелі, який вирізняється сильною соціальною та мистецькою позицією.
Колектив завоював любов і повагу глядачів. Актори театру задіяні в кіно, на ТБ і в міжнародних мистецьких проектах.
Двоє акторів Театру в 2017 році удостоєні звання — «Зірка театру і кіно Грузії».
Театр не боїться сміливих експериментів і намагається у своєму репертуарі застосовувати різні принципи та методи сучасного театрального світу.
Проявами цієї тенденції в театрі є постановки польських, естонських, українських, італійських, бразильських і грузинських режисерів.
