Неподалік Львова розташоване мальовниче село Борщовичі. Найдавніша письмова згадка про поселення — в архівних документах від 5 жовтня 1442 року.
Хоча на окраїні Борщовичів знайшли поселення пшеворської культури, що датується першими століттями нашої ери.
Є ким борщівчанам гордитися: тут народився учений Стасів Остап — засновник і директор Інституту кристалографіки у Берліні.
Із 1947 року Борщовичі стали прихистком для майже сотні українських сімей, депортованих у ході операції «Вісла» з етнічних територій...
Нищили татари, арештовували австрійські жандарми
Походження назви села має декілька версій. Ось одна з них, побутово-історична.
Після знищення поселень на Залузі (стара частина села) селяни корчували ліс, заготовляючи дерево на будівництво.
Для них у величезних казанах варили смачний борщ — і тому цю місцевість почали називати Борщовичі.
Проте є і наукове пояснення назви.
На думку академіка І. П. Крип’якевича, назва походить від давньоруського власного імені Борщ або Борислав.
До речі, кілька років тому надрукували збірку «Борщовичі.
Погляд крізь віки». Її автор — Бойцун Ярослава Павлівна, вчитель української мови і літератури.
В книжці описана історія села з часів неоліту і до сьогодні.
«У податковому реєстрі 1603 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі, 3 корчми, які платили по 12 гр податку, — читаємо на сайті села. — Тут також було 8 загородників та комірників. Село платило 12 зол податку.
Весною цього року король Зигмунд III нагородив за ряд послуг якогось Януша з Борщович.
У 1607 році селяни Борщович разом із селянами сусідніх сіл скаржились у суді на зловживання орендаря Яна Островського. Він змушував їх виконувати понаднормові повинності, забирав їхнє майно, продукти, пасіки та інше.
У 1617 році село давало 44 зол 13 гр прибутку. Тут було 20 кметів на півланках. Кожен із них мав платити по 4 зол 15 гр чиншу, давати каплуна, 10 яєць, півколоди вівса, бджоляну десятину, відробляти по 2 дні панщини в тиждень.
Троє корчмарів також давали данину та робили по 12 днів у рік. Внаслідок татарських грабежів та розорення у 1618-20 роках у селі із 10,5 ланів освоєної землі залишилось тільки 3,5 лана, всі 3 корчми були спалені. У 1626 році орда знову повністю знищила село...
Після першого поділу Польщі та захоплення Галичини Австрією у 1772 році село стало державним (камеральним) маєтком і 15 серпня 1777 року було викуплене Вінцентом Потоцьким.
1848 рік приніс селянам звільнення від адміністративної та економічної неволі з боку панського фільварку.
З нагоди цієї події, скасування кріпосного права, у селі було встановлено хрест.
Великої шкоди заподіяла селу І Світова війна та наступна за нею польсько-українська війна.
Відомо, що у 1914 році австрійські жандарми арештували і відправили до концтабору Талергоф 16 селян, у тому числі 85-річного діда Григорія Мормила.
Арештованих звинувачували у москвофільських симпатіях. 29 грудня 1918 року Борщовичі захопили поляки.
У селі була стара дерев’яна церква святої Параски. Згоріла навесні 1912 року.
Ікону покровительки винесли з вогню, але не вберегли до сьогодні: поки будували новий храм, образ стояв надворі.
Фарби позмивалися, дерево потрухлявіло, тільки дошки з контурами залишилися. Щоправда, ікона сьогодні зображена на гербі села.
Класика — у церкві
Головною окрасою Борщовичів нині є храм Пресвятої Трійці, збудований у 1923 році.
Церква стала центром духовного і культурного життя парафіян.
Отця Івана Духнича не назвеш типовим настоятелем.
Нещодавно в храмі відбувся концерт «Світла музика у світлий тиждень».
Мешканцям Борщовичів випала нагода насолодитись чарівним голосом скрипки, віоли-да-ґамби та спінету у виконанні камерного ансамблю з міста Ляузен (Швейцарія).
Цікавий факт, що віолі-да-ґамбі виповнилось уже 329 років.
За словами професора Браяна, який є власником музичного інструмента, що було з ним до XX століття — невідомо.
У 1983 році професор купив віолу-да-ґамбу в колекціонера з Англії.
Прозвучали твори композиторів XVII—XVIII століть:
«Сюїта» Філіпа Ерлебаха, «Моє серце готове» Ніколауса Брунса Кантата та «Соната» Дітріха Букстехуда.
Організував концерт Іван Духнич — син настоятеля церкви, музикант та керівник проекту Haliciana Schola Cantorum, який навчався в музичній академії у Швейцарії.
Для нього виконувати музичні твори на сцені разом із професором Браяном, Арно Райхертом та Йвонне Ю — не вперше.
Однак їх концерт у рідному селі для Івана — це щось із царини нереального.
«Одного разу ми грали концерт у церкві, де часто виступає Йвонне, — розповідає Іван Духнич. — І я спонтанно запросив всіх у гості до себе. Вони, звичайно, погодилися. А з часом прийняли рішення, що це буде квітень 2017-го».
Зарубіжні музиканти були враженні атмосферою, яка панувала в українській церкві, зацікавленістю усіх глядачів.
Йвонне Ю ділилася враженнями: «Я була здивована не лише архітектурою церкви, а й атмосферою, вона була дуже особливою. Вразило, як люди тісно сиділи; нам буквально передавалося відчуття общинності.
У Швейцарії такого не зустрінеш. Захоплюючий момент, коли священик виходить і співає «Христос Воскрес», а усі люди активно відповідають. Це насправді дуже гарно». Професора Браяна вразило те, що були присутні усі вікові категорії. Діти були дуже чемні та уважні.
При церкві у Борщовичах отець Іван Духнич організував щорічний літній табір «Промінчик», куди два тижні ходять учні школи, які готуються до першого причастя. Церква активно співпрацює зі школою, яку очолює Ігор Михайлович Васьків. Збігаються у реальних справах місія церкви та девіз борщовицького педагогічного колективу «Збережімо історію своїх предків у серцях нащадків».
Відголоски операції «Вісла»
Через село проходить залізнична колія ще з кінця ХІХ століття. Весною 1947 року на станції Борщовичі зупинився ешелон із депортованими у ході операції «Вісла» українцями, яких почали розселяти у селі неподалік Львова.
За свідченнями очевидців, тоді тут залишилися 83 сім’ї примусово виселених з етнічних українських територій.
Наприкінці квітня у Борщовичах пом’янули 70-ті роковини операції «Вісла». Приїхали митрополит Львівський Ігор Возняк, декан УГКЦ Любачівського повіту Республіки Польща о.Іван Тарапацькі.
Торжество почалось з архієрейської Божественної літургії. У селі освятили відреставровану капличку, яку було збудовано до 50-х роковин «Вісли».
Владика Ігор поблагословив борщівчан, побажав їм успіху на дорозі, котра веде до Бога, бо це одна з найправедніших доріг. Основна частина заходу відбувалася в народному домі «Просвіта».
«Жили ми в селі Башня Горішня Любачівського повіту, — згадує Марія Сокіл, яка народилася 1934 року.
— Я жила з батьками, двома молодшими братами та бабусею, але баба померла в 1942 році. Тато мій був головою бібліотеки, на Різдво водив вертеп, оскільки мав хор. У 1944 році, коли прийшли москалі, тата забрали до Любачева, а потім перевезли до Львова в тюрму. Його забрали, а мама залишилась з нами трьома. Тато написав мамі листа, щоб мама записалась на переселення. Він уже тоді знав, що його на територію Польщі не впустять. Правда, мамині брати були проти».
Пані Марія каже, що з їхнього села до Борщовичів переїхало багато родин: Каплиші, Соколи, Когути, Кінаші, Фриси, Бені. Усі вони прибули першим ешелоном.
Тоді, в останні дні березня 1947-го, були сильні морози і сніги — не було видно вагонів.
«Тим, хто їхав першим ешелоном, дозволяли забирати все: і корів, і свиней. Складали акт на майно. Обіцяли що все повернуть», — каже Марія Сокіл.
Але ще багато поляків не виїхало, уточняє жінка. А в одну ніч у сусідському селі Ямполь перебили 40 молодих чоловіків.
«Мій дідо був дванадцять років війтом у Башній Горішній і на той час сім’я жила досить заможно, — згадує переселенка Марія Кекляк (Кісик), 1931 року народження.
— З дітей мали тільки одного сина — мого батька, який був дуже вередливий. І бабуня завжди плакали, бо він не хотів їсти. Тоді вона кликала сусідських хлопців. Вони жили в багатодітній родині, де не було такої можливості догоджати дітям. Тому вони завжди з превеликим задоволенням прибігали на «допомогу» нашому примхливому таткові. І залюбки виїдали страви, бо таки частенько були голодні. Бабуня завжди згадували, з яким апетитом вони їли!»
Далі — про виселення: «Пам’ятаю, як йшли з дому, як нагрузили на фіру одяг, перину. Один поляк, коли ми від’їжджали, прийшов і каже:
«Пане Кісику, я буду брати ваші бджоли, я вам віддам, ви за три місяці приїдете». Вийшли на вулицю, а повсюди крики, плачі. Так і з тим поїхали. Дітей садили в бочки, щоб нікуди не тікали. У Борщовичах було прижитися важко. Ми привезли із собою картоплю, вона перемерзла. І мама пішла до якоїсь господині просити поміняти, а та не захотіла. Тоді мамі переказали, що на Халупках живе чоловік, треба піти попросити, і він дасть. Так він ще й привіз до хати.
А прізвище цього чоловіка було Сворень. Він ще дуже довго жив. Прості поляки, до яких нас поселили, відносилися з розумінням. Але з борщівчанами стосунки складались по-різному. Більшість допомагали чим могли, ділились останнім шматком хліба. З часом ми підросли, почали ходити до однієї школи і церкви. Потім разом «бігали на кавалєрку». Так зав’язувались стосунки, почали створюватись сім’ї . В них народжувались діти. Тепер уже наші діти, онуки і правнуки з гордістю себе називають борщівчанами».
... Для борщівчан важливими є слова Шевченка: «І на оновленій землі // Врага не буде, супостата, // А буде син і буде мати, // І будуть люди на землі». Їх викарбували на постаменті Шевченкового «Кобзаря». Пам’ятний знак встановили біля школи до 200-річчя з дня народження поета.
