Копієчка для прокурора: про «Держбюджет виживання»
«Якщо в країні бродять грошові знаки, то мають бути люди, в котрих їх дуже багато», — так казав відомий персонаж, авантюрист Остап Бендер із «Золотого теляти» Ільфа та Петрова. >>
Розібратись із загрозами: коли в Україні варто розпочинати земельну реформу
13.06.2017
Верховна Рада дедалі частіше стає свідком протестів проти продажу землі.
Наприкінці травня у Верховній Раді не набралося достатньої кількості голосів за те, щоб проголосувати за дорожню карту земельної реформи.
Отже, введення ринку землі в нашій країні гальмується. Україна поряд із Північною Кореєю, Венесуелою і Кубою залишається однією з небагатьох країн світу, де все ще заборонено продавати землю.
З точки зору здорового глузду, впровадити вільний ринок землі — затія гідна, однак те, що працює в інших (не настільки корумпованих) країнах, на наших теренах може обернутися на тотальне знищення селян та сіл.
Принаймні так стверджують противники вільного продажу землі.
З історії питання
У Данії землю сільськогосподарського призначення продають тільки за умови збереження статус-кво цієї землі.
Покупець має довести, що планує займатися саме фермерством й нічим іншим — зокрема, останні вісім років перед купівлею він мусить прожити у сільській місцевості.
Діють й інші запобіжники: скуповування паїв і доведення земельної ділянки до розмірів понад 150 гектарів заборонено законом, коли ж придбана нерухомість сягає 30 га, власник повинен підтвердити свою професійну кваліфікацію й продемонструвати результати своєї праці на цій землі.
Юридичним особам у Данії с/г угіддя не продаються взагалі, права на придбання мають тільки приватні господарі.
А що натомість в Україні? А в Україні 71% території (42,7 млн. га) відноситься до земель сільськогосподарського призначення (з них чверть належить державі), однак при цьому ми маємо цілковито неврегульоване земельне законодавство.
Верховна Рада 25 років тому ухвалила постанову «Про земельну реформу», в якій був ряд лакун та прогалин.
Саме завдяки їм досі не сформований ринок землі с/г призначення; значна частина ринку оренди перебуває в тіні; кілька категорій угідь не мають чітко визначеного правового статусу.
Оскільки реформа де-факто так і не запрацювала, через 11 років після її ухвали, тобто в 2002-му, був введений мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення.
Передбачалося, що мораторій діятиме до 2005 року і завершиться прийняттям законів про ринок землі і про державний земельний кадастр.
Першого закону не існує й до сьогодні. Другий — усе-таки був ухвалений у 2011 році з відстрочкою до 1 січня 2013 року.
Але він не набув чинності через продовження мораторію до 1 січня 2016 року. А тепер мораторій пролонговано ще до 2018 року, відтак є час зважати всі «за» та «проти» такого кроку.
Плюси та мінуси
Власне, всі «за» давно відомі й озвучені. Відсутність вільного земельного ринку гальмує здорову конкуренцію та зростання сільськогосподарської галузі; неефективне управління земельними ресурсами позбавляє мотивації фермерські господарства; Україна як аграрна держава втрачає привабливість на світовому ринку тощо.
Все сказане — цілком і повністю є справедливим, проте бажання навести лад у цій царині має корелювати з оцінками всіх ризиків, які несе зняття мораторію.
Піррові перемоги нам не потрібні, і, якщо вдуматися, шанс вийти на вільний ринок без суттєвих втрат наразі є нульовим.
Розглянемо всі мінуси впровадження вільного продажу землі. Українські селяни — люди небагаті, тож у праві продавати свої наділи вони майже напевне побачать можливість стабілізації фінансового становища.
Те саме стосується й землі, яка перебуває в комунальній власності — за рахунок її продажу місцеві бюджети (все ще залежні від Києва, попри обіцянки децентралізації) залюбки поповнюватимуться й розширюватимуться. Отож, земля перекочує з одних рук в інші.
Але в чиї? Тут можливі лише два варіанти: або інвестор буде вітчизняний, або іноземний.
Наші фермери (навіть великі господарства) багато землі не куплять — знову-таки, через обмеженість у фінансах.
Тому, скоріш за все, паями володітимуть іноземці (або спекулянти, які потім перепродаватимуть землю за кордон).
Що поганого в іноземцях? Нічого, якщо вони працюватимуть на українську економіку.
Законодавчого алгоритму, котрий дозволив би обмежити присутність іноземного капіталу на земельному ринку, на сьогодні нема.
Дехто прогнозує прихід на цей ринок великих транснаціональних корпорацій, які викуплять усе, що ще лишалося непроданим, в українських інвесторів.
Це значною мірою змінить профіль вітчизняного АПК, що призведе до падіння виробництва та експорту продукції АПК у період переділу ринку (а в довгостроковій перспективі — до скорочення робочих місць у цій царині).
Проте існує ризик того, що замість солідних західних інвесторів на земельному ринку з’являться передусім спекулянти — так, як це свого часу було в Сербії.
Там земельні паї скуповували місцеві олігархи за 1-6 євроцентів за квадратний метр.
А відтак перепродували ці ділянки як сільськогосподарські іноземцям уже по 20-40 євроцентів.
Ті, хто купував землю у 2007-2009 роках, нині не поспішають з нею розставатися, бо, наприклад, у сусідній Словенії вона коштує вже 1,4-2 євро за квадратний метр.
Заробіток на подібних оборудках, як бачимо, сягає 1000%.
Чого бракує для запуску ринку землі
Однак уявімо собі, що змінами до чинного законодавства активність іноземного капіталу вдасться мінімізувати або ж унеможливити взагалі.
Чи можна в такому випадку вважати проблему вирішеною? Ні, бо на сьогодні не зроблено чимало вкрай необхідних першочергових кроків.
Фахово не визначена вартість землі (яка варіює в залежності від якості «товару») та вартість її оренди. Це по-перше.
По-друге, законодавчо не прописаний механізм контролю та відповідальності за нецільовим або неадекватним використанням угідь.
Мусить бути встановлена міра покарання (від адміністративної до кримінальної) за зумисне псування ґрунтів (коли, наприклад, три роки поспіль на одній і тій самій ділянці висівають культури, які виснажують землю).
Третій момент: має бути створена інституція (земельна біржа), яка контролюватиме перетікання землі з однієї власності в іншу.
Природно, що ця інституція повинна бути цілковито незалежною як від виконавчої влади, так і від приватних осіб. Однак після очевидного провалу місії різного роду «антикорупційних» структур у чесність земельної біржи повірити тяжко.
Крім того, ще до запуску такої біржі мусить бути напрацьований повний кадастр сільськогосподарських земель, має бути визначена модель земельного ринку, яку Україна стане наслідувати, також повинна настати ясність із використанням надр та водних ресурсів.
Усі ці нюанси (і безліч інших, не згаданих у цій статті) мають бути дуже чітко прописані в українському законодавстві. Без відповідного кодексу на руках (а його наразі нема) ухвалювати відмову від мораторію на продаж землі було б передчасним.
Дещо з усього вищезазначеного (хоча й далеко не все!) урядова земельна реформа враховує.
Йдеться, приміром, про те, що ринок землі запускається виключно між фізичними особами — громадянами України.
Серед інших обмежень, які пропонує уряд, — продаж «в одні руки» не більше 200 гектарів та пеня в 50% за перепродаж ділянки в перші три роки після купівлі.
Однак інші «больові точки» земельної реформи лишаються неопрацьованими, що й викликає, зокрема, численні мітинги протесту проти скасування мораторію під Верховною Радою.
