Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Музикант Юрій Кириченко під час евакуації з Луганська взяв лише скрипку
01.06.2017
Тепер народний артист України Юрій Кириченко радує своєю грою на скрипці полтавських шанувальників справжньої музики. (Фото автора.)
Сказати, що вимушений переселенець із Луганська — народний артист України Юрій Кириченко — талановитий скрипаль, означає нічого не сказати: дуже вже щедро Господь відміряв йому таланту.
Водночас, як зазначає сам Юрій Миколайович, нинішнього рівня виконавської майстерності він досягнув завдяки праці над собою, ретельності, старанності — без цього нічого не вийшло б.
Музикант грає на скрипці з шести років.
Вибір, що виявився вирішальним, здійснила його мати, також музикант.
Пан Юрій зізнається, що вдячний їй за це безмежно, бо просто не уявляє себе без музики, гри на скрипці.
Закінчивши Харківську спеціалізовану музичну школу-інтернат для обдарованих дітей, а потім — Донецьку музичну академію, Юрій Кириченко за розподілом потрапив до Луганського симфонічного оркестру і грав у ньому 27 років, останні 25 років був концертмейстером.
Застав півтора місяця справжньої війни
«Коли ж і в Луганськ прийшла війна, у липні 2014 року змушений був виїхати звідти. Тому що в моєму мікрорайоні на той час зривалися міни, снаряди, у мене на очах гинули люди. Я не виходив із квартири, більше того, змушений був ховатися в туалеті, сидів там цілими днями, — ділиться скрипаль болючими спогадами.
— Усе це стало нестерпним. Добре, що на ту пору нікого з рідних уже не було — я відправив їх на безпечну територію дещо раніше, а сам застав півтора місяця справжньої війни. Не виїжджав до останнього, бо надія, як відомо, вмирає останньою. Я все сподівався, що до Дня шахтаря захоплену територію звільнять. Урешті-решт примудрився взяти через iнтернет квиток, добратися опустілим містом на таксі до залізничного вокзалу й виїхати до Києва — мені пощастило, що потяги ще курсували».
Зазвичай своїх думок із приводу того, чому відбулися ці події на Донбасі, чому так сталося, що люди, котрі жили з нами в одній країні, раптом почали ненавидіти все українське, Юрій Миколайович не висловлює вголос — пояснює: все це для нього надто загадкове, незрозуміле й до того ж болюче.
Зрозуміло чоловіку одне: до цього доклала зусиль і влада, причому як лугансько-донецька, так і центральна.
«Тепер ці люди спокійно живуть собі, хто де. Вони багаті, можуть собі дозволити на новому місці купити будинки, не працювати. Найбільше ж страждають прості люди, яких війна вигнала з домівок, змусила тулитися по чужих кутках, — розмірковує Юрій Миколайович.
— Віртуально і в мене, і в сина з його дружиною є житло, туди можна повернутися в будь-який момент. Питання в тому, чи потрібно. Мої друзі-музиканти з Луганського оркестру (чоловік 20) перебралися на підконтрольну Україні територію — до Сіверськодонецька. Нікуди не поїхали в основному ті, хто симпатизує Росії та Путіну».
Виїжджаючи з Луганська, Юрій Кириченко взяв із собою тільки документи та єдину цінну річ — скрипку.
Свого часу він довго шукав цей музичний інструмент і врешті знайшов п’ять років тому.
Щоб придбати її, їздив до Швейцарії. Корпус скрипки зроблений з ялини.
Швейцарський майстер, котрий виготовив її, був у захваті від робіт Антоніо Страдіварі.
А тому за звучанням скрипка Юрія Миколайовича дуже схожа на скрипки знаменитого італійського майстра струнних інструментів.
Полтаву Юрій Кириченко обрав тому, що, за його словами, вона завжди його приваблювала. Скрипаль пояснює: він просто обожнює Миколу Гоголя й усе, що з ним пов’язано. А Полтавщина — це, зокрема, й гоголівські місця.
«Окрім того, тут у мене багато друзів, котрі щиро запросили: «Юро, приїжджай до нас». Художній керівник та диригент Полтавського симфонічного оркестру, народний артист України Віталій Скакун поставився до мене по-батьківськи: не лише підбадьорив, а й допоміг. Він зумів домовитися про житло, таким чином завдяки йому на перших порах ми з сином майже два місяці мешкали в гуртожитку, — розповідає Юрій Миколайович, котрий от уже два роки є скрипалем Полтавського симфонічного оркестру.
— Коли мене тільки-но представили учасникам оркестру, я не знав, що сказати, боявся, щоб музиканти не подумали, буцімто дивлюся на схід, тобто маю проросійські погляди. Тож устав і сказав коротко: «Друзі, я українець!» Усі заплескали в долоні — отак і прийняли мене у свою дружну музичну сім’ю».
Усе, що відбувається, — на краще
А через рік сталося так, що й Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, в якому Юрій Кириченко викладав гру на скрипці (його викладацький стаж — 15 років), також перебрався до Полтави.
Тож він продовжив працювати в ньому. Чи не єдине, що засмучує нашого героя, так це те, що квартиру йому доводиться винаймати, і перспективи щодо власного житла вкрай туманні.
Допомоги ж від держави вимушений переселенець не відчуває зовсім.
«Ви прекрасно знаєте, що держава нічим не допомагає, — нарікає він.
— У кращому разі виплачує кілька сотень гривень на оплату оренди житла. А насправді за винаймання квадратних метрів доводиться щомісяця викладати 3-4 тисячі. Ті, хто уособлює державу, приходять нагору тільки для того, аби збагатитися. Якби ми надіялися на українську владу, то, мабуть, мешкали б у землянках».
«Хоч, попри все, я безмежно радий, що опинився в Полтаві, у самому серці України, — щиро зізнається музикант.
— Мені безумно подобається місто. Воно зручне для проживання, в ньому віє старовиною, і я тут комфортно почуваюся. Іноді навіть починаю думати, що все, що з нами відбувається, і справді на краще. Можливо, так розпорядився сам Господь».
Юрій Кириченко частенько буває з гастролями за кордоном (говорить, що для нього це звична концертна діяльність): виступає і як соліст, і з австрійським оркестром та багатьма українськими.
Зокрема, його часто запрошують виступати у складі Харківського симфонічного оркестру — одного з кращих в Україні, причому в ролі концертмейстера.
Якщо ж говорити про географію гастролей, то музикант уже відвідав понад десять зарубіжних країн.
Художній керівник Полтавського симфонічного оркестру Віталій Скакун новим скрипалем не нахвалиться:
«На щастя, Господь посилає мені тільки найкращих музикантів. Дуже ціную Юрія Кириченка. У Полтаві вже багато хто його знає й любить за непересічний талант. Він прекрасний соліст, у нього є свій репертуар, у якому присутні твори як українських, так і зарубіжних композиторів.
До того ж і як людина він надійний, я б пішов із ним у розвідку. Незабаром до Полтави має приїхати мій син Антон, також скрипаль (він грає у складі Брюссельського філармонійного симфонічного оркестру). І вони з Юрієм Кириченком гратимуть для полтавців удвох у супроводі нашого симфонічного оркестру».
Людям, котрі зі зрозумілих причин змушені були покинути свої оселі, справді не позаздриш.
Час від часу Юрію Миколайовичу доводиться пересікати лінію розмежування, аби навідатися до луганської квартири.
Останнього разу був у Луганську в жовтні минулого року, перевіз легковиком деякі речі.
«Якщо комусь цікаво, наскільки це складно, раджу самому пройти цей шлях: постояти на КПП під холодним осіннім дощем, що змінюється пронизливим вітром, п’ять годин з одного боку і три години — з іншого, та ще й заплатити за це немалі гроші», — неохоче говорить чоловік.
Та й загалом Юрій Миколайович розповідає про себе скупо.
«Не вмію я багато говорити, — зазначає він, ніби виправдовуючись. — Інша річ — щось зіграти. Для мене це краще за будь-які слова. Окрім того, через цi подiї на Донбасі я став стежити за словами й дійшов висновку, що мовчання — і справді золото. Врахуйте те, що мені доведеться ще не раз їздити на непідконтрольну Україні територію — якось же потрібно продати житло. Жити ж до Луганська не повернуся — це однозначно. Двічі в одну ріку не ввійдеш...»
