Із яскравими представниками українського сучасного арту Володимиром Будніковим і Владою Ралко ми спілкувалися після виставки живопису «Три кроки», яка пройшла у київському Центральному будинку.
Роботи водночас трьох великих нових циклів — «Прихисток поета» (2014), «Укриття» (2015) та «Лінія розмежування» (2016) не могли не вразити.
Тому нічого іншого не залишилося, як іти особисто спілкуватися із Владою про їхню з Володимиром творчість. Зокрема, про Тараса Шевченка.
Адже «Три кроки» розпочалися не без його впливу. І про те, коли і як мова художника стає руйнівною, небезпечною для системи.
Із дитинства запрограмовані Шевченком
— Владо, «канівський» проект «Три кроки» ви з Володимиром почали у 2014 році, у розпал Майдану, з роботи над циклом «Прихисток поета», в якій звернулися до теми Тараса Шевченка. А двома роками раніше почали працювати над проектом «Т. Г.», який теж про Кобзаря. Яке місце Тарас Григорович займає у вашому житті?
— Виходить так, що ми ще з дитинства певним чином запрограмовані Шевченком. Принаймні якась частина всередині нас — «шевченківська». Проте, коли у 2012 році ми почали докладно розглядати тему Шевченка, велич поезії якого для нас самих беззаперечна, виявилося, що його поезію лише фрагментарно та приблизно знають в інших країнах. Нашим іноземним друзям, із якими ми обговорювали нашого Тараса, доводилося хіба що сприймати на віру наші розповіді про його масштаби. Ми з Володимиром побачили в цьому факті щось на зразок метафори невимовності та невизначеності того, ким ми самі — в Україні — є насправді.
— Давайте поговоримо про ідентичність. Вашу як художника і людини — зокрема. Якщо порівняти, на диво багато глибинних збігів у творчості вашого тандему — з Тарасом. Хоча, на перший погляд, про це, мабуть, і не можна сказати. Наприклад, профетизм — точно зближує вас і Володимира Буднікова з поетом. (Мене вразило передчуття у ваших картинах Майдану. На цей збіг наклалася ще й Шевченкіана).
— Художник узагалі часом подібний до Касандри. Збіг української революції із Шевченковим ювілеєм — тому чергове підтвердження. А якщо дивитися глибше...
Профетизм — це ознака мовлення митців як таких. Адже саме художня мова конструює дійсність, робить її впізнаваною, називає. Усе, що маємо навколо, — висловлене митцями й завдяки цьому втілене. Недарма будь-яка система, коли постає, має велику потребу в людях творчих, які надають її ідеології певних форм.
Але ось парадокс: тільки-но художник обмежує власне мовлення кордонами ідеології, він втрачає оцю свою профетичну здатність, «сліпне». Великі ж митці, які з різних причин ставали послідовниками будь-якої «системи», завжди залишалися вірними саме ідеї, а ідеологію, зрештою, руйнували.
Пам’ятаєте твори Пальмова, Богомазова, бойчукістів з оприлюдненого так званого «спецфонду» у Національному художньому музеї? Вони нібито оспівували становлення радянської держави. А насправді їхня творчість досить швидко стала сприйматися як «небезпечна», бо дуже вже не відповідала радянському канону, «соцреалізмові». Оця складова, «як саме» сказано, перевершує та чавить «що». Й через це мова художника стає руйнівною, небезпечною для системи.
«Цікаво створювати напруження не сюжетом, а побудовою композиції або кольором»
— «Форма вбиває зміст» — писав Лев Виготський у «Психології мистецтва». Але — завершимо розмову про передбачення саме у вашій творчості. Ви вірите у містику?
— Я вірю у знаки, що їх нам підкидає реальність. Дещо важливе виходить на поверхню постійно, може, хіба що з різною інтенсивністю. Реальність паралельно транслює банальності — і випромінює звістки. Проникливість, пильність погляду та певне його налаштування веде до того, що називають serendipity, щасливою здібністю обирати визначальне серед загального позірного.
— Постійне повернення у живопису Влади Ралко до теми насильства, навіть психотравми, — це ваша свідома стратегія чи?...
— Я би радше казала про спротив. Його живильну енергію дуже ціную під час праці. Можна, звісно, згадати про шматок мого життя за радянського союзу, коли момент психологічного насильства через примус до прийняття системи був чимось звичним, побутовим. Я брала потім окремі речі звідти за тему для своїх робіт, навіть великих серій. Але мені цікаво створювати напруження не сюжетом, а побудовою композиції або кольором. Тим, «як саме» намальоване дещо дуже звичайне, нібито не варте уваги.
— В Україні часто обговорюють тему «мовної» травми через русифікацію. Днями я з подивом з перших вуст почула, що вам легше спілкуватися українською — тоді як завжди вважала вас російськомовною киянкою. Що ви особисто думаєте з приводу «мови»?
— Мені простіше саме писати українською, говорити трохи складніше, бо я виросла, як ви кажете, у київському російськомовному середовищі. Мовлення українською є для мене особливим дарунком. Якщо згадати Гайдеггера, який писав, що «мова мовить», мова є сховком, а радше, тілом думки. Отже, певна складність або маленька затримка під час мовлення українською надає мені шанс не втрапити у халепу мовної звички, добирати кожне слово, як нове. Думка немовби наново, інакше розкривається в мові, якщо та уникає марнування у побуті.
Із Шевченком ми з Володимиром, повторюся, пов’язували питання не української, а насамперед художньої мови. Але мене потішило, що у назві «Прихисток поета» перше слово англійською звучить як «shelter»; одним із значень цього слова є будиночок личинки комахи. Мова у сенсі прихистку нібито ховає зародок... Оця дивна новизна української мови надає мені нових можливостей, наче загострює зір.
Відсторонення задля виявлення глибинної суті
— Тарас — поет національний і, як кажуть, коріння його літературної творчості — у народній культурі. Чи можна говорити про вплив української традиції, в тому числі традиційної школи живопису, традицій того ж Кричевського — на вашу з Володимиром творчість?
— Нам важливо визначати «українськість» у сенсі причетності до сукупного тіла світових культур. Також ми дуже обережно ставимося до слова «традиція» у відношенні до творчої роботи.
Не пам’ятаю вже, хто сказав, що народне мистецтво з професійною мовою художника змішується, як олія з водою... («Професійна мова» у цьому контексті — це синонім справи, обраної митцем за головну в житті).
Коли елементи народної творчості, або певної традиції, застосовуються у мистецьких практиках, результат уже не має відношення ані до першого, ані до другого. Натомість у мене є велике переконання, що національне неодмінно міститься у зробленому художником. Але проявляє себе складними непрямими шляхами, якимось ірраціональним чином, ніби виростає природно, саме по собі.
— Хто, окрім Шевченка, вплинув на формування вашої особистої «картини світу»?
— Я вже багато років повертаюся до «Фауста» Гете. Велику й глибоку спорідненість бачу між п’єсами (саме п’єсами!) Чехова та Шекспіра. Мені подобається їхня спрямованість у дію, відкритість до інтерпретацій, які, попри свою величезну кількість, аж ніяк не марнують головного змісту. Вони — немов формули, тож я люблю не дивитися, а саме читати їх.
Також мені надзвичайно близька поезія Василя Стуса, також вірші Целяна. Ну й особливе місце займають Гайдеггер і Ханна Арендт. Ельфріда Елінек неперевершено «ловить мову на слові», як вона сама каже. Дуже ціную Салмана Рушді... Мабуть, треба зупинитися, бо це окрема розмова.
— Знаю, що ви працюєте під класичну музику. А з сучасної музики вам щось близьке? Особисто в мене ваш живопис асоціюється з Ніком Кейвом.
— Пригадую, у якийсь період ми багато слухали Ніка Кейва, він прекрасний. Так, ми часто вмикаємо музику під час роботи. Зазвичай, працюємо кожен у власній майстерні, тож наші музичні настрої не перетинаються. Іноді Володимир працює під Шнітке — а я, наприклад, хочу слухати Вагнера. Різне буває...
n Австралійця Кейва я згадала недарма. Подібно до вас і до Тараса Шевченка (але, звичайно, на свій манер) лейтмотивами його поезії багато років залишаються теми смерті, часу. І, до речі, суворі біблійні. Або — богоборчі. Який вплив на вас із Володимиром узагалі має релігія, зокрема християнство?
— Релігія — це шанс на порятунок, прихисток, куди можна попрямувати у моменти втоми, сподівання на отримання Божого одкровення та благодаті. Філософія з богослов’ям наближаються одна до одної дуже щільно... Але хіба художник, навіть попри визнання ідеї Бога та існування в певній релігійній традиції, у своєму доробку не є богоборцем? Завжди настає момент заперечення, коли ти навіть після наближення повертаєш у інший бік. Та йдеш замість світла у невизначеність...
— Ви не боїтеся впасти у зло?
— Багато хто схильний ототожнювати невизначеність зі злом. Але ж здатність людини пізнавати буття означає, хіба що, процес. Людина запитує, що вже є «благочестям думки», але невідоме завжди лишається невизначеним, йде попереду як виднокрай. Ми живемо серед невизначених речей. Отже, хіба я казала про зло?..
— Тараса Григоровича Шевченка ви з Володимиром Будніковим у «канівському» циклі берете за точку відліку в художньому і теоретичному дослідженні про місце і роль митця у сучасному світі. До яких теоретичних висновків ви прийшли у підсумку свого дослідження?
— Ми розглядали роль мови художника, його роботи, саме під час надзвичайних подій революції або війни. Тобто тоді, коли ця мова багатьом починає здаватися недієвою або непотрібною. (Ну, мовляв, що зможе змінити митець, коли «говорять гармати»?) До речі, ми ж не обирали Шевченка навмисне, це його ювілей у 2014-му став тим самим знаком, про які ми казали на початку, в питанні про містику.
У 2014—2016 роках усі події довкола нас (Майдан, Крим, початок війни...) відбувалися аж занадто близько, так що аж дихало гарячим в обличчя. Але відійти не було куди. Тому у своїх роботах «канівського» циклу ми вирішили уникати прямого відображення — зокрема, і вражаючих сцен із побаченого на власні очі на Майдані. Така стратегія, вирішили ми, сприятиме відстороненню, ми виявимо саму глибинну суть подій.
Отже, замість конкретики ми з Володимиром зосередили увагу на проміжках між подіями, між речами. (Дуже схоже на те, що відбувається у натюрмортах Моранді, де торкання та кордони між речами, або інтервали й тіні, важливіші за самі речі). Ми робили щось протилежне документу навіть у тих роботах, де є дуже конкретні елементи або ж атрибути певних подій чи персонажів. Загальні зв’язки, загальну картинку в них навмисне змінено.
У мене таке враження, що вже зараз, із часом, окремі твори, зроблені нами два або три роки тому, ніби набули ясності, відкрилися іншим чином. Ми працювали під час такого наближення до подій, що усе робили майже наосліп, навмання. Але, очевидно, подібна практика була єдиним можливим для нас і виправданим засобом сказати про час, у якому тоді перебували.
