Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Офіцер-доброволець Костянтин Байчук: «Все, через що ми пройшли і ще пройдемо, — не даремно»
31.05.2017
У розбитій бібліотеці Мар’їнки.
Лучанин Костянтин Байчук був у числі перших офіцерів-добровольців, які пішли у військкомат ще в березні 2014 року.
Коли стало зрозумілим, що почалася реальна війна проти нашої держави.
У ті дні черг у військкоматах не було.
На місцевому Майдані вирував мітинг, а під сценою стояла ціла черга місцевих політиків та активістів, які бажали прорватися до мікрофона, щоб засудити сепаратизм.
І лише жменька свідомих чоловіків уже розуміла, що настав час не словами, а діями захищати Україну.
Для Костянтина навіть питання не стояло йти чи не йти на війну. Попри те, що йому було вже під п’ятдесят і що він недавно став татом учетверте...
Його військова морська спеціальність, а він гідроакустик підводного човна, ніяк не пов’язувалася із Сухопутними військами.
Тому не одразу вдалося потрапити у Збройні сили України.
До армії його покликали несподівано за кілька днів до піввікового ювілею...
«Ми були готові переможно в’їхати на броні хоча б у Ростов»
— Костянтине, навіть не питаю, чи були ви на Майдані. Ви там не могли не бути...
— Звичайно був, хоча не міг собі дозволити весь час там знаходитися. У моменти найбільших загострень у Києві збиралися з друзями й їхали. Роботи там вистачало всім. Зокрема, ми охороняли Будинок профспілок. Після Майдану пішли у військкомат, як офіцери запасу. Мобілізації чекав майже рік. Але на дивані не лежав.
Багато хто з офіцерів запасу, пройшовши Майдан, вирішили освіжити свої бойові навички. Наприкінці березня, коли була загроза появи «зелених чоловічків» на кордоні з Білоруссю, з групою однодумців поїхали допомагати прикордонникам охороняти кордон. Одну з таких груп доручили очолити мені. Цілодобово патрулювали вздовж всієї лінії кордону. У Донецьку вже горять хати, люди втрачають усе, що нажили за вік. Ми хотіли не допустити, щоб це докотилося й до нас.
Дякувати, загроза з Білорусі тоді не підтвердилася, хоча теоретично вона існує завжди. Наприкінці травня ще з трьома офіцерами запасу з Луцька поїхали в Київ на тижневий диверсійно-партизанський вишкіл, що проводили на базі покинутого піонерського табору. На Великдень із групою самооборонівців їздили святити волинські пасочки у триколорний на той час Харків. Взагалі того року було багато різних волонтерських поїздок і в зону АТО, і навіть у Європу, де влаштували агітаційний автопробіг містами Німеччини та Польщі.
Повернулися звідти з трьома подарованими автомобілями швидкої допомоги для потреб ЗСУ. Осінь теж пройшла у навчаннях, бо при міському військкоматі почала формуватися територіальна рота резерву. І ми з кількома побратимами першими написали рапорти. Ця рота мала охороняти ключові об’єкти в області на випадок, коли до нас прийдуть «зелені чоловічки».
А 3 лютого 2015 військкомат нарешті згадав про мене. 8 лютого мені мало «стукнути» 50, і я просив, мовляв, дайте відсвяткую по-людськи день народження. Ні, сказали, якщо ідеш, то йти. Хоча за мобілізацією мене взяти не могли, бо був багатодітним татом, у нас якраз народилася найменшенька Софійка. Тому попросили написати заяву, що йду добровольцем.
— Як дружина відреагувала на ваше рішення йти на війну? Ви залишали її вдома з чотирма дітьми. Не кожна жінка таке прийняла б...
— Усе було настільки швидко, що вона не встигла відреагувати. Опам’яталася, коли я вже був під Києвом на коротких офіцерських курсах при Академії Сухопутних військ. Дехто з друзів говорив про малих дітей, але це казали здебільшого ті, хто знайшов пояснення, чому вони втікають від виконання свого головного чоловічого обов’язку. Все добре. Дружина впоралася. Я знав, що вона впорається. Старші діти допомагали, вони вже дорослі. Таких, як я, багато було. Якби всі шукали причини й розповідали, що в мене те, в мене се, хто захистив би країну? Мене питали у військкоматі, коли вперше прийшов записуватися добровольцем: «Что, воевать хочешь?». Дурний хоче воювати. Служити хочу. А коли треба — буду воювати.
— У першу хвилю мобілізації не дуже дивилися на кількість дітей. Брали всіх, кого вдавалося взяти...
— Можливо спочатку, але потім брали це до уваги. Бувало, йшли служити хлопці, у яких по троє дітей, а згодом «зіскакували», побачивши, що і як.
— У вас такого бажання не було?
— Та ні. Навіть навпаки. Бо у 50 років, коли в країні є така потужна хвиля патріотизму, сприймаєш усе по-іншому. От своє п’ятдесятиріччя міг банально відсвяткувати в ресторані чи вдома біля свого каміна, а святкував у холодній казармі. Але які хлопці там зібралися! Душа просто співала.
Я взагалі думав, що прийду туди старий, немічний, а виявилося, що я далеко не найстарший і не немічний. Наша четверта хвиля дуже відрізнялася від попередніх трьох. Вона була наймасовішою й організовувалася тоді, коли вже був Донецький аеропорт. Нас, офіцерів, відправили на місячне навчання під Києвом, організоване Академією Сухопутних військ.
Це був час найбільших наших втрат. Вечорами сиділи, слухали розповіді про ДАП, Дебальцеве. І всі були готові їхати під обстріли й реально воювати. Я потрапив у 14-ту бригаду, пройшов iз нею всі чотири полігони. Після гіркого досвіду 51-ї бригади нову бригаду готували дуже серйозно. Спочатку був Рівненський полігон, після нього нас спішно перекинули охороняти залізницю на Дніпропетровщину, бо на травневі свята 2015-го очікували провокацій і наступу, боялися, що диверсійні групи переріжуть залізничне сполучення.
Наприкінці червня 2015-го потрапили в сектор «М» біля Маріуполя. Коли була пекельна спека, пройшли наймасштабніші наступальні навчання у Широкому Лані. І через річку переправлялися, й авіація була задіяна, тобто все було дуже потужно.
— І була віра, що війна швидко закінчиться...
— Так. Багато хто вірив , що буде наступ. Ми справді надіялися, що на броні переможно в’їдемо хоча б у Ростов. Такі настрої були... Не думали, що все так затягнеться.
«Раніше тут люди тримали в руках книги. Сьогодні зброю»
— Це правда, що у вас тече кров донських козаків?
— Мої дідусь iз бабусею родом із Ковеля. Коли у 1916 році був брусиловський прорив і німці зайшли в Ковель, державних службовців, а дід працював на залізниці, евакуювали на Дон. Вони там і залишилися. А за маминою лінією є коріння донських козаків. Батьки народилися у Таганрозі. Це колишня Україна, до речі.
У Таганрозі я навчався в радіотехнічному інституті на гідроакустика підводних човнів, хоч виріс у Луцьку. Там отримав і свою військову освіту. Дивувало в ті часи, а навчався у 1982-1987 роках, що дуже багато хто з місцевих асоціював себе з Україною.
Вони знали про своє українське коріння, пам’ятали, що їхню землю колись передали Росії. Видавало їх і українське «г». Щовихідних таганрожці потягами їхали в Донецьк по продукти, бо тут матушка Росія, кордон і нічого немає, а в сусідньому Донбасі все є, бо там Україна.
— А тепер донські козачки на Донбасі кров українську проливають...
— Треба ще розібратися, які там козаки воюють. Хто читав «Тихий Дон» Шолохова, той знає, як радянська влада донських козаків рубала. Там люди завжди були далеко не московського коріння, не бідні й військово обізнані. Тому крові там багато пролилося, коли радянська влада на Дон прийшла. Там ніхто не хотів «совка».
— Бачила недавно сюжет із зони АТО: етнічний росіянин, який служить в українській армії, пояснює свій вибір: «Якби Україна напала на Росію, я воював би на боці Росії. Але Росія напала на Україну, тому я мушу бути на боці України». Та далеко не всі навіть українці зробили свій вибір на користь своєї Батьківщини...
— Із першого дня, коли я потрапив у казарму під Києвом, дуже багато зустрів російськомовних офіцерів. Наша армія до сьогодні ще залишається більше російськомовною. І на це треба зважати. Є багато дітей потомственних офіцерів, які свого часу приїжджали звідусіль в Україну. Якщо команди українською вони й виконують, то в спілкуванні переходять на російську.
Та потроху все змінюється. У нашій казармі були не просто російськомовні, а й ті, хто не приховував, що вони етнічні росіяни. Але вони захищали Україну. Тодi як багато наших пузатих патріотів люблять штовхатися під сценою і виступати проти московської агресії, а коли доходить діло до конкретики і коли замість вишиванки треба одягнути військовий камуфляж — їх немає.
Є люди, якi незалежно від того, якою мовою розмовляють, китайською чи російською, сприймають землю, на якій живуть, як свою Батьківщину.
— Із вуст кіборга, молодого хлопця, який втратив на війні ногу, почула такі слова: «Головне, щоб ця війна зробила нас усіх українцями не лише за паспортом, а й за духом». От духу українського якраз і забракло на Донбасі...
— У мене є фотографії розбомбленої Мар’їнки. На одній з них — розбита бібліотека. Я стою з томами Шевченка, а довкола на підлозі валяються книги, мокрі, брудні. Я так підписав це фото: «Ще одна бібліотека. Раніше тут люди тримали в руках книги. Сьогодні — зброю. Джерело знань пересихає. Здоровий глузд теж. Залишається багато питань до тих, хто багато років «тримав» Донбас». Забрав собі кілька томів Шевченка й почав читати. Якраз трапився той том, коли Шевченко був у російській армії. Дуже цікаво все сприймається тепер.
«Наш танк хоч старий та іржавий, але пройшов хорошу підготовку»
— Непросте питання, на яке не можуть знайти відповіді політики світу: доля Донбасу, якою ви бачите її?
— Якось іду по вулиці в Мар’їнці, бачу, біжить дівчинка, як моя Боженка. Прошу дозволу в мами сфотографуватися з дитиною. А мама з манікюром, хоч і війна, починає перти на нас: «Если бы вас здесь не было, все было бы хорошо». Починаєш розмовляти з нею — трохи ніби м’якшає.
Розумієте, там люди просто намагаються вижити. Хтось зайняв якусь позицію, а більшість намагається вижити. Яким буде майбутнє Донбасу — зараз сказати важко. Як на мене: якщо вони хотіли з Росією, то, напевне, треба, щоб це була окрема територія і щоб був кордон. Прийняти тих, хто хоче жити в Україні й відмежуватися від тих, хто не хоче чи не може.
Це треба було робити ще в 2015 році. На жаль, оці торги, барижництво, Ахметов — це все бізнес на крові, хоч як прикро це визнавати. Бо можна навести порядок із видобутком бурштину — й будуть надходження, пропорційні тим, що були на окупованій території Донбасу. Оборот від бурштину — це ще один бюджет армії, те, що проходить контрабандою через кордон, — це ще один бюджет. Гроші є де взяти. Тільки потрiбна політична воля для цього.
— Попри всі проблеми й недоліки, зневіру, яку намагаються посіяти нам у душі, якщо, не доведи Боже, почнеться повномасштабна війна , чи буде знову такий сплеск патріотизму серед українців, як був у 2014 роках?
— Знаєте, наш танк хоч старий та іржавий, але народ наш пройшов хорошу підготовку. Багато людей, які сьогодні живуть цивільним життям, пройшли бої й загартувалися в гарячих точках. Так що резерв є. Резервісти і в минулому році проводили збори. Збирають їх, їдуть хлопці в бригаду, проводять на базі бригади бойове злагодження.
Проблема в іншому: якщо таке трапиться, скільки їх буде в Україні? Якщо людей просто підштовхують виїжджати за кордон, щоб тут не створювати проблем владі. Вона відчуває, що учасники бойових дій — люди активні, тому їх треба якось нейтралізувати. Бо якщо їх багато збирається в одному місці, то починаються погані для влади речі.
Знаю одне: все, через що ми пройшли і ще пройдемо — не даремно. Має підніматися загальний рівень країни, а не конкретних осіб. Мусимо вірити, що вдасться збудувати нову країну для наших дітей. Бо для кого все це робиться? Тільки для наших дітей.
Якщо нічого не робитимемо — нічого не зміниться. А добровольці були в 2014 році, будуть і в 2017-му. Головне, щоб ми дійсно наводили лад у країні. Щоб усі наші зусилля, кров і смерті не були марними. Бо якщо не наведемо ладу, то і далі втрачатимемо кращих своїх людей задарма.
