Значно древніший: коли насправді зародився Київ і чому це не подобається Москві

Щедра природа Києва, його зручне географічне положення здавна немов магнітом притягувало до нього людей усіх віків і епох.

 

На київських пагорбах Вікентій Хвойка відкопав стоянку первісних людей, яка налічує 15-20 тисяч років.

 

Там же, на Кирилівських висотах, він уперше знайшов сліди напівземлянок, де проживали люди невідомої на той час цивілізації.

 

Пізніше її назвуть Трипільською.

 

Зовсім недавно, 1996 року, археологи знайшли в самому центрі Києва, в районі Львівської площі, залишки трипільського городища, якому не менше 5 тисяч років.

 

Дослідження археологів показують, що територія Києва постійно була заселена.

 

Майже скрізь київські пагорби поперемінно служили людям то місцем проживання, то через кілька століть — місцем поховання, і це повторювалось не один раз. 

 

Наприклад, на горі Юрковиці у передскіфські часи (VIII — VII ст. до н.е.) було поселення людей, а через 5-6 століть — уже городище з насипаним земляним валом, ще пізніше, через тисячу років, у часи Київської держави, гора Юрковиця стала місцем поховань.

 

А сьогодні сучасні новоспечені багатії нищать культурні шари, споруджуючи на Юрковиці свої палаци. Усе повторюється, і їхні палаци не вічні.

 

Вічний тільки наш корінний, «вічно тутешній», український народ, пращурам якого у різні часи давали різні назви: трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, анти, руси.

 

Всі вони залишили свої сліди проживання на території древнього Києва.

 

Так уже ведеться, що чим старіша нація, тим більше у неї назв. Наприклад, предків сучасних німців називали готами, тевтонами, алеманами, бургундами, франками та іншими назвами.

 

Так само і з назвами пращурів українців.

 

Досліджуючи територію Києва та його околиць, київський археолог Ілля Самойловський дійшов висновку про те, що Київ як місто існував уже за два століття до н. е., тобто йому більше 2 тисяч років.

 

Доказом версії Самойловського по­служили близько десятка поселень тих часів, виявлених на території Києва, та два великi могильники в районі Корчуватого і Караваєвих дач.

 

Але наша історична наука, керована Москвою, не підтримала Самойловського.

 

Натомість відбулися науково-політичні торги, в результаті яких зійшлися на штучній, нав’язаній Москвою, ювілейній даті — 1500 років.

 

У світовій практиці вік міста прийнято рахувати від найдавнішої писемної згадки про нього.

 

Так, у 53 році до н.е. римський полководець і письменник Юлій Цезар відзначив у своїх записах невеличке рибальське село Лютецію на острові посеред ріки Сена, яке пізніше, неймовірно розрісшись та вихлюпнувшись на обидва береги Сени, стало знаменитим Парижем.

 

Цей запис Юлія Цезаря дав можливість парижанам відсвяткувати 2000-ліття їхньої столиці.

 

А що ж наш Київ, який, за Самойловським, існував навіть раніше, ніж село Лютеція?

 

Невже античні історики не залишили якоїсь письмової згадки про нього?

 

Аналіз творів античних авторів привів до Клавдія Птолемея, давньогрецького вченого, автора знаменитого твору «Географія», в якому він подає географічні координати (довготи і широти) близько 8 тисяч населених пунктів нашої планети, в тому числі координати 5 поселень, розташованих по Дніпру.

 

Жив знаменитий географ у ІІ ст. н.е., коли Київ, як визначив Самойловський, уже існував, тому інформація про Київ повинна була потрапити до твору Птолемея.

 

Але, на жаль, координати жодного із вказаних Птолемеєм подніпровських поселень не збігалися з координатами Києва.

 

Тому вирішено було дослідити, якими ж засобами користувалися античні вчені для вимірювання координат, якими були похибки їхніх засобів, чи можна якось відсіяти ці похибки, спираючись на сучасні знання.

 

Виявилося, що у греків найточнішим засобом для вимірювання широт був гномон — вертикальний стрижень, встановлений на горизонтальному майданчику.

 

Сонячна тінь від стрижня несе в собі багато інформації про рух і навіть розміри нашої планети. Автор книги з онуком спорудили такий гномон у себе на дачі і почали дослідження.

 

(Для всіх, у кого є діти або внуки, варто за­йнятися цією справою — надзвичайно цікава річ).

 

Математичні розрахунки показали, що на широтах України не можна було досягти такої високої точності гномона, як у єгипетській Александрії, де жив Птолемей.

 

Унаслідок цього у наведених ним координатах неминучими були суттєві похибки, які по­трібно було якось вилучити, відкоригувавши птолемеєві дані.

 

Порівняння сучасних і птолемеєвих широт низки відомих міст виявило дві дуже важливі закономірності, а саме: широти причорноморських міст зміщені у Птолемея в сторону півночі в середньому на 2 градуси, а широти подніпровських, навпаки, — на 1 градус у сторону півдня.

 

Очевидно, Птолемей користувався двома різними джерелами інформації, не узгодженими між собою.

 

Перше джерело містило інформацію, отриману шляхом вимірювань широт у Причорномор’ї якимось недосконалим засобом, що мав систематичну похибку приблизно плюс 2 градуси.

 

Друге джерело, найімовірніше, дісталося Птолемею від його попередника Маріна Тірського, який, за словами Птолемея, не вимірював, а обчислював широти.

 

Очевидно, Маріну Тірському були відомі відносно точні, вивірені відстані між містами, що лежали на торговому «бурштиновому шляху» по Дніпру. 

 

Треба сказати, що відомі в історії «бурштинові шляхи» пролягали не тільки в напрямках до Середземномор’я, де були основні споживачі прибалтійського бурштину, а й у напрямках до Сарматії (сучасної України) по ріках Німан, Даугава, Прип’ять, Дніпро та ін.

 

Про це свідчать бурштинові прикраси, які мали велике поширення серед сарматів: їх багато знаходять на українських теренах у похованнях не тільки знатних, а й простих сарматок.

 

Згодом, через 7-8 століть, «бурштинові шляхи», що пролягали в напрямку Сарматії, пере­йдуть у широко відомі шляхи «із греків у варяги».

 

Коригування Птолемеєвих широт проведено шляхом моделювання найвірогіднішого розташування Птолемеєвих міст на контурній карті України.

 

Рухома картинка з нанесеними на неї Птолемеєвими координатами, яка була переміщена на величину похибки (градус) угору, показала, що на місці Києва у Птолемея значиться Метрополіс.

 

Але чому Метрополіс, а не Київ чи інша близька до нього назва, відтворена давньогрецькою мовою?

 

Це ще одна загадка, але вже не математичного, а лінгвістичного плану, яка також розгадується.

«Метрополіс» перекладається з грецької буквально як мати-місто або столиця.

 

Але поряд зі словом «столиця» у греків існувало слово-синонім «Кесарія», яке означало місто, де живе глава держави — кесар.

 

Більше того, у греків існував іще один синонім до слова «метрополіс».

 

Це скорочена форма слова «Кесарія» — «Кіаса», яка, імовірно, була дуже подібною до назви нашого міста у давньогрецькій вимові.

 

Наприклад, Константин Багрянородний (жив на 7 століть пізніше Птолемея) називає наше місто «Кіоба» або «Кіоаба», тобто словами, подібними до слова «Кіаса» (у грецькій мові звук «в» відсутній, тому передається через «б»).

 

Оця подібність слів і нечіткість рукописного тексту при написанні приголосних «б» і «с» (бета і сигма) сплутали всі карти.

 

Птолемей або ж його попередники, прочитавши назву нашого міста як «Кіаса», тобто «столиця», вирішили замінити її більш поширеним серед греків синонімом «метрополіс».

 

Ось так, імовірно, істинна назва нашого міста була помилково замінена грецьким словом «метрополіс».  

 

Звідки ж походить назва «Київ»? Розгадати цю загадку допомагають топоніми, схожі за звучанням зі словом «Київ».

 

Наприклад, гори Кійов і Кієве у Польщі, Кійські острови в Білому морі, річки Кія і Київський Юган у Західному Сибіру, річки Кеве і Кієвініс у Фінляндії та багато-багато інших.

 

В основі цих назв лежить слово «камінь», яке сучасними фінськими мовами звучить так: ків — мансійською, кев — мордовською, ківі — фінською і т.д.

 

Видно тут прозору схожість із назвою нашого міста.

 

Перелічені топоніми свідчать про величезну територію, яку населяли протофіни — давні предки сучасних фінських народів.

 

Київ також лежить на цій території. Давня присутність протофінів у Євразії підтверджується генетичними дослідженнями біологів, а також дослідженнями лінгвістів, які наводять численні приклади запозичень із мови протофінів у сучасні європейські мови.

 

Пізніше протоіндоєвропейці відтіснили протофінів у північно-східні краї, але ще у ІІ ст. н.е. Птолемей показує їх на схід від ріки Вісла — на території сучасної Білорусі. 

 

Отже, топоніми підказують, що назва Києва походить від слова «камінь».

 

Але де ж він, той камінь, що дав йому назву?

 

Пригадаймо, як князь Володимир звелів кинути в Дніпро дерев’яне зображення Бога Перуна та відпихати його від берега «аж поки не пройде пороги».

 

Оці пороги — кам’яні виступи на Дніпрі — і дали назву протофінському поселенню, розташованому на березі навпроти порогів.

 

Питається, а де ж зараз ті пороги?

 

У пресі якось промайнуло коротке повідомлення про те, що не так давно дніпрові пороги були біля причалу, що обслуговував Китаївську фортецю.

 

Пізніше Дніпро відступив на схід, Китаєве опинилося далеко від Дніпра, а пороги, напевно, опинилися під товщею наносного ґрунту та під водою Галерної затоки Дніпра.

 

Версію про походження назви нашого міста від слова «камінь» підтверджує і Біблія, а точніше — Євангеліє від Іоанна.

 

Там є такі слова: «Ти наречешся Кіфа, що означає камінь».

 

Виникає цікаве питання: чому в текст Євангелія, яке в оригіналі написано давньо­грецькою мовою, вклинилося запозичене арамейське (давньоассирійське) слово «кіфа».

 

Адже в давногрецькій є аж два слова з тим самим значенням: петрос і літас.

 

Розгадка криється у давньому фінському епосі «Калевала». Там є така легенда: молода дівчина завагітніла, проковтнувши ягоду. Фінською мовою слово «ягода» звучить «марія».

 

Тоді стало зрозуміло, що автори Євангелія використали не тільки слово «кіфа», а й сюжет про непорочне зачаття і навіть саме слово «ягода», яке стало іменем Богоматері.

 

Виникає питання, як же ця інформація потрапила до авторів Біблії?

 

Свого часу Іван Франко у своїй праці «Сотворіння світу» переконливо довів, що іудеї запозичили біблійні оповіді у своїх сусідів: ассирійців, палестинців, єгиптян та ін.

 

А як до них, до тих сусідів, дійшла ця фінська легенда?

 

Відповідь дає схема розселення аріїв — безпосередніх сусідів протофінів, які мали між собою тривалі мовні контакти.

 

Один із трьох напрямків розселення аріїв проліг через Кавказ до Сирії та Палестини, де арії перетнулися з арамеями.

 

Ось так, імовірно, протофінське слово «кіфа» потрапило до Біблії.

 

Підтверджує цю версію і китайська мова, яка завдяки консерватизму свого ієрогліфічного письма часто зберігає первісні назви бага­тьох топонімів планети.

 

Сучасні китайці називають наше місто первісною назвою «Дзіфу», що дуже нагадує біблійне слово «Кіфа».

 

Таким чином, і топоніми, і літопис, і Біблія, і китайська мова підтверджують, що на­зва столиці України походить від давнього протофінського слова «камінь».

 

Які ж висновки випливають зi сказаного?

 

Головний висновок такий: твір Клавдія Птолемея «Географія» містить найдавніше, знайдене на цей час, писемне повідомлення про місто Київ, а отже, офіційний вік Києва слід рахувати від часу написання твору «Географія».

 

За оцінками вчених, твір був написаний приблизно в 150-му році н.е.

 

А це означає, що у киян є всі підстави святкувати у 2050 році не штучну, придуману росіянами, ювілейну дату, а справжню, обґрунтовану — 1900 років, рахуючи від писемної згадки, залишеної Птолемеєм.

 

Те, що Київ записаний у нього під назвою «Метрополіс», не має значення. Адже парижанам не завадило відсвяткувати 2000-ліття свого міста те, що був він записаний як село Лютеція.

 

Другий висновок — назва «Київ» була відома вже в часи Птолемея, тобто за 8 століть раніше від першої літописної згадки про нього, задовго до міфічного князя Кия та не менш міфічного хозарського воєначальника Куйя, яким намагалися в корисливих цілях приписати першість у заснуванні Києва.