Нещодавно київське видавництво «Фенікс» за фінансової підтримки Київської міської ради видрукувало документальну книжку під назвою «Анатолій Пашкевич», яку написав журналіст-«чорнобилець» Володимир Костенко.
Вона про відомого українського композитора — творця незабутніх пісень «Степом, степом...», «Мамина вишня», «Тече Дніпро», «Хата моя, біла хата»...
Журналіста Володимира Костенка і композитора Анатолія Пашкевича багато років пов’язувала в Чернігові щира й вірна дружба. Перед смертю Анатолій Максимович передав саме цьому журналістові весь свій особистий архів.
Після тривалої роботи в прес-агентстві Чорнобильської АЕС Володимир Костенко, працюючи вже на Українському радіо, по смерті Анатолія Максимовича Пашкевича почав наполегливо працювати над майбутньою документальною книгою під лаконічною назвою — «Анатолій Пашкевич».
Але саме в той період склалася надзвичайно драматична ситуація: Володимир Костенко тяжко захворів (онкологія) і 23 лютого 2013 року помер.
Перед смертю він заповів своїй дружині Анні Костенко і радіожурналістці Неллі Даниленко завершити до кінця його книгу про А. М. Пашкевича і випустити її у світ.
І ось нарешті це видання (дуже вдало доповнене майже чотирма десятками документальних фотознімкiв про творче життя народного артиста, художнього керівника, композитора і диригента знаменитих хорів у різні роки в Житомирі, в Черкасах, у Києві, в Луцьку та в Чернігові) у руках читачів.
Саме в Черкасах у листопаді 1966 року вперше прозвучала відома тепер у всьому світі пісня «Степом, степом...» на слова Миколи Негоди, що стала величним і вічним пам’ятником всім українським матерям, які втратили на війні своїх синів.
Цю пісню Черкаський народний хор під керівництвом Анатолія Пашкевича виконував понад 2 тисячі разів у різних країнах світу.
Артисти співали українською мовою, але люди різних національностей слухали цей шедевр стоячи, вражені його емоційною глибиною...
Анатолій Пашкевич писав, крім музики, ще й вірші, новели та оповідання. (Вони вийшли у 1994 році окремою книгою «Мамина вишня» у київському видавництві «Веселка»).
Найулюбленішим поетом у цього композитора був Василь Симоненко.
Саме на його слова була створена пісня під назвою «Синові...» (Частина тексту з вірша «Лебеді материнства».)
Так сталося, що Анатолій Пашкевич помер 8 січня 2005 року, якраз на день народження поета Василя Симоненка, котрий, за словами дружини композитора Тетяни Пашкевич, для її чоловіка «був за рідного брата».
Вони й поховані поруч на одному кладовищі в Черкасах...
Глибоко врізаються у свідомість і в пам’ять слова Анатолiя Пашкевича про свою Батьківщину:
«Україна — це наші мами, батьки. Україна — це наші могили. Україна — це наші радощі, біди, наша пам’ять. Україна — це весь великий світ!» Врізаються і слова, якими характеризує себе: «Вважаю себе хліборобом, який вирощує хліб, хліб духовний. Стараюся, щоб він був без остюків».
І насамкінець слова заслуженого працівника культури України Людмили Засенко (дівоче прізвище Кикоть), яка співала у Черкаському народному хорі з 1967 по 1969 роки:
«Дійсно, наш незабутній Анатолій Максимович Пашкевич був і залишається у народнопісенній стихії таким авторитетом, як Ньютон у фізиці чи Менделєєв у хімії. А журналіст Володимир Іванович Костенко створив про цього знаменитого композитора-самородка яскраву, глибоку й масштабну документальну книгу.
І навіть смерть журналіста-дослідника не зупинила цю складну роботу, бо її завершили і донесли читачам дружина Володимира — Анна Костенко і його колега — радіожурналістка Нелля Даниленко. Спасибі їм за це!»
Склалося так, що з Володимиром Костенком я працював кілька років у прес-агентстві Чорнобильської АЕС.
Разом iз ним ми першими серед журналістів піднялися 15 серпня 1995 року на дах «саркофага» і в надзвичайно складних умовах провели фотозйомку і зробили диктофонні записи на так званій «Білій плямі», де спеціалісти Чорнобильського будівельно-монтажного підприємства проводили герметизацію покрівлі об’єкта «Укриття».
Робоча зміна у високих радіаційних полях тривала тоді від 5 до 20 хвилин. Це значно менше, ніж вихід космонавтів за межі корабля у відкритий Космос...
Пізніше, 19 травня 1998 року, ми з Володимиром Костенком у супроводі розвідників-дозиметристів теж першими й останніми серед журналістів піднялися на верхівку вентиляційної труби колишнього 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. (Висота від землі — 150 метрів).
Саме тоді спеціалісти Київського акціонерного товариства «Укренергомонтаж» у фантастично складних умовах здійснювали унікальні роботи для зміцнення стійкості вентиляційної труби над «саркофагом».
Висота тієї металевої труби від даху об’єкта «Укриття» — 75 метрів, діаметр — 9 метрів, вага — 330 тонн...
Наша розповідь про все побачене і пережите тоді на вершині «атомного Евересту» облетіла півсвіту...
На верхівку вентиляційної труби над «саркофагом» ми з Володимиром Костенком піднялися товаришами, а спустившись вниз на Землю — стали друзями.
На засніжену вершину Кіліманджаро (це найвища гора в далекій Африці) Володимир Костенко піднявся 31 січня 2010 року в складі альпіністської групи, а на Говерлу — найвищу гору України — здійснив одиночне сходження у листопаді 2011 року.
І зробив звідти свій останній репортаж для Українського радіо...
Тоді Володимир вже відчував, що вершина Говерли — це його остання четверта висота.
Але журналіст помилився, бо останньою — п’ятою — висотою стала для нього не Говерла, а книга «Анатолій Пашкевич», у яку він вклав усі свої останні сили.
Якщо хочете прочитати написане Володимиром Костенком, звертайтесь у бібліотеки Києва. Там уже є ця книжка...
Микола ХРІЄНКО,
член Національної спілки журналістів України
