Маестро двох кольорів: незабутнi зустрiчi з Олександром Бiлашем

Моя перша зустрiч з Олександром Івановичем Бiлашем вiдбулася у далекому, майже мiфiчному 1968 роцi — щойно вiн став лауреатом Республiканської премiї iм. Миколи Островського у номiнацiї «Музика».

 

Не одержавши нiякого доручення вiд керiвництва молодiжної газети, де я тодi працював, вiдчув гостру потребу розповiсти про молодого амбiтного лауреата, тим паче, що у постановi мiстилася загальна фраза — «за вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва».

 

Крiм того, премiя iменi Миколи Островського була тодi дуже престижною i за значимiстю йшла одразу пiсля Державної премiї iменi Тараса Шевченка.

 

І от я у Спiлцi композиторiв України, прагну зустрiтися з новоспеченим лауреатом.

 

Менi кажуть: «Олександра Івановича у Спiлцi немає, вiн вiдпочиває у селищi Кичеєве Києво-Святошинського району».

 

Кичеєве — це невеличкий роз’їзд мiж Ірпенем i Ворзелем, i електрички iдуть туди з коротким iнтервалом. Тож їду до селища, назви якого навiть не чув.

 

Отже, скоро побачу композитора-лауреата, а поки що запитую себе: що я знаю про нього?

 

На жаль, не так уже й багато. Хiба що це: 1960 року вийшов на екрани фiльм «Роман i Франческа» — фiльм складний, незграбний, але пiсня, яку виконує Роман (артист Павло Морозенко), зачарувала всю Україну:

 

Впали роси на покоси,

Засвiтилися навколо.

Там дiвча ходило босе,

Бiлу нiжку прокололо...

 

У нас мало хто знав, що автор пiснi i слiв до неї — Олександр Бiлаш, бо цю глибоко лiричну пiсню виконують також i аматорськi колективи, тож ведучi оголошують: «Слова i музика народнi». А це — найвища похвала для автора.

 

Коли приїхав, то нiякого селища не побачив, просто у лiсi, точнiше — у Кичеєвському лiсi, то тут, то там розкиданi дерев’янi котеджi-зруби, усi разом вони й iменуються Будинком творчостi композиторiв.

 

Лiсник Петро, водночас i сторож, привiв мене до котеджу, де вiдпочиває i, до речi, працює Олександр Бiлаш, i я негучно постукав у дверi.

 

Вiдчинив їх особисто господар. Навiть не розпитуючи, хто я, звiдки i для чого потурбував його, привiтно посмiхнувся:

 

— Заходьте.

 

Половину помешкання, бачу, займає чорний концертний рояль, усе решта — доволi спартанське: кушетка, стiл, водночас письмовий i обiднiй, кiлька розхитаних стiльцiв.

 

Олександр Іванович був у пiднесеному настрої, бо вже знав, що став лауреатом.

 

Людина публiчна, вiдкрита, вiн звик до уваги преси, тож розмову почав охоче, заздалегiдь, як виглядало, готуючись до запитань:

 

— У постановi про вiдзначення вас премiєю iменi Миколи Островського немає нiякої конкретики, оця фраза «за вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва» нiчого не пояснює. Якi вашi твори оцiненi так високо?

 

— Протягом року на здобуття звання лауреата надходили музичнi твори з усiх куточкiв України i навiть вiд українцiв, якi живуть за межами України. Я зважив, що це конкурс iменний, iменi Миколи Островського, тож вчинив iнакше: спецiально написав симфонiчну «Поему про Павла Корчагiна», крiм того, створив двi пiснi — «Ровесники» на слова Олександра Пiдсухи та «Вважайте мене корчагiнцем» на слова Якова Дяченка.

 

Цi твори я насичив українською мелодикою, а пiснi ще й українським словом — i це одразу вiдчує слухач. Чого не скажу про фiльм «Як гартувалася сталь», який був номiнований на премiю у жанрi «Кiномистецтво». Режисер Микола Мащенко, дбаючи про всесоюзний прокат, запросив на головну роль москвича Володимира Конкiна з його вимовою росiйського академiчного актора, в результатi Корчагiна можна вважати i росiянином, i українцем, i білорусом.

 

— Ви згадали українську мелодику... Але ж вiдтворити її може лише людина, яка народилася в Українi...

 

— Звичайно, особливо у такому музичному краї, як Полтавщина. Тут, у мiстечку Градизьк, 6 березня 1931 року народився i я. Народився, на щастя, у музичнiй сiм’ї: мати Євдокiя Андрiївна мала найкраще сопрано у нашому Глобинському районi, якщо й спiвала у хорi, то лише сольнi партiї, батько Іван Панасович спiвав гiрше, зате чудово грав на струнних — мандолiнi, балалайцi, гiтарi. Маючи такий родовід, я 1946 року подав документи до Полтавського музичного училища, але не був зарахований через... вiдсутнiсть слуху. Ви не можете собi уявити розпач п’ятнадцятирiчної людини, яка вiдчула примарнiсть своїх музичних устремлiнь.

 

Можна було, звичайно, пiти на агронома або сiсти за штурвал комбайна, але усе, крiм музики, було не моє. І я роблю нову, цього разу вдалу, спробу: 1948 року вступаю до Житомирського музичного училища iменi Косенка.

 

Щастя було безмiрним, але я гостро вiдчув потребу у викладачах високої квалiфiкацiї, тож, переїхавши до Києва на свiй страх i ризик, нiкому не вiдомий, я 1952 року вступаю до Київської вечiрної школи (бо вдень заробляв на шмат хлiба). А там музику викладають такi визначнi майстри, як Григорiй i Платон Майбороди... Цих двох iмен було досить, аби я повiрив у себе, тим паче, що обидва вони помiтили й розвинули мої нахили до створення музичних творiв, пiсенних передусiм...

 

Раптом Олександр Іванович зупинив свою цiкаву розповiдь:

 

— Чи не забагато уваги ми вiддаємо моїй скромнiй персонi?.. Знаєте, тут у нас вiдпочивають i працюють багато яскравих людей. Ходiмо, я розповiм вам про них.

 

Ми вийшли в холодний березневий лiс, i Бiлаш як старожил Будинку творчостi композиторiв почав водити мене вiд котеджу до котеджу.

 

— Ось тут, — каже вiн, — живе наш живий класик Костянтин Федорович Данькевич, який нинi переживає не найкращi днi. Рiч у тiм, що Большой театр у Москвi — найпрестижнiша наша сцена — вирiшив поставити його музичну епопею «Богдан Хмельницький», якою Данькевич мав диригувати. Бiльше року (!) йшла пiдготовка до прем’єри, виконавець ролi Богдана, народний артист СРСР Борис Штоколов, вивчив навiть українську мову, аби виглядати органiчнiше.

 

І раптом на генеральну репетицiю завiтали непроханi гостi — завiдуючий ідеологiчним вiддiлом ЦК КПРС Леонiд Іллiчов i головний iдеолог країни Михайло Суслов. Фiнал опери, де Богдан (Борис Штоколов) заповiдає козакам: «Любiть Україну!» обом iдеологам не сподобався, у цих словах вони угледiли прояви «українського буржуазного нацiоналiзму». Очевидно, обидва були б щасливi, якби Богдан вигукнув: «Любiть СРСР!».

 

Словом, не побачила прем’єри опера «Богдан Хмельницький», натомiсть керiвництво Большого театру, аби «зберегти обличчя» перед композитором Данькевичем, поставило його балет «Лiлея», але це не згладило гiркоти й образи в душi Костянтина Федоровича.

 

А тут (пiдходимо до котеджу) плiдно працює Рада Остапiвна Лисенко — професор Київської консерваторiї, онука фундатора української опери Миколи Вiталiйовича Лисенка.

 

Викладаючи загальне фортепiано, Рада Остапiвна розробила свою концепцiю навчання, яку ректор консерваторiї композитор Андрiй Штогаренко назвав «новаторською» i просив Раду Лисенко скласти пiдручник. Тож зараз вона якраз i працює над створенням такого пiдручника, крiм того, пише мемуари про свого великого дiда — Миколу Вiталiйовича Лисенка.

 

А бiля цього будиночка, веде далi Олександр Іванович, завжди можна почути найвищий клас виконавської май­стерностi. Воно й не дивно, бо тут вiдпочиває, даруйте, бiльше працює, нiж вiдпочиває, пiанiст Вiталiй Сєчкiн. Щоправда, не простий пiанiст — лауреат мiжнародного конкурсу, заслужений артист УРСР, доцент Київської консерваторiї.

 

Щойно вiн повернувся з гастрольної поїздки по Прибалтицi, де знайомив слухачiв зi своїми «Естонськими враженнями» — ґрунтовним твором для вiолончелi та фортепiано, i партнером йому був вiолончелiст Вадим Червов.

 

Зараз Вiталiй завершує сюїту для скрипки та фортепiано, у планах — створити трiо для вiолончелi, скрипки та фортепiано. Як бачите, композиторська дiяльнiсть у нього конкурує з виконавчою, i важко сказати, чому бiльше вiн віддає перевагу.

 

А господиня цього дерев’яного будиночка не припиняє дивувати. Вона — наймолодший член Спiлки композиторiв України, у її творчому доробку не бiльше десяти пiсень. Але ж яких! Я неголосно проспiваю вам одну, i ви все зрозумiєте:

 

Летять в небi чайки i вдень, i вночi

В синю даль, в синю даль.

А серце менi шепоче:

Кинь печаль, кинь печаль...

 

Ім’я композитора — Юлiя Рожавська. Я часто запитую себе: як змогла ця молода тендiтна жiнка, мешканка великого мiста, так органiчно й трепетно вiдтворити в пiснi найнiжнiшi людськi почуття?

Олександр Іванович так захопився розповiддю про колег-композиторiв, що втратив вiдчуття часу. Якби його втратив i я, то спiзнився б на електричку.

 

І я поглянув на годинник.

 

— Послухайте, — мовив Олександр Іванович, виводячи мене з лiсу, — якщо писатимете щось, не оминiть жодного з тих, про кого я розповiв. Якщо ж скажете кiлька слiв i на мою адресу, буду вдячний. І останнє. Замовляю кiлька примiрникiв газети. Та оскiльки я скоро поїду звiдси, газети прошу принести додому.

 

Вiн витяг ручку (вiзитки тодi ще не ввiйшли в моду) i написав свою домашню адресу: «вул. Пушкiнська, 34».

Усупереч очiкуванням нарис «Прийшла весна у Кичеєво» не викликав фурору. На редакцiйнiй летючцi оглядач сказав про нього коротко: «нормальний матерiал».

 

Але знайшлася на комбiнатi преси (тодi — «Радянська Україна») одна-однiсiнька людина — лiтпрацiвник газети «Молодь України», яку цей «нормальний матерiал» нечувано схвилював, вибив iз нормального ритму життя, а згодом круто змiнив життя цiєї людини.

 

Вiн буквально влетiв до мого робочого кабiнету i просто з порога запитав:

 

— Слухай, старий, ти й справдi зустрiчався з Бiлашем?

 

— Справдi. І завтра знову до нього поїду, передам кiлька примiрникiв газети.

 

— Я прошу тебе, — знiтився вiн, — я дуже прошу разом iз газетами передай Бiлашу й оцю папку з моїми вiршами. Скажи, що невiдомий йому поет Марк Биков буде найщасливiшою людиною у свiтi, якщо хоча б з одного мого вiрша вiн зробить пiсню.

 

У тролейбусi я поклав на колiна його папку. На нiй значилося «Марк Биков. Лiрика».

 

Що знав я на той час про Марка Бикова? Хiба те, що редактор «Молодi України» Олег Іванович Ситник називав його «затурканий єврей».

 

Марк не ображався, бо й справдi справляв враження невиправного невдахи, якого успiх, удача, заможнiсть старанно обiйшли.

 

Олександр Іванович радо зустрiв мене, одразу попередив, що пiсля першого знайомства переходить на «ти». Газети прийняв iз вдячнiстю, тут же заходився читати, був приємно вражений тим, що газета надрукувала ноти однiєї з його свiжих пiсень.

 

І тодi, вловивши його прихильнiсть до себе, я передав йому «Лiрику» Марка Бикова i його прохання.

 

У вiдповiдь Олександр Іванович пiдвiв мене до книжкової шафи, але книжок там не було: на полицях стояли товстi й не дуже папки рiзних кольорiв.

 

— За кожною з цих папок стоїть поет, — мовив Олександр Іванович, — i кожен чекає, що композитор Бiлаш напише пiсню на його вiршi.

Сказане не завадило йому взяти в мене папку, покласти її, як менi здалося, у «довгу шухляду».

 

А далi — тиша, яка тривала понад три роки. Час вiд часу ми випадково зу­стрiчалися з Марком, i запитання в нього було одне: «Ну що?».

 

Я знизував плечима, i це дало йому пiдстави засумнiватися: а чи передав я Бiлашу його, Марка, вiршi? Вiн образився, i нашi стосунки через його пiдозру зiйшли нанiвець.

 

Із часом я забув про його «Лiрику», яку залишив Бiлашу, аж раптом телефонний дзвiнок i голос Марка на межi iстерики:

 

— Ти сьогоднi телевiзор дивився? Радiо слухав? Нi?! То ти нiчого не знаєш. Ведуча так i оголосила: «Музика Олександра Бiлаша, вiршi Марка Бикова».Словом, сьогоднi ввечерi подивися повтор.

Я з нетерпiнням дочекався вечора й росiйськомовної програми «Врємя». Пiсля повiдомлень iз заводiв i ланiв давали новини культури: «Сьогоднi в Москвi на ВДНГ СРСР розпочалися Днi української культури. Концертну програму вiдкрив Черкаський народний хор». І що ж я бачу? Розсувається завiса, i наш уславлений хор, одягнений у народне вбрання, нiжно й проникливо виконує диво-музику, покладену на диво-слова:

 

Уходит вдаль знакомая тропинка

И, словно спутник верный, 

рядом с ней

Полынь, полынь, 

земли родной кровинка,

Полынь, полынь — 

трава Руси моей...

 

У ходi наших наступних зустрiчей (про них — далi) Олександр Іванович розповiв, як усе сталося: його запросив мiнiстр культури України Ростислав Бабiйчук i повiдомив, що в професiйних та аматорських колективах повним ходом iде пiдготовка до Днiв України в Росiйськiй Федерацiї.

 

Вiдтак дуже потрiбна головна, магiстральна пiсня, яка вiдкрила б Днi України, запам’яталася слухачам надовго.

 

Попросивши Бiлаша створити таку пiсню, Бабiйчук пiдкреслив: «є думка нагорi», аби пiсня була росiйськомовна, вона й стане музичним привiтанням вiд України.

 

Оскiльки часу було обмаль, Бiлаш тут же взявся за справу. Але ж поети, якi пропонують йому свої вiршi, — україномовнi, єдиною росiйськомовною виявилася папка Марка Бикова.

 

Бiлаш почав уважнiше гортати його «Лiрику» i несподiвано натрапив на «Полынь».

 

Вона одразу «лягла на ноти», згадував Олександр Іванович, не наважуючись назвати те, що вийшло, шедевром.

 

Керiвник Черкаського народного хору Анатолiй Пашкевич, який зi своїм колективом мав вiдкривати Днi України, з вдячнiстю сприйняв диво-твiр Бiлаша та Бикова, в подальшому «Полынь» упродовж багатьох рокiв натхненно спiвав український спiвак Микола Гнатюк.

 

А в Росiї хто тiльки її не спiвав — вiд сiльського клубу на Далекому Сходi до уславленої Людмили Зикiної.

 

Я часто згадую Марка, який прожив рiвно 70 рокiв. Звичайно, вiн не Єсенiн, навiть не росiянин, але де, звiдки взяв вiн такi чарiвнi слова?

 

Я був свiдком його слави, його шалених гонорарiв, якi змiнили на краще його нелегке життя.

 

А потiм прийшов 1976 рiк. Нiчим начебто не примiтний, не позначений на календарях, вiн змусив хвилюватися весь Радянський Союз: наприкiнцi року виповнюється 70 рокiв Генеральному секретарю ЦК КПРС Леонiду Брежнєву.

 

Ця спокiйна врiвноважена людина без зайвого галасу, «тихою сапою» створила такий культ своєї особи, що перевершила культ Йосифа Сталiна.

 

Один штрих: у мирний час (!) Брежнєв став маршалом Радянського Союзу, нагородив себе дiамантовим орденом «Перемога», начепив на груди п’ять (!) Золотих Зiрок Героя.

 

Поступово вiн перетворився на особу №1 у партiї та державi.

 

Тож вiд початку року ринули урочистi рапорти, раптом усi почали все перевиконувати.

 

І от фiнал урочистої подiї: 19 грудня 1976 року, в день сiмдесятирiччя Генсека, вся Україна припала до телевiзорiв.

 

Спочатку три години суцiльних лестощiв i захвалювань, у тому числi вiд iноземних делегацiй, потiм — урочистий концерт.

 

Це була справдi масштабна подiя, на якiй пролунало багато пiсень-шедеврiв. І вони вартi того, аби їх назвати (у дужках — iм’я виконавця): «Полынь» Олександра Бiлаша (Вадим Русланов), «Оренбургский пуховый платок» Григорiя Пономаренка (Людмила Зикiна), «Издалека-долга течет река Волга» Марка Фрадкiна (Ольга Воронець), «Русское поле» Яна Френкеля (Володимир Івашов), «С чего начинается Родина» Венiамiна Баснера (Марк Бернес), кiлька яскравих пiсень Арно Бабаджаняна та Олексiя Екiмяна виконав неперевершений Муслiм Магомаєв.

 

Але справжньою окрасою, трiумфом концерту став виступ нiкому не вiдомого гурту у вбраннi карпатських гуцулiв iз неперевершеними солiстами — Назарiєм Яремчуком, Василем Зiнкевичем, Володимиром Івасюком.

 

Цi троє розбудили напiвсонний зал, «Червону руту» викликали шiсть (!) разiв. Прокинувся, повеселiшав i наче помолодiв знаний в усьому свiтi ювiляр:

 

«Молодцы, ребята! — раз по раз вигукував Брежнєв i пояснював членам Полiтбюро: они — с Украины, я там работал».

 

А потiм сталося те, чого нiхто й не перед­бачав: невсипущi «смотрящi» з ідеологiчного вiддiлу ЦК КПРС доповiли всюдисущому «охоронцю культури» Михайловi Суслову, що концерт на честь знаного ювiляра склався з творiв українських, єврейських, вiрменських композиторiв, росiйська складова цього концерту майже не вiдчувалася.

 

Невимовна лють охопила Михайла Андрiйовича, i вiн як талановитий учень сталiнської школи роботи з кадрами вдався до «оргвисновкiв»: головi правлiння Спiлки композиторiв СРСР Тихону Хреннiкову та головi правлiння Спiлки композиторiв РРФСР Дмитру Кабалевському було «поставлено на вид», мiнiстра культури Росiйської Федерацiї Олександра Михайлова переведено «на iншу роботу», до останнього чиновника лiквiдовано Репертуарну комiсiю Мiнiстерства культури СРСР та Управлiння з органiзацiї урядових концертiв, яке навiть не пiдпорядковувалося Мiнiстерству культури, а тiльки ЦК КПРС, усього залишилося без роботи 64 особи.

Із початком 1982 року кожного киянина охопив радiсний, пiднесений настрiй.

 

І рiч тут була не в тому, що дiйсно вiдгомонiв Новий рiк, про що свiдчили ошатнi ялинки, ще не винесенi з жодної квартири.

 

Причина радiсного пожвавлення була така: 1982 рiк мiжнародна органiзацiя ЮНЕСКО оголосила роком 1500-рiччя Києва, а генеральний директор ЮНЕСКО Фредерiко Майор назвав i конкретну дату: 14 квiтня 1982 року.

 

І обличчя Києва почало помiтно змiнюватися: напередоднi свята було вiдкрито пам’ятники видатним дiячам далекої минувшини — Ярославу Мудрому, Княгинi Ользi, Нестору-Лiтописцю, реконструйовано Золотi та Лядськi ворота, оновлено фасади будинкiв усiх центральних вулиць, державним коштом вiдремонтовано культовi споруди, книжковими новинками порадували провiднi видавництва республiки.

 

Очолюючи тодi редакцiйно-видавничий вiддiл Київського мiськвиконкому, розташованого на сьомому поверсі будинку Київради, я був свiдком не притаманних подiбним установам пiднесення та ажiотажу: всi кудись поспiшали, гучно розмовляли, їздили по мiсту бiльше, нiж в усi попереднi часи.

 

Наприкiнцi сiчня зiбралася перша (ювiлейна) сесiя мiськвиконкому, на якiй не без баталiй було затверджено тих десять визначних дiячiв, якi першими одержать щойно випущену медаль «1500 рокiв Києву».

 

Голова мiськвиконкому Валентин Згурський поки що у вузькому колi оприлюднив iмена: Борис Патон, Вiктор Глушков, Олег Антонов, Микола Амосов, Олесь Гончар, Олександр Бiлаш, Наталя Ужвiй, Ігор Шамо, Євгенiя Мiрошниченко, Іван Кавалерiдзе.

 

— Нам бажано, — вiв далi Валентин Арсентiйович, — аби разом iз медаллю названi мною люди отримали б i яскраве подарункове видання, яке мiстило б «ювiлейне» запитання: «Чим вам дорогий Київ?» При цьому наголошувати на тому, чим займаються нашi першi орденоносцi, не треба: в нас усi знають, що Амосов — хiрург, Антонов — авiаконструктор, а Гончар — письменник. Тож просив би вас показати, що вони зробили для Києва, а також i те, якi вони батьки, чоловiки, чим займаються у вiльний час тощо.

 

То була пряма вказiвка голови мiськ­виконкому, яку треба виконувати негайно, бо часу обмаль.

 

Тож, зачувши прiзвище Бiлаш, я тут же, просто з будiвлi мерiї (тодi — мiськвиконкому), зателефонував йому.

 

— Добре, що ти подзвонив, — мовив Бiлаш, — дуже потрiбна твоя допомога, тож приїжджай скорiше.

 

Я був щасливий, що чимось можу зарадити такiй людинi, та коли приїхав, усе виявилося значно прозаїчнiше:

 

— Земляки з Градиська пригнали менi бортову машину з картоплею, а розвантажувати нiкому. То ти посидь, сюди вже йдуть хлопцi, разом швидко впораємося.

Коли приїхали «хлопцi», я був ошелешений: у квартиру ввiйшли... Борис Олiйник та Анатолiй Мокренко.

 

Шофер Василь, стоячи в кузовi, лопатою розсипав картоплю по вiдрах, а ми — Бiлаш, Олiйник, Мокренко i я — носили тi вiдра у напiвпiдвал, де й зсипали.

 

Коли закiнчили, господиня — народна артистка УРСР Лариса Іванiвна Остапенко — запросила нас до небiдного столу, прикрашеного пляшками коньяку.

 

Ми швидко впоралися з усiм, що було на столi, а потiм, як i очiкувалося, Олександр Іванович сiв за рояль, поруч у концертнiй позi став Анатолiй Юрiйович (Мокренко) i почався концерт-експромт.

 

...За серiю героїко-патрiотичних пiсень Президiя Верховної Ради СРСР указом вiд 6 березня 1990 року присвоїла Олександру Івановичу почесне звання «Народний артист СРСР», в енциклопедiях i довiдниках з’явився запис: «Бiлаш Олександр Іванович, український радянський композитор».

Холодний грудень 1991 року ввiрвався в життя Олександра Івановича стрiмким весняним вiтром — вiтром революцiйних перетворень: Україна виборола омрiяну Незалежнiсть.

 

Те, що сталося далi, сприймали як чистiсiньку фантастику: з полiтичної арени зникла КПРС, до Верховної Ради внесли величезний синьо-жовтий прапор, а з Ради, як непотрiбну, винесли скульптуру Ленiна, Ленiнський район столицi поглинув Шевченкiвський, музей Ленiна перетворився на Український дiм, площу Жовтневої революцiї перейменували на майдан Незалежностi, готель «Москва» на майданi став «Україною», i так — на кожному кроцi.

 

Працюючи у цей час у Комісії з вуличних назв, я мав безпосереднє відношення до цих і багатьох інших перейменувань.

 

Знаючи це, Олександр Іванович зателефонував мені:

 

— Оце гортав твій довідник «Вулиці Києва» і дійшов сумного висновку: жодна з київських вулиць не названа на честь композитора. Жодна. На честь акторів, науковців, військових — є, на честь композиторів — немає.

 

— Помиляєтеся, Олександре Івановичу, — біля оперного театру є вулиця Миколи Лисенка.

 

— Так то ж було сто років тому, коли у Києві з’явився бульвар Тараса Шевченка, а поруч — вулиця Лисенка. А за століття, що минуло, українська музична культура виховала велику плеяду талановитих композиторів.

 

— Що ж, готуйте пропозиції, я представлю їх членам комісії.

 

— А я міг би особисто прийти на засідання вашої комісії?

 

— Звичайно.

 

І він прийшов. Я пам’ятаю той порядок денний, оскільки вів протокол засідання.

 

Ось він: проспект 50-річчя Жовтня перейменовано на проспект Леся Курбаса, проспект Радянської України перейменовано на проспект Георгія Гонгадзе, вулиця Чекістів стала вулицею Пилипа Орлика, вулиця Дем’яна Коротченка стала вулицею Олени Теліги, вулиця Крейсера «Аврори» стала вулицею Дмитра Луценка, вулиця Жданова стала вулицею Петра Сагайдачного, провулок Дзержинського перейменовано на провулок Івана Козловського...

 

А потім серйозні й досить стримані члени комісії не утрималися від оплесків: до зали засідань увійшли Олександр Білаш, Дмитро Павличко, Павло Мовчан.

 

Від імені Спілки письменників України Павличко й Мовчан одній з вулиць Києва просили надати ім’я Бориса Грінченка — українського філолога й поліглота, автора серії словників української мови, завдяки яким Європа дізналася про те, що є така мова — українська.

 

Рішення комісії: оскільки вулиця Пушкінська у Києві є, співзвучну їй вулицю Ново-Пушкінську (обидві у Шевченківському районі) перейменувати на вулицю Бориса Грінченка.

 

Композитор Олександр Білаш від імені Спілки композиторів України просив одній із вулиць Києва надати ім’я композитора Левка Ревуцького, а іншій — ім’я Бориса Лятошинського.

 

Обидва композитори — фундатори української симфонічної музики, обидва жили й працювали у Києві, присвятили йому симфонічні твори.

 

Рішення комісії: вулицю Червонофлотську в Харківському житловому масиві (Дарницький район) перейменувати на вулицю Левка Ревуцького, вулицю маршала Якубовського (житловий масив «Теремки» у Голосіївському районі) перейменувати на вулицю Бориса Лятошинського.

 

Треба було бачити, яким щастям світилося обличчя Олександра Івановича Білаша, коли він отримав на руки відповідну постанову Київради, і трохи згодом, коли з’явилися таблички «вул. Левка Ревуцького», «вул. Бориса Лятошинського»...

 

Це було за життя Олександра Івановича, але закладена ним традиція живе й сьогодні: вулицю Мануїльського у Шевченківському районі перейменовано на вулицю Майбороди, бульвар одіозного градоначальника Олексія Давидова у Дніпровському районі перейменовано на бульвар Ігоря Шамо...

 

І сама собою виникає ідея: а чи не час увічнити у Києві і самого Олександра Івановича Білаша — Героя України, кавалера Ордена Держави, народного артиста СРСР і України, автора славнозвісних «Ясенів», «Двох кольорів», багатьох інших улюблених народом пісень?..

 

То чому ж зволікає, чого вичікує нинішнє керівництво Спілки композиторів України — їхнього подання давно чекають у Київраді.

 

А втім, чи потрібне чиєсь подання, аби нині, в час широкої хвилі перейменувань, пов’язаних із декомунізацією, у місті з’явився довгоочікуваний проспект Олександра Білаша?..