Краснокутський дендропарк, створений на руїнах Петропавлівського чоловічого монастиря родиною Каразіних, і Пархомівський художній музей, де зберігається картина «Голуб з оливковою гілкою» Пабло Пікассо, могли б скласти єдиний популярний туристичний маршрут.
Натомість про них знають, в основному, лише жителі Харківської області, та й ті навідуються сюди нечасто через бідність транспортного зв’язку.
Змінити ситуацію вирішили засновники фонду «Харків з тобою», які нещодавно провели фестиваль «Перлини Слобожанщини: Пархомівка — світові шедеври».
Порадували не лише багата на цікаві заходи програма, а й озвучені мистецькі перспективи.
Пархомівка і Рембрандт
У це мало хто вірить, але відома картина Пабло Пікассо «Голуб з оливковою гілкою — символ миру» зберігається в експозиції Пархомівського історико–художнього музею, що аж за сто кілометрів від Харкова.
Причому разом із полотнами Рембрандта, Рєпіна, Верещагіна, Шишкіна, Шевченка, Левітана, Малевича, скульптурами геніального Коньонкова.
Сільська глибинка і світові шедеври зазвичай існують, як паралельні світи, а тут раптом роботи, що могли б скласти колекцію найвідоміших картинних галерей світу.
Зібрав їх під дахом старовинного особняка графа Подгорічані простий учитель історії місцевої школи Афанасій Луньов, тому музей наразі носить його ім’я.
Кажуть, що пристрасть до колекціонування педагогу передалася від діда, який мав репутацію великого знавця антикваріату.
З усієї Курської губернії йому везли раритети на оцінку, дещиця яких осідала у власному зібранні сільського експерта.
Раритетні книги викликали у старого найбільший пієтет, тому з добре ілюстрованих давніх фоліантів і почалася любов Афанасія до мистецтва.
Аби поповнити сімейну колекцію, напівголодний студент повоєнного Харківського університету, а пізніше вчитель сільської школи з зарплатою 80 карбованців на місяць міг витратити останні гроші на річ, яка йому запала в душу.
З тієї ж причини пархомівський колекціонер за свій вік не нажив великого хатнього достатку.
А численні гості, які пізніше приїздили особисто поспілкуватися з пархомівським «Третяковим», неодмінно підкреслювали його побутову аскетичність — власник світових шедеврів нерідко вдома не мав навіть чаю, аби пригостити приїжджих.
Виставивши бодай одну зі своїх картин на аукціон, Луньов міг би до кінця своїх днів не дбати про хліб насущний. Але все до останнього раритету передав сільському музею, який сам же й створив.
Пархомівська колекція має не тільки мистецьку, а й історичну цінність.
«Совєти» пройшлися Україною дикою ордою, перевернувши на її теренах усе з ніг на голову.
У результаті скарби випотрошених храмів та багатих поміщицьких садиб перекочували до скромних сільських осель, а то й їхніх горищ та сараїв.
Затулити «Рембрандтом» «дизайнерський» недолік на стіні для місцевих жителів було такою ж звичною річчю, як повісити на покуті вишитий рушник.
Причому шматок чорного хліба чи добротна одежина десь до середини 50-х були цінніші за решту цінностей.
Тому, «осідлавши» старенького велосипеда, Афанасій Луньов об’їздив у пошуках раритетів усі навколишні села.
За скромну плату тоді можна було запросто викупити древню ікону з унікальної колекції цукрозаводчиків Харитоненків, що була в Наталінському храмі, або, наприклад, статуетку трьохсотлітньої давності, яка прикрашала сервант витонченої місцевої графині.
Ціни не кусалися. Найбільше заплатив за Бенуа — 55 рублів!
Малюнки Ярошенка та Шевченка передала колекціонеру донька царського генерал–лейтенанта, яка працювала секретаркою–машиністкою на Пархомівському цукровому заводі, заснованому Павлом Харитоненком.
Глибоко віруюча шляхетна пані поховала у глибинці не тільки свою молодість, а й історію власного роду, що не вписувався у канони радянської благонадійності.
А розкішну картину невідомого художника з колекції місцевого поміщика Барятинського, на якій зображений Ісус Христос, колекціонер чекав не один десяток літ.
Її власник через страх перед блюстителями комуністичної моралі помістив мистецький шедевр у кутку сарая і зміг розпрощатися з ним лише перед самісінькою смертю.
Харківська «барахолка» на Благовіщенському ринку, що в повоєнні роки вражала товарним контрастом, теж стала місцем «паломництва» пархомівського історика.
Двадцять годин перекладними з ночівлею в Ахтирці були того варті.
Там поруч з іржавими ножицями для стрижки овець можна було запросто знайти унікальну акварель, а по сусідству з голками для примуса — старовинний фарфор, ікону або раритетні книги.
Саме там Луньову пощастило придбати «Кавказький пейзаж» Ярошенка та «Збір водоростей у Британії» Гомеса.
Обмін шедеврів на хліб насущний нерідко викликав щемливий смуток.
Літній чоловік, що продав акварелі Олександра та Альберта Бенуа, запитав, наприклад, чи «будуть ці картини висіти у хорошому домі?».
«Так, у музеї», — заспокоїв продавця новий власник.
У старого відлягло від серця.
Скарби під заставою
Доля пархомівської колекції за півстоліття існування складалася по-різному.
Був час, коли блюстителі радянського порядку не могли вписати Афанасія Луньова в жодне кліше структурованої системи, створюючи йому купу формальних проблем.
Пізніше засновника взагалі позбавили директорського крісла, не зачепивши самого музею.
А в 2011 році мистецькі шедеври ледве не опинилися на вулиці через проблеми з приміщенням.
Справа в тому, що останнім власником особняка графа Підгорічані була компанія «Синтал-Д».
Після її банкрутства адміністрація музею хотіла викупити будівлю, проте ліквідатор майна запросив астрономічну суму — 2,7 мільйона гривень.
Таких грошей у держави не знайшлося, тому приміщення віддали у заставу банку.
Майже п’ять років доля унікальної колекції лишалася невизначеною, але у ході фестивалю голова Харківської облдержадміністрації Юлія Світлична порадувала новиною — Пархомівський художній музей нікуди переїжджати не буде.
«У 2011 році була допущена велика несправедливість, коли будівлю передали у заставу, — сказала вона.
— Сьогодні ми з моєю командою робимо все для того, аби ця будівля залишилася власністю громади».
З неофіційних джерел стало відомо, що урочиста передача документів на особняк мала стати родзинкою фестивалю, але через юридичну формальність справу довелося відкласти до літа.
Духовне і природне диво
На початку XIX століття у Слобідській Україні сталося одразу дві знакові події.
Завдяки невгамовному ентузіазму Василя Каразіна у Харкові відкрили перший вітчизняний університет.
А за сто кілометрів від губернського центру його брат Іван заклав першу алею Краснокутського дендропарку.
Про значення нового навчального закладу в розвитку вітчизняної освіти та науки вже більш-менш відомо.
Водночас мало хто знає про те, що саме каразінська оаза поблизу містечка Красний Кут стала колискою для 52 видів дерев, які з’явилися в Україні вперше.
Тобто саме звідси розійшлися по всіх губерніях червоний та канадський клени, чорна та червона ялини, каштани, канадська і бальзамічна тополі, кизил, обліпиха, платан.
Саме тут був створений один із найперших і найвідоміших вітчизняних центрів інтродукції та акліматизації цінних декоративних рослин.
А заодно — величезний плодорозсадник, з якого розрослися по всій Слобожанщині квітучі фруктові садки.
Тільки яблук та груш у Каразіних було по 200 сортів.
А ще 100 сортів слив, 70 — вишні, 20 — винограду. Відтоді минуло вже понад два століття, але й понині у Харківському регіоні ніхто не створив чогось кращого за цю рукотворну перлину.
Більше того, порівняно невеликий шматок землі, що нині зайнятий дендропарком, має дві історії. Каразіни заклали свій парк неподалік саду, посадженого ченцями Петропавлівського монастиря.
Його в 1654 році збудували козаки Корсунського полку після битви під Берестечком.
Свята обитель проіснувала під Красним Кутом ціле століття, виконуючи, крім усього, ще й роль надійної фортеці.
Взяти її штурмом не вдалося жодному завойовнику, хоча навколишні містечка неабияк потерпали від ворожих набігів.
Але те, що не зробили «басурмани», успішно здійснила російська імператриця Катерина II, яка прославилася надмірною нелюбов’ю до запорозького козацтва.
Монастир за її наказом був зруйнований дощенту, але при цьому... не перестав iснувати.
І донині збереглася його підземна частина — майже десятикілометровий лабіринт, що має три виходи. Причому йдеться про серйозну інженерну споруду, викладену цеглою.
Вона була потрібна ченцям не лише для усамітненого богослужіння, а й для того, аби відсилати гінців по допомогу під час нападу ворогів.
Сьогодні обидві слобідські перлини більше наводять сум, ніж радують своєю унікальністю, оскільки підземні печери й досі під замком, а парк та озера через недостатній догляд втрачають колишню красу.
Не стало тут і розкішної алеї хвойних дерев, з якої починалася експозиція.
Сорок японських сакур, що були висаджені у день нинішнього фестивалю, дещо компенсують надто очевидні втрати, але навряд чи така акція здатна врятувати дендропарк від повільної руйнації.
Утім надія таки з’явилася. «Це свято дасть нам можливість привернути увагу до одного з найцікавіших історичних куточків, якими багата Харківська область, — сказала Юлія Світлична.
— Фестиваль у Краснокутську стане відправною точкою для реалізації більшого проекту «Перлини Слобожанщини», що активно популяризуватиме видатні місця й туристичні маршрути регіону».
Можливо, крига дійсно скресне...
