Що відзначають у потужному поетові довершені знавці української культури?
Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні.
Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює — тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості співпереживання.
Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко поставили йому найвищу оцінку.
А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого. Олесь Гончар: «Андрій Демиденко — видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:
«Сяду з вами на порозі.
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як природа,
Як вечеря на столі».
І що б, здавалося, в цих простих, уже знаменитих, і водночас у чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства?
А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому — величне, у звичному — дивовижно незвичайне. Вічне.
Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що й Олесь Гончар:
«Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більше я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні..».
Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:
«Можна знайти в природі півтони.
Можна життя спинити
на півслові.
Але нема — напівціни.
Але нема — напівлюбові.
Ніщо даремно не мина.
Напівсльози ніхто повік
не зронить.
За все в житті — ціна сповна.
За кожну мить! За кожен подих!»
Приєднуюся до думки високих авторитетів.
Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.
І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали.
Слово йшло до серця. Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом визнання і захоплення.
Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону.
Голос його — це голос таланту Андрія Демиденка.
Може, таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.
Адже насправді рідко кому дається такий унікальний пісенно-поетичний дар.
Чимало з тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А. Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби»*.
Сама її назва — образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.
Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони — «на відстані душі, на відстані сльози» від кожного з нас.
На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:
«Я ще не знав,
Що буде тризна по мені —
Й Вкраїна стане перед строєм...
І дощ чи сніг мене покропить.
Я ще не знав, що так люблю її!
Я сам пішов, пішов в окопи».
Така поезія перемикає горло...
Тема України для автора взагалі сповідальна:
«Молюсь на твоє обличчя,
Мадонно Вкраїно.
Іду крізь твої сторіччя,
Мадонно Вкраїно».
(«Мадонно Вкраїно»)
Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається й досі (нині я читав його вже у збірці). Там є строфа:
«Все в Україні, як треба,
Тільки одне не збагну:
Ходять багаті по небу,
Чом же народ мій — по дну?!»
Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.
А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:
«Князює осінь.
Гойдає даль осінню браму.
І обрій зве у свій червлений грот.
І як сонет, із спозарану
Кружляє листя, де не гляну,
На золотаві клавіші осінніх нот!
Збирає осінь ікебану».
(«Князює осінь»)
Андрій Демиденко — поет тиші і грому:
«Забреду я від себе й від гомону,
Хмільну річку убрід перейду,
Полікую себе тиші мовою,
І у тишу лицем упаду!.».
(«Забреду, де озера..».)
«Надходить вечір —
Вмирає сонце».
(«Надходить вечір»)
«З твого цвіту і грому
Я на світ народивсь, Україно».
(«Україно»)
Поет метафори:
«Чуприниться вітер
І баркаролять трави..».
(«Розпахнуло світання»)
«Гупають жолуді —
Осінні дзвоники дуба»
(«Гупають жолуді»)
«Я — Київ.
Моя корона — Софія!
...
Відімкнув журавлини ключем
Я ворота свої Золотії».
(«Я — Київ»)
Поет-філософ:
«Боже!
Як темно при світлі!
Боже!
Як гірко від слів!»
(«Боже! Як темно при свiтлi»)
«Не сплять лiта —
Стають кругами пiд очима».
(«Не сплять лiта»)
«Усе моє —
Вiд тих ворiт,
Вiд тих вiконець,
Де горне осiнь лiто у стоги..».
(«Усе моє»)
А який же вiн лiрик!
«Зiрвався жайвiр у блакить,
І котить пiсню в трави раннi...
А он лiлея на водi —
Неначе зiрка на свiтаннi..».
(«Зiрвався жайвiр у блакить»)
«Снiги, снiги,
Як бiлi, бiлi мрiї,
Снiги, снiги,
Як бiлi, бiлi солов’ї.
(«Бiлi солов’ї»)
«Ці небеса —
Чоло землі!
А ця земля —
Черінь небес!»
(«Ці небеса»)
...Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався.
У чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:
«Може, з тужних днів і дат
Вернемось колись...
Крізь підлогу наших хат
Проростає ліс».
(«Чорнобиль. ХХІ вік»),
На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського». та «Титанічні антиподи».
Якщо перша вже широко відома й апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому розкрилює одвічну, планетарну тему...
Проймаюсь заключним віршем книги:
«Бунтуй, творець!
Твій храм — народ!»
(«Возводить час і вергне силуети»)
Чи можна сказати сильніше!?
Отож — спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог...
Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом.
Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, а лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людського життя — вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим диханням, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде.
Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком.
Скоріше за все, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета:
«А душа Ваша — яблуня,
Золота-золота!
А душа Ваша — явором,
Як літа, як літа.
А в душі Вашій сонячній —
Доброта-доброта!
А без Вас світ довколишній —
Сирота. Сирота!»
(«Я дивлюсь на Вас, мамо»)
Іван Драч,
Герой України, лауреат Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка
