Щоразу, коли починаю писати про воїнів Другої світової війни, схиляю голову і перед пам’яттю живих та полеглих воїнів сучасної війни на сході України.
До всіх ставлюся з однаковою повагою, адже кров, яку вони проливали і продовжують проливати, однакового кольору й ціна її однаково висока.
Однаково важко їм було покидати домівки, своїх рідних, йдучи на війну, не знаючи, чи вдасться повернутися.
А тому протиставлення чи виділення окремих категорій воїнів вважаю недопустимим.
Чому так кажу, бо сьогодні, коли йде війна на сході України, пошукова робота часів Другої світової сприймається в нашому суспільстві неоднозначно.
Однак висловлю свою суб’єктивну думку: пошукова робота часів Другої світової є важливою з точки зору як збереження історичної пам’яті про війну, так і людської моралі, адже ще багато родичів полеглих воїнів шукають їхнi місця поховання та просять про гідне вшанування пам’яті своїх рідних.
До того ж усім нам добре відомий вислів: «Війна не завершена, доки не поховано останнього солдата», і це не гучні слова, а істина в цивілізованому суспільстві.
Невідомі «другие»
Починаючи з квітня 2013 року, Всеукраїнська громадська організація «Закінчимо війну» проводить Всеукраїнську пошукову роботу «Імена на обелісках».
Суть цієї роботи полягає у звірці наявних у виконавчих органах місцевого самоврядування списків воїнів, загиблих та похованих у братських могилах сіл та міст України у роки Другої світової війни, з військовими донесеннями про втрати особового складу Червоної армії, розміщеними на сайті ОБД «Меморіал» архіву колишнього Міністерства оборони СРСР (кожного прізвища), виявленні раніше невідомих імен воїнів та вшануванні їхньої пам’яті.
Ця проблема тягнеться ще з часів війни. Наведу тільки один приклад.
Відповідно до наказу командира 344-го стрілецького полку 119-ї гвардійської стрілецької дивізії від липня 1944-го №133 похоронна команда при похованні 8-10 бійців зобов’язана була робити надписи на могилах тільки на 4-5 осiб iз додаванням слів «и другие» або «и еще 5 красноармейцев».
Цей наказ базувався на розпорядженні керівництва Червоної армії.
Ці «другие» упродовж багатьох років залишаються безіменними, незаслужено забутими і належним чином непошанованими. До того ж облік втрат у перші роки війни вівся погано, а тому фактичні втрати особового складу були щонайменше вдвічі більшими.
У березні 1965 року, до 20-річчя Перемоги, Генеральний штаб збройних сил СРСР видав директиву № 322/10310 щодо увічнення імен воїнів, загиблих у роки війни.
Однак цю роботу не провели належним чином, інколи перепоховання проводили символічно.
У 1965 році я був підлітком і добре пам’ятаю як напередодні Дня Перемоги в моєму селі Пристанційному (у роки Другої світової війни — станція Чоповичі) Малинського району Житомирської області проводили реконструкцію братської могили в центрі села.
Мій батько Андрій Прокопович мурував постамент під пам’ятник, а дядько разом з іншими їздовими місцевого колгоспу звозили останки воїнів із інших братських могил навколо села.
Мене дуже вразило те, що останки лежали просто на возах і складали їх без домовин рядами у величезну яму.
Ексгумацію проводили теж колгоспники, і робили вони це так, як могли. Тобто могли перепоховати не всіх загиблих.
Так, власне, й сталося з могилою, розташованою в приватній садибі місцевої мешканки Валентини Білошицької.
Коли в 2013 році пошуковці ВГО «Закінчимо війну» провели повторне обстеження місця поховання, то підняли останки ще чотирьох воїнів.
Живі серед мертвих
А історичне дослідження братської могили у Пристанційному, проведене автором цих рядків у рамках вищезгаданої пошукової роботи «Імена на обелісках», виявило цілу низку неточностей та додаткових даних.
Зокрема, в результаті звірки списків загиблих воїнів вдалося встановити 104 раніше невідомі імені воїнів, які не проходили за обліком Малинського райвійськкомату та Чоповицької селищної ради.
Крім того, виявлено ще 70 невідомих імен воїнів, які загинули в сусідніх селах, а також усунуто подвійний облік місця поховання 169 військовослужбовців.
У грудні 1943 року через станцію Чоповичі проходила лінія фронту — фашисти намагалися знову захопити втрачений Київ, а тому тут були і великі втрати особового складу, і безлад у їхньому обліку.
Необхідність, а водночас і ефективність цієї роботи підтверджує наступний факт. У списках загиблих воїнів Малинського райвійськкомату та Чоповицької селищної ради по Пристанційному числилися тільки два воїни, що загинули в 1941 році.
Вже це мене здивувало, а далі в процесі пошукової роботи одне прізвище молодшого сержанта Михайла Ванюкова, похованого в братській могилі зазначеного села, дозволило через сайт ОБД «Меморіал» знайти донесення (написане штабним писарем від руки у звичайному зошиті в клітинку) та виявити прізвища ще 42 воїнів, загиблих у цьому ж селі і 93 зниклих безвісти в районі цього села, які не значилися в списках Малинського райвійськкомату та Чоповицької селищної ради (більшість iз них, за свідченнями старожилів, потрапила в полон).
Встановлено також, що Герой Радянського Союзу Павло Хмельов, за різними джерелами інформації, вважається похованим одразу в... чотирьох місцях: у двох могилах у селищі Чоповичі, у третій могилі на станції «Чоповичі» й у четвертій могилі — в селі Будиловка Радомишльського району Житомирщини.
Три солдати — брати Петро, Яків та Іван Грушки, імена яких було зазначено на надмогильній плиті на станції Чоповичі, залишилися живими і після війни жили в сусідньому Коростенському районі.
Коли я розшукав їхню сестру, вона була неприємно вражена, що імена її братів довгий час значилися в списках померлих.
На момент моїх пошуків усі троє вже пішли з життя і знайшли вічний спочинок в іншому місці. Їхня сестра попросила виправити недоречність, що й було зроблено.
Ще два воїни — Йосип Степанович Гераймович і Андрій Карпович Гераймович, імена яких зазначено на надмогильних плитах у Чоповичах, теж залишилися живими й після війни проживали у тому ж Коростенському районі, а Федір Степанович Гераймович, якого вважали похованим у Чоповичах, загинув у Німеччині і похований у Берліні в Трептов-парку.
Я навів лише кілька неточностей та протиріч, виявлених за місцем однієї братської могили. Насправді їх було значно більше.
За результатами цієї пошукової роботи на братській могилі в Пристанційному було встановлено сім нових меморіальних плит з уточненими даними.
Переконаний, що подібні факти, де серед мертвих значаться живі, а справжні загиблі залишилися «за кадром», можна виявити по багатьох братських могилах всієї України. Тому так важливо й необхідно продовжувати цю роботу.
Шукайте і знайдете
Та найбільше нас, пошуковців, надихає радість і вдячність родичів, які навіть через багато років знаходять на дорогах війни могили своїх рідних.
Із останніх випадків запам’ятався пошук зниклого безвісти Олексія Паламаренка, рідного брата народного артиста України Анатолія Паламаренка (про це «УМ» нещодавно розповів в інтерв’ю сам Анатолій Нестерович». — Ред.).
«Загинув десь у Вінницькій області» — це все, що знали рідні про смерть Олексія.
Провідний науковий співробітник «Національного музею історії України у Другій світовій війні» Володимир Рогаль на моє прохання знайшов в архівах повідомлення про загибель 17 січня 1944 року в селі Широка Руда Липовецького району Вінниччини Полішаренка Олексія Несторовича, уродженця смт Макарів.
Допустивши, що це помилка у прізвищі, продовжив пошук. З’ясувалося, що такого населеного пункту в районі немає.
Але співробітник Управління культури Вінницької облдержадміністрації Михайло Потупчик знайшов в архіві карту Вінницької області 40-х років, з’ясувалося, що село Широка Руда таки було і зникло як неперспективне після війни.
В ході подальшої роботи вдалося дізнатися, що останки воїнів iз братської могили цього села були перепоховані в братській могилі містечка Липовець.
На надмогильній плиті там теж значилося прізвище «Палішаренко». Зрештою особу Олексія Паламаренка було ідентифіковано, а помилку на надмогильній плиті виправлено.
Пошукова робота, як видно з викладеного, була непростою, а тепер (з урахуванням сучасної війни) стала ще складнішою. Однак небайдужі люди, незважаючи на труднощі та перепони, продовжують займатися нею.
Так, член ВГО «Закінчимо війну» киянин Юрій Коробов (до речі, пенсіонер, інвалід) встановив більше 20 раніше невідомих імен загиблих воїнів по Романівській сільській раді Житомирської області (на малій батьківщині своєї матері).
Тепер він займається згаданою пошуковою роботою по населених пунктах Фастівського району Київської області і вже багато чого зробив.
Зокрема, спільно з педагогом Фастівецької школи Валентиною Конушенко за підтримки директора школи Людмили Кібкало встановив ім’я 61 невідомого раніше воїна, які загинули в боях за село Фастівець.
Усього в селі загинуло 499 воїнів.
Щиро вдячний учителям за допомогу в цій благородній роботі.
Хочу згадати й учителя Малокужелівської школи з Хмельниччини Олега Мельника. Він уже декілька років займається вищезазначеною пошуковою роботою, виявив імена 10 раніше невідомих односельчан, які загинули в роки Другої світової війни, та 24 воїнів, які загинули в боях за села Мала Кужелівка та Руда Гірчичнянська.
За результатами своєї пошукової роботи підготував до друку три книжки про історію рідного краю і завершує роботу над четвертою. На жаль, немає спонсорів для видання книг.
Хочу також iще раз наголосити, що пошукова робота за напрямом «Імена на обелісках» дуже масштабна, але водночас не потребує фінансових затрат на етапі звірки — основна робота проводиться через інтернет.
А внесення правок на надмогильні плити та їх заміна — то вже наступний етап, який залежить від фінансових можливостей місцевої влади чи допомоги благодійників.
Тому запрошую до співпраці небайдужих громадян, передусім учнів, студентів, пенсіонерів, які могли б зайнятися цією благородною справою.
Повернемо імена безіменним, віддамо шану загиблим — завершимо ту далеку війну...
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»
