Командир Грузинського легіону: Ні до, ні після «Мінських угод» війна не припинялася ні на хвилину

04.05.2017
Командир Грузинського легіону: Ні до, ні після «Мінських угод» війна не припинялася ні на хвилину

Мамука Мамулашвілі.

Грузинський національний легіон — унікальне військове формування, яке очолює легендарний 39-річний Мамука Мамулашвілі, який воює проти російського агресора з 14 років — пройшов уже не одну війну.

Логістичний центр легіону зараз базується в Києві, в одному з приміщень колишнього тракторного заводу «Атек», що в Святошинському районі.

Бійці, народжені у Грузії, захищають на передовій українську державність. А тут, у тилу, центр усіляко намагаються вижити з території. Про все говоримо з очільником легіонерів Мамукою. 

«АТЕКківські» війни

— Чому й коли виникла проблема навколо логістичного центру?
 
— У нас є база логістики, де ми займаємося набором добровольців не лише з Грузії, а й з інших країн. Чоловіки приїздять, оформляються в Святошинському військкоматі, який розташований за декілька сотень метрів від нас, й одразу ж вирушають по контракту на фронт. 
 
Чому нас звідси виживають? Ми провели кілька успішних операцій на сході України, котрі не залишилися без уваги сепаратистів. І оскільки на лінії фронту нашому легіону не можуть нічого протиставити, то «вони» почали вставляти палки в колеса у центрі України. 
 
Я думаю, що все, що зараз відбувається з нами в Києві, — цілеспрямована провокація. Зокрема, це помста за останню операцію. Ми зайняли стратегічну висоту на сході України, котра в подальшому стане плацдармом для наступальної операції на сам Луганськ (на Дебальцівському напрямку). Йдеться про «Висоту-164» в районі села Троїцьке. Цю неординарну операцію ми символічно назвали «Сухумі» й провели її досить-таки блискавично. 
 
Ось тому в столиці нещодавно й «активували» багатого Євгена Казьміна. Він громадянин РФ, має свій офіс у Києві й зараз досить комфортно почувається в Україні, адже його підтримують люди зі Служби безпеки, за моєю інформацією. Нас намагаються залишити без цієї логістики, щоб ми не мали можливості набирати нових людей. Грузинський легіон постійно чисельно зростає і є досить грізною силою й небезпекою для «них» на сході країни. Тож і намагаються нас зупинити будь-якими методами. 
 
Зараз на території заводу — двовладдя: хоча офіційно документи є в однієї людини — Лариси Іллєнко, яка є власницею цього об’єкта. А друга людина — орендатор, котрий орендував цехи, але замість того, щоб там щось зробити, їх нищить. Парадоксально, але, згідно з рішенням суду, було заарештовано майно законного власника, бо цього вимагав... орендар!? І це при тому, що було орендовано лише два цехи, а заарештували всю територію із близько 50 цехами. 
 
Зараз тут в одному з приміщень розташовано полк «Азов», а на прилеглій території — у них тренувальна база (вони ввійшли в «АТЕК» разом із Казьміним і Зварич).
 
— На якій стадії зараз ця «справа»?
 
— Для нас вона — у першу чергу, боротьба з несправедливістю. Адже власник усієї цієї території колишнього заводу Лариса Іллєнко допомагає нам із самого початку, з весни 2014 року. А саме цю людину намагаються звинуватити… у сепаратизмі. Ось такий парадокс! 
 
Ми звернулися вже не в одну міжнародну організацію, зокрема наші американські бійці — в посольство США, і я впевнений, що найближчим часом буде реакція на політичному рівні. Ми підписали також листа на ім’я Президента України, щоб він якось втрутився й запобіг процесу тиску на бійців і щоб припинився цей тихоповзучий сепаратизм у самому Києві.
 
Адже ми воюємо від самого початку за ідею, заради якої сюди й приїхали. І там, де нам, здавалося б, мали бути раді й повинні були б допомагати, навпаки, дехто намагається призупинити те, що ми робимо.
 
На території «АТЕКу» базуємося з квітня 2014 року, як тільки-но почалися бойові дії. Коли у 2014 році «Альфа» входила в Ізюм, ми тоді брали участь в цій операції. А неприємності почалися близько двох місяців тому.

Ні до, ні після «угод» війна не припинялася

— Як ваш попередній військовий досвід може допомогти Україні?
 
— Для мене це не перша війна. Довелося брати участь у багатьох війнах саме проти Росії. Ми допомагали багатьом народам — це суто ідеологічні «настрої». Те, що ми тут накопичили доволі великий досвід, — це факт. Грузинський легіон, бійці якого пройшли вже по 2-3 війни (не враховуючи місії в Афганістані та Іраку) зараз разом з Українською армією успішно воює.
 
Перші мої війни були в 1990-х роках: Цхенвальська й Абхазька. У свій час я з батьком також допомагав чеченцям. Під час Абхазької війни у 1993 році потрапив (мені тоді було 14 років) із батьком у полон, де перебували: я — три місяці, а батько — більше року. ... У росіян допити людей — як «мистецтво». Мене обміняли на одного з бойовиків, а батька — набагато пізніше, вже після війни. 
 
У 1993 році в ході Абхазької війни загинуло 37 українців, які воювали на боці грузинів. У серпні 2008 року, під час п’ятиденної російсько-грузинської війни українці теж воювали на нашому боці, хоча це й замовчувалося. До речі, тоді ми використовували українські засоби ППО (яке нам Україна подарувала) й досить ефективно, адже збили 11 найновіших російських літаків.
 
— Що можете сказати про «мирні» «Мінські угоди»?
 
— Вони не відіграють ніякої ролі. Просто створена видимість припинення бойових дій. Ні до, ні після «угод» — війна не припинялася ні на хвилину. Я не бачу цілей, які ми намагаємося досягти «Мінськими угодами». Ми просто обманюємо суспільство, що нібито в Україні немає бойових дій. Чомусь замовчується або «в’яло» говориться, що відбувається вторгнення Росії в Україну.
 
— Яка чисельність легіону й хто воює поруч із грузинами?
 
— На сьогодні це підсилена рота — близько 130 чоловік. У нас є американці, німці, азербайджанці, вірменин, осетин, татарин (громадянин РФ), молдавани, французи та інші. Щоправда, двоє французів уже поїхали на ротацію, один із них мій давній приятель (ми разом навчалися у Франції) і дуже ідеологічно налаштований. 
 
— Розкажіть про себе й своїх рідних.
 
— Народився й виріс я у Грузії. Закінчив у Тбілісі турецький університет — отримав там бакалавра по економіці й бізнес-адміністрації, а згодом — продовжив п’ятирічне навчання в Парижі. Майже все життя займався спортом: боротьбою, змішаними єдиноборствами, а в 2011 році — став президентом федерації змішаних єдиноборств.
 
Мій активний спортивний період був до 30 років, але потім почали трошки «сідати» суглоби. У мене є сестра — вона громадянка Франції. А батько нині в Україні, зараз він на ротації і, незважаючи на діабет і 75-річний вік, воював тут більше року. 
 
Намагаюся хоч якось «розбудити» українське суспільство в Америці
 
— Не так давно ви були в США, що спричинило таку далеку подорож?
 
— В Америці були зустрічі зі студентами та українською діаспорою. Мета була одна — протидія російській пропаганді й спроба пробудити українське співтовариство в Америці, адже США зараз є мегадержавою, яка править глобальною політикою. Щоб вплинути на внутрішню політику США й показати, що американські українці борються за незалежність своєї держави, зафіксувавши свою позицію. Чому вони це не робили активно до цього часу, я не знаю. 
 
За нашою ініціативою 20 травня 2017 року в США у Вашингтоні пройде акція на підтримку України саме українською діаспорою різних штатів. Крім того, дуже важливо щось протиставляти російській пропаганді у США, адже вона й там дуже добре працює та, на жаль, виграє. Ми намагалися впровадити українську національну ідею саме в молодих українців у США, адже вони повинні пам’ятати, що життя їм дала Україна й свого часу вони повинні борг повернути своїй країні... 
 
— А чим зараз цікавиться «манхеттенська» молодь?
 
— Їх, у першу чергу, цікавило, а що ж насправді відбувається в Україні в цілому, і на сході держави — зокрема. Мені найприємніше було спілкуватися саме з ними. Їх дуже цікавили деталі самої війни, тим паче що з перших вуст вони навряд чи ще колись це почують... Стараюся систематично їздити в США, де постійно проводжу семінари, намагаючись хоч якось «розбудити» тамтешнє українське суспільство. 
 
Молодим людям я роздав ручки й сказав, що коли кожен із них напише листа конгресмену вашого штату з проханням допомогти Україні, то це зіграє важливу роль для країни. Думаю, що багато з них це й зробили!..
 
— Звідки у вас любов до України?
 
— Долі наших країн дуже тісно пов’язані. І незалежність України — означає й незалежність Грузії. Та й просто мені ця країна подобається, я буду їй допомагати. І люди, і український менталітет дуже близькі мені. Тут не відчуваю себе чужаком, хоч я і чистокровний грузин. 
 
— Брали участь у подіях на Майдані?
 
— Ні, бо на Майдан нас не пустили, адже я президент федерації змішаних єдиноборств Грузії. Але ми таки «по своєму» підтримали в 2013 році Україну під час Майдану, коли проходив чемпіонат світу в Азербайджані, який організували росіяни й велась трансляція по ОРТ. До речі, українська команда тоді участі не брала... Ми тоді вийшли на ринг, коли нам мали вручати медалі, з... українськими прапорами. 
 
— Росія стверджує, що не воює з нами. Які ваші докази протилежного?
 
— Я безпосередньо брав участь у цій війні. Доводилося вбивати кадрових військових РФ, тож чудово розумію, хто є насправді нашим противником. І хоча документи вони намагаються не брати з собою, але від полонених ми отримували інформацію, хто із них і яку військову частину РФ представляв. 
 
— Коли було створено ваш легіон?
 
— Першими легіонерами були лише грузини. Через вісім місяців війни до нас приєдналося двоє французів, а потім й інші іноземці. До України ми приїхали командою, адже легіон уже був організований у Грузії: коли тут почалася війна, ми лише активізувалися. До бойо­вих дій, весною 2014 року ми ходили по Донецьку, збирали інформацію, де в «них» склади. І згодом фактично взяли один із їхніх збройних арсеналів і аж до входження до складу ЗСУ користувалися тією трофейною зброєю. 
 
— Як зараз на передовій і чи залишається на місці лінія розмежування?
 
— Ми цю лінію розмежування нещодавно пересунули на три кілометри вперед. У нас завжди активно: артилерійський вогонь ведеться майже 24 години на добу. На нашій ділянці «вони» стараються не дуже й нахабніти, бо потім «отримують» дуже довго. 
 
Базуємося в селі Троїцьке — на межі Луганської й Донецької областей. Стоїмо там уже півтора року. Щоправда, зараз ротація і нас звідти потрошки виводять. Хочуть перевести на полігон у Чугуєві (за 40 км від Харкова), і ще попросили мене зробити батальйон дещо побільшим. Нагадаю, що ми перші іноземці, які ввійшли до ЗСУ. 
 
— Яку платню отримують легіонери?
 
— Отримуємо, як і українські солдати, — 7 тисяч гривень. А до входження в ЗСУ абсолютно ніякої грошової мотивації не було. Але це було принципово, хоча були пропозиції нас фінансувати від того ж Коломойського. Ми приїхали сюди не заробляти, тож від усіх подібних пропозицій відмовлялися. Лише говорили «так», коли нам волонтери й різні організації привозили харчі, бо нам це було необхідне для виживання.