Життя львів’янки Анни Благітки вмістило стільки подій, що вистачило б на цікаву книжку. Народилася вона у далекому 1920 роцi у Львові.
За порадою педагога і письменниці Костянтини Малицької свого часу вступила до Семінарії сестер василіянок (першої української дівочої гімназії), якою опікувався Андрей Шептицький.
Пані Анна згадує, що митрополит Шептицький часто бував у гімназії, особливо під час матури — іспиту на атестат зрілості.
«Захоронки», або українські дитячі садки
Від моменту створення «Руського педагогічного товариства» (6 серпня 1881 року) його діяльність була спрямована на захист українського шкільництва і рідної мови.
Появу такого товариства схвально зустріли як самі освітяни, так і громадськість в цілому.
Товариство відразу заявило про себе як про оберіг української школи і освіти, важливий осередок національного життя українців.
Особливо це важливо було протягом 20-30-х років, коли Польща, окупувавши західноукраїнські землі, розпочала відкритий наступ на українське шкільництво.
Закриття українських шкіл, переведення їх на польську мову викладання, масові акції переслідування і терору українських педагогів — усі ці жорсткі заходи запроваджував польський уряд, аби пришвидшити процес полонізації краю.
Цей процес назвали пацифікацією краю. І саме в цей період головним завданням української громади стала розбудова приватного шкільництва.
Товариство зуміло вистояти у цій боротьбі й у 1926 році офіційно змінило назву на «Рідна школа — Українське педагогічне товариство», або скорочено «Рідна школа».
Почали активно розвиватися народні і фахові школи, гімназії, курси.
Не залишилося поза увагою «Рідної школи» і дошкільне виховання.
У 1923 році товариство прийняло на себе виховну опіку над українськими дошкільними закладами, які називалися «захоронками».
Вони існували постійно при школах у містах і сезонно — у селах під час літніх сільськогосподарських робіт.
Саме тому виникла потреба у підготовці вихователів для «захоронок», які взяли на себе зобов’язання піклуватися про маленьких дітей.
Із 1935 року така підготовка розпочалася у Семінарії сестер василіянок, яка розташовувалася на той час у Львові на вулиці Потоцького (тепер — Чупринки).
Семінарія готувала вчительок і організаторів дитячих установ Галичини.
«Приймали на навчання після закінчення 7-го класу, — розповідає Анна Степанівна. — Вчительки та виховательки прищеплювали семінаристам такі духовні цінності, як любов до свого народу, вірність своїй церкві, почуття правди і справедливості.
Та найбільшу опіку ми відчували з боку митрополита Андрея Шептицького, який особисто цікавився навчанням, життям, навіть одягом i харчуванням. Семінаристи досить часто на Святоюрській горі розмовляли з митрополитом, як з рідним батьком, ділилися своїми успіхами, радістю та труднощами».
Після закінчення 7-го класу в школі імені Шевченка Анна за порадою Костянтини Малицької почала готуватися до вступних іспитів у Семінарію сестер василіянок.
Не жди, а служи!
Цікаво, що відому пісню «Чом, чом, чом, земле моя», автором якої є Костянтина Малицька, донедавна вважали народною. Ім’я письменниці і видатного педагога тривалий час замовчувалося.
Так само замовчувалося ім’я львівського композитора Остапа Нижанківського, який написав музику до слів.
Скромна і невибаглива в буденному житті, Костянтина Малицька ставила величезні вимоги до себе в громадській роботі.
Багато і плідно працювала як управителька Українського педагогічного товариства, організованого у Львові у 1898 році.
Цим товариством була заснована перша жіноча школа імені Тараса Шевченка, де Костянтина Малицька працювала вчителькою, а потім директором.
Відомі збірки віршів і оповідань письменниці: «Малі герої», «З трагедії дитячих душ», драматичні сценки «Під нову зорю», «В лісі», «Вінок на могилу Шевченка», «Козацькі діти», «Русалка Дністрова».
Переважна більшість її поетичного доробку — це вірші для дітей, в яких авторка прищеплювала дітям почуття патріотизму, любов до праці і краси природи, до рідного краю і свого народу.
До речі, московські окупанти визнали патріотичну діяльність літераторки і педагога небезпечною.
У 1915 році її вивезли зі Львова до Красноярська, але навіть на чужині Костянтина Малицька продовжила свою громадську діяльність, згуртувавши навколо себе переселенців і організувавши школу.
Повернувшись до Львова у 1920 році, Малицька продовжила громадську та педагогічну діяльність, керувала приватною дівочою школою, брала активну участь у роботі товариства «Рідна школа» і Союзу українок.
У своєму рефераті про суспільну опіку над дітьми і молоддю вона писала: «Треба нам власними засобами створити опіку для наших дітей, не оглядаючись ні на яку поміч іззовні».
Девізом життя Костянтини Малицької стали слова: «Для рідного краю, для меншого брата і тіло, і душу зложи! Не жди, якою буде заплата. Не жди, а служи!».
Своє переконання педагог передала своїм вихованцям. Не чекати милості, а служити рідному народу, займатися просвітницької роботою — для Анни Степанівни Благітки це були не просто слова, а суть життя.
В її пам’яті збереглися найдрібніші деталі юнацьких літ.
«Семінарія була у дуже гарному приміщенні, — пригадує пані Анна. — Тут були гарні просторі кімнати для навчання, великий гімнастичний зал, в одній частині якого була сцена з інструментом — фортепіано. Дуже любили ми мати (монахиню) Ірину Гармаш, яка викладала українську мову і літературу. Надзвичайно проводила вона свої заняття, терпеливо і піднесено перевіряла домашнє завдання.
Під час обговорення творів знайомила нас із героями, завжди запитувала, як би кожен iз нас вчинив у цій ситуації. На її уроках часто лунав сміх, постійно панували злагода і спокій. Під час літніх канікул ми вирушали на вакаційні оселі (головою товариства вакаційних осель була пані Ольга Бачинська)».
Не держава утримувала все шкільництво, а українська спільнота
Анна Благітка пригадує, як у липні вирушали на відпочинок для дівчат, організований у вакаційні оселі у селі Милованя.
Без сумніву, назавжди запам’яталася зустріч iз митрополитом Шептицьким. Здавалося, не було такої дрібниці, яка пройшла би повз увагу митрополита.
Якось побачив Анну та її товаришку Олю Калитовську в окулярах і поцікавився, чи вони підходять дівчаткам. Виявилося, що потрібно було підібрати інші окуляри.
Пані Анна пригадує, як після відправи митрополит розмовляв з усіма ученицями; не лише з тими, що були на його утриманні.
Завжди запитував про успіхи у навчанні, цікавився, які уроки найбільше подобаються. Для митрополита Шептицького не було дрібниць.
Він переймався тим, чи всі діти мають відповідний одяг, чи всі здорові. Особливу увагу звертав на дітей iз бідних родин.
Саме завдяки митрополиту Шептицькому товариство «Рідна школа» змогло повноцінно функціонувати та розвиватися. «Рідній школі» імені Князя Льва Андрей Шептицький подарував будинок на Личакові, де була також читальня «Просвіти», а школу імені Бориса Грінченка розмістив на Святоюрській горі.
Ці приватні українські школи були надійним захистом від денаціоналізації українців.
За їх відсутності єдина міська українська школа імені Маркіяна Шашкевича просто не змогла би умістити всіх українських дітей Львова, тому решта просто би ополячилася.
Самостійно товариству «Рідна школа» не під силу було утримувати українську молодь, адже більшість учнів походила з бідних родин, не здатних підготувати дітей до навчання та забезпечити одягом.
Тож завдяки опіці митрополита Шептицького, який дбав про українську молодь, учні одержували ґрунтовне релігійне та патріотичне виховання.
Дбаючи про дітей, митрополит Шептицький заснував у селі Миловані так звану «Вакаційну оселю» для сотень дітей.
Також він зобов’язав товариство «Просвіта», передаючи йому маєток у Миловані над Дністром, приймати бідних дітей на відпочинок.
Важливо, що діти, приїхавши в Карпати, мали змогу не просто подихати чистим гірським повітрям, а й збагатитися духовно: вчити історію, українських пісень, любові і молитви.
«Семінарію я закінчила успішно, — згадує Анна Степанівна. — Матуру здала у 1938 році, одержала диплом, який давав право працювати педагогом. Я хотіла продовжити навчання, але товариство «Рідна школа» запросило мене на педагогічну роботу до пані Яворської, яка вела «захоронку» — садок №1 по вулиці Руській біля церкви Волоської. В садку займалися 30 дітей, для яких була обладнана двокімнатна квартира. В садочках був чіткий розпорядок: обов’язкова руханка (зарядка), вчили пісні, танці (гопак, катерина, подоляночка, козачок), обов’язкові прогулянки на Високому замку.
Мене радо запрошували і в інші садочки, бо я грала марші, до співів і до танців. Зрозуміло, що всі ці заходи «Рідної школи» потребували немало коштів. Це не держава утримувала все шкільництво, а українська спільнота, розуміючи вагу і значення своєї рідної школи для майбутнього розвою нації, утримувала школи, «захоронки». Не можна не згадати видатних доброчинців — митрополита Андрея Шептицького, професорів І. Кокорудзу, О. Ярему, які створювали різні фундації, стипендіальні фонди, дарували на користь товариства свої кошти, будівлі, землі. Такою запам’яталася моя молодість, що припала на 1939 рік».
«Соколи, Соколи, ставаймо в ряди!..»
Життя в освіті і для освіти — ці слова стали сенсом життя педагога Анни Степанівни Благітки.
Зрештою, усе її життя, наче книга, наповнена щасливими та трагічними митями. Чоловіком пані Анни був випускник Української господарської академії в Чехословацькій Республіці (м. Подєбради), у майбутньому інженер-гідротехнік Ярослав Благітка.
Після закінчення студій він прибуває до Львова та стає активним учасником спортивного товариства «Сокіл-Батько», а згодом його очолює.
На жаль, доля талановитого українця, який потрапив під репресії радянських «визволителів», виявилася трагічною. Хоча після в’язниці Ярослав Благітко і повернувся, але здоров’я було остаточно підірване.
Пані Анна виконала надзвичайно важливу роботу — упорядкувала альманах «Сокіл-Батько»: спортивно — руханкове товариство у Львові (1894—1994)».
Зароджене на найкращих традиціях Європи, насамперед на зразках чеського гімнастичного руху, українське сокільство стало справжнім символом для українського народу.
«Соколи, Соколи, ставаймо в ряди! Нас поклик «борімось!» взиває. В здоровому тілі здорова душа, де сила, там воля витає!» — це слова сокільського гімну, автором якого є український композитор і диригент Ярослав Ярославенко (справжнє прізвище — Вінцковський).
Він же присвятив «Школярський гімн» на власний текст вихованцям «Рідної школи».
Січове стрілецтво, бійці національно-визвольних змагань 20-30-х років — усі вони були вихованцями національно-гімнастичних товариств, серед яких «Сокіл» був чи не найавторитетнішою та наймасовішою організацією.
Українське сокільство тривало майже 50 років — із часу заснування у Львові у 1894 році першого українського осередку «Сокіл» до трагічного вересня 1939 року, коли радянська імперія знищила всі прояви національно-культурного життя галичан.
Наступні роки відзначилися навмисним забуттям, коли радянський офіціоз прагнув стерти будь-які фрагменти пам’яті про широкий патріотичний рух, що асоціювався з боротьбою за свободу України.
Та люди старшого покоління пам’ятали сокільню у Львові, на Руській, 20.
Головну увагу товариство приділяло руханці — поєднанню гімнастики та акробатики.
Її навчанням у різний час опікувалися, зокрема Петро і Тарас Франки (діти письменника Івана Франка), Степан Гайдучок, Михайло Тріль, Ярослав Благітка.
Анна Степанівна пригадує масштабні святкування, що відбувалися на площі «Сокола-Батька».
«Під час святкування загальноміського свята — Дня освіти — учні разом iз наставниками йшли в національних строях на зустріч з митрополитом Шептицьким, — розповідає Анна Степанівна.
— Великий майдан заповнювали тисячі учнів з різних шкіл Галичини. Навкруги площі майоріли синьо-жовті прапори, оркестр грав українські марші. Перед початком свята поблагословити виступаючих приїжджав на автомобілі митрополит Андрей Шептицький. Усі присутні його радісно і щиро вітали, вигукуючи: «Слава, слава, слава!».
Незабутнім було свято «Шевченківський здвиг» (1934 рік), присвячене 120-й річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Це була репрезентація не лише сокільского, а й усього українського народу. Соколи показували цікаву програму: масові вправи вільноруч, вежі під керівництвом начальника «Сокола-Батька» інженера Ярослава Благітки.
P. S. Діяльність «Рідної школи» завжди спрямовувала на те, аби пробудити генетичну пам’ять та сформувати особистість кожної дитини як патріота України.
Анна Степанівна Благітка продовжила ці славні традиції, коли впродовж 1995—2010 років очолювала міське товариство «Рідна школа» у Львові.
Своїм гаслом «рідношкільники» обрали слова Івана Франка: «Знати минуле й сучасне свого народу — перша прикмета освіти».
