Один за одним відходять у вічність поети — лауреати Нобелівської премії: 30 серпня 2013 р. — ірландець Шеймас Джастін Гіні; 26 березня 2015 р. — швед Томас Єста Транстремер; зовсім недавно, 17 березня 2017 р., — карибський (дехто пише тринідадський) англомовний поет і драматург Дерек Волкотт, про смерть якого першим повідомив мені листом Нобелівський лауреат Мо Янь, який заочно-епістолярно й познайомив мене із Дереком, в гості до якого невдовзі мав летіти. Не судилося.
Земля їм небом.
Географічні маркери земного життя світового поета Дерека Волкотта поетичні для українського чутливого вуха і мудрого серця: Кариби, Ямайка, Тринідад.
Та з екзотикою контрастують назви університетів, де цей другий після Воле Шоїнки темно- та тонкошкірий лауреат Нобеля викладав: Гарвард, Бостон, Альберта.
Хлопчик народився 23 січня 1930 року на острові Сент-Люсія у сім’ї вчителів; далі ріс сиротою в англомовній католицькій громаді — словом, вже апріорі був білою вороною.
Білі ворони помирають або стають Поетами. А Поети відходять, щоби воскреснути — стати джерелом-резонатором тонких енергій для різних світів-часів-народів. Білою вороною був і Христос.
Вірші, які Волкотт почав писати у ранньому віці, були й рано надруковані окремими книжками: «25 віршів» (1948), «Епітафія для молодих» (1949). По закінченні Університету Вест-Індії (Кінґстон на Ямайці) працював шкільним учителем, журналістом.
Поетична збірка, яка принесла йому серйозний успіх, вийшла у місцевому видавництві 1953-го, а наступну книжку «В зелену ніч» (1962) вже друкували в метрополії, в Лондоні.
Там же, а також у Нью-Йорку та Бостоні виходили всі його наступні твори: «Вибрані вірші» (1964), «Вигнані та інші вірші» (1965), «У Перській затоці та інші вірші» (1969), «Інше життя» (1973), «Морські грона» (1976), «Вибрані вірші» (1977), «Зірково-яблуневе Королівство» (1980), «Вдатний мандрівник» (1981), «Середина літа» (1984), «Поетична колекція: 1948-1984» (1986).
Волкоттівська міфологізована інтерпретація історії його народу — поема дантівсько-гомерівського, «ілліадного» стилю Omeros (1990) — із інкрустаціями розмашисто живих житейських, суто карибських деталей та персонажів, де музика фрази, оригінальні рими, еквілібристська гра формозмістами, підтекстами, мислями і смислами — дали підстави для нагородження темпераментного поетичного аристократа у 1992 році Нобелівською премією з літератури «за яскраву поетичну творчість, наповнену історизмом, яка є результатом відданості культурі у всій її багатоманітності».
Твір очевидно подібний до Маркеса світоглядною заземленістю, а до Лорки — театральною анґажованістю.
Д.Волкотт вивчав театральне мистецтво у Нью-Йорку, керував театральною студією на Тринідаді, ставлячи у ній і свої віршовані п’єси, яких у нього більше десяти, а деякі навіть були інсценізовані в Лондоні.
До всього, він був іще й художником, чиї виставки картин демонструвалися, починаючи з 1950-го. Це природно, адже театр — це синтез, симфонія мистецтв.
У поезії цього енергетично місткого, драматично-вулканічного поета читачі та критика помітили витончений сплав парадоксальної думки, чарівливе взаємопритягання карибської розмовної та класичної європейської писемної традицій через поетичну інтерпретацію загальнолюдських та конкретно вітчизняних для Волкотта проблем: соціальної нерівності, колоніальності, еміграції — словом, любові та ненависті, вірності та зради, відчаю та надії, світлого й темного, Божого і... небожого.
Як тільки цього волею долі і долею волі світового поета не називали: і «поет Вест-Індії», і «метафізичний реаліст»; «поет, який кинув виклик усій англійській поезії», «острівний поет»...
Окрема життєтекстна сторінка його легенди — взаємовпливна дружба з Йосипом Бродським, який назвав Дерека «кращим поетом, який пише англійською мовою».
Або й так: «Метричне і жанрове його розмаїття у мене просто викликає заздрість... Його вірші — це сплав мови та океану».
В Україні Дерека Волкотта наразі перекладали небагато. Спробував перекласти кілька його речей сам, як-от:
Прийде той час,
коли із захопленням
ти зустрінеш самого себе
у дверях своїх і в дзеркалі своїм,
і кожен посміхнеться в такт іншому
і скаже: сядь. Поїж.
Ти знову полюбиш
чужого, що колись був тобою.
Дай хліба. Дай вина. Віддай все серце
собі, чужому, що тебе любив
все життя, кого лишав ти для інших,
тому, хто знає напам’ять тебе.
Дістань із шафи купу палких листів,
відчайдушних записок, фотографій,
зріж шкірку своїх зображень
з люстер. І сядь. Життя це відсвяткуй.
А оце знайшов в інтернеті переклад Волкоттової «Моряцької пісні» Левом Грицюком:
Посеред гавані
Рибина порушує день одпочинку
Стрибком сріблястим.
Луска опадає з неї
Дзвенькотом церковних дзвонів.
Вулиці міста — оранжеві
Сонячним світлом тижневої доспілості,
Балансуючи на бушприті,
Молодий моряк грає
Дідову моряцьку пісню
На тремтячій гармоніці.
В’ється музика — розвіюючись,
Наче дим із синіх галер,
Аби біля гір — розчинитися.
Розсотується музика:
М’якими голосними заток,
Хрещенням суден,
Назвами волоків,
Кольорами морського винограду.
Відчуваєте, його вірші — вербальна стенограма гекзаметрового океанічного прибою. Тобто направду, робінзонокрузовий Дерек Волкотт — це поет-амфібія, поет-океан обатьківщиненого космосу моря.
Дерек Волкотт зловив свою золоту рибку в океані поезії і залишив цьому світові, щоби вона виконувала бажання...
