Росiйська мова — нашi кайдани

Газета RIA поінформувала вінничан про проект Закону «Про державну мову» під заголовком «Стій, мовний патруль!».

 

Назва провокативна — патрулів не буде. Закон упорядковує вживання державної мови в роботі офіційних органів та установ і передбачає певний контроль за його виконанням.

 

RIA повiдомляє: «Майже 90% першокласників отримують освіту саме державною мовою; 88% україномовних фільмів у кінопрокаті».

 

Безумовно, українська мова навчання у школі — справжнє досягнення незалежної України, проти якого йде шалена боротьба ворогів України під фальшивими гаслами «защіти прав чєловєка».

 

Але російська мова поки що залишається мовою спілкування школярів навіть у містах Центральної України, і позакласної (позаурочної) роботи з учнями.

 

Бачив коротку картинку по телебаченню: «великий» полковник звертався до своїх вихованців — ліцеїстів-богунівців — російською мовою, як за часів «суворовців».

 

Погляньте у телевізор — що там українського? На ток-шоу лише сільські діти молодшого віку та побиті життям батьки — україномовні.

 

В електричці «Жмеринка — Київ» чув розмову українських жінок, одна з них поскаржилася на самопочуття: «Оце я була така слаба, то син приїжджав з Києва й каже: «Мама, что с тобой?».

 

Ця мама — наша Україна («людським презирством ніби струпом вкрита...», І. Франко). Той син — ми, її діти.

 

Російська мова — то наші кайдани, наші хазяї (так звана «еліта») — «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття...» (Т. Шевченко).

 

Сільська жінка не відчула приниження від того, що її син заговорив до неї нерідною мовою. А не сільська? Не раз бачив по телебаченню, як діти нашої «еліти» — політичної, культурної — розмовляють російською.

 

Із відомих причин українська мова не стала де-факто єдиною державною, великі гроші, багатства держави, а відтак культурно-інформаційний простір належать російськомовній «еліті».

 

Тому лише 60% громадян України визнають мову українського народу рідною! Визнають. Є такий відомий афоризм популярного колись героя Козьми Пруткова:

 

«Все говорят, что здоровье дороже всего, но никто этого не соблюдает».

 

Багатьом носіям мови в містах ні з ким говорити, значна частина живої розмовної мови в Україні — мова хвора (суржик), частину української мовної території наші вороги таврують як «галичанський діалект».

 

Зразків для молоді мало — книжок вона майже не читає, на телебаченні українського обмаль, у транспорті чи там у ресторані споживаємо те, що засвоїли з телевізора, — пісні, розкішне життя «зірок», успішні люди — все російськомовне.

 

А давайте не дамо! Не дамо померти мові великого слов’янського народу, рідній, калиновій, яка «вся давність і обнова» для значної частини українського народу.

 

Російськомовні українці — це ж мова ваших дідів-прадідів! «Пам’ятайте серцем: наша мова — пісня. І в словах — любов», — писав Леонід Кисельов, киянин, поет, який починав писати вірші російською, гарні вірші, а перед смертю (помер всього лиш у 22 роки), у 1968 р., почав писати українською. А ще таке: 

 

«Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке».

 

Ті, хто «заброшен к нам по воле рока, для ловли счастья и чинов» (М. Лермонтов), не зрозуміють. На часі поставити на сторожі слова і держави «Закон про державну мову».