Гра небесних комп’ютерників. Коли і навіщо Бог створив земну цивілізацію і що нас чекає в майбутньому? (Частина 2)
— Миколо Степановичу, а як на планеті з’явилися раси? >>
Келих Бахуса: як канадійський виноград прижився на Косівщині
17.03.2017
Сергій Ляшенко оцінює колір напою. (Фото Наталії ЯСНОЇ.)
Яскравий букет багатого кольору, ще й чудово смакує… Що ж воно таке, як вам здається? Відповідь на цю загадку для дорослих дуже проста: звісно, вино!
І нехай не дивують його барвисті характеристики, бо в цьому трунку насправді є висока поезія.
Оцініть самі: колір може бути глибоким, насиченим, сонячним, солом’яним, бурштиновим — відтінків не злічити, ще й прозорим, як кришталь. А пахощі!
Знавці розрізняють квіткові (трояндові, жасмину, акації, фіалки), фруктові (смородини, малини, яблука, вишні), рослинні (трави, папороті), пряні (імбиру, мускатного горіха).
Окрім того, якщо молоді вина дарують нам виразний аромат, то у витриманих він змінюється на букет. І остаточну крапку в цьому витворі мистецтва ставлять смакові відчуття.
Осягнути весь їх діапазон можна тільки шляхом неквапливого куштування. Бо ж недарма кажуть, що вино не п’ють, його смакують.
Тому, аби не пропустити найважливішого, невелику кількість трунку затримують у роті і немовби повільно жують.
Лише тоді воно нагрівається і розкриває всі свої властивості — в’язкість, терпкість, спіртуозність, кислотність… І що триваліший післясмак, тим кращої якості вино у вашому келиху.
Вийшли із «зони ризикованого виноградарства»
Саме за такими показниками оцінювали на VII Дегустаційному з’їзді клубу «Виноградарі Прикарпаття» найкращі твори місцевих виноробів.
Дегустаційною комісією були всі присутні — й виноградарі з Івано-Франківщини, і гості з Хмельниччини та Буковини, що зібралися в найбільшому залі одного з ресторанів в обласному центрі.
Таке надзвичайно широке «народне журі» й умови цілковитої анонімності авторів вин дали можливість максимально об’єктивно оцінювати представлені на конкурс напої, а відтак — стимулювати зростання майстерності аматорів виноробства, традиції якого на Галичині були втрачені в радянський період.
Адже регіон охрестили «зоною ризикованого виноградарства».
Але хіба труднощі — привід скласти руки? Прикарпатці вирішили: це — шанс стати вправнішими й кращими.
Відтак, об’єднавшись у клуб, почали разом розв’язувати проблеми, з якими кожен колись стикався поодинці: створили справжнє професійне середовище, де люди різного віку й фаху, але зі спільним хобі — виноградарством — діляться досвідом, аналізують свої хиби, торують шлях до успіхів.
І щороку ніби складають головний іспит за увесь попередній трудовий сезон — привозять на суд колег свої найкращі вина.
Результат семирічних з’їздів відзначає голова клубу «Виноградарі Прикарпаття» Дмитро Семенів, який добре пам’ятає початки.
Якими невдалими були перші вина, скільки помилок робилося! Але люди вчилися, запрошували до себе досвідченіших колег зі Львова, Чернівців, радилися, перевертали гори спеціальної літератури, їздили на найбільші виноградники країни, добирали сорти, самі експериментували з технологіями й так росли.
І ось сьогодні можуть пишатися визнанням майстрів з інших регіонів, і тим, що місцеві вина стають упізнаваними, так би мовити, зі своїм лицем.
Вино з характером і детективною історією
Власне, один із таких трунків і здобув на VII Дегустаційному з’їзді найвищу відзнаку — Перехідний кубок клубу «Виноградарі Прикарпаття», на якому щороку карбується ім’я нового переможця й назва його тріумфального вина.
Цього разу це буде ім’я Івана Піти та його вина «Бурлінгтон», що набрало найвищу кількість балів з усіх представлених на суд дегустаторів 38 вин.
Сам призер у відповідь на розпитування колег про секрет найвишуканішого вина з’їзду сміється: «Якби ви знали, як його роблю, то й приза не дали б. Бо все просто до елементарного. Нічого в нім немає, крім винограду, цукру й води.
Своїм успіхом завдячую винятково сорту лози — це її найкращі властивості відбилися в ароматі і смаку напою».
А лоза й справді дивовижна. Не лише тому, що на українських теренах вона рідкісна, а й історія її появи на Прикарпатті — майже детективна. Справа в тім, що такого сорту, «Бурлінгтон», насправді не існує.
Бурлінгтон — то назва однієї з провінцій Канади, де приблизно із середини ХХ століття вирощують духмяний і смаковитий технічний сорт винограду.
І ще за радянських часів один косівчанин вибрався туди в гості, до свого дядька, який жив неподалік Ніагари й займався селекцією лози та здавав, як і багато хто в тій місцевості, свій врожай на маленький винзавод.
Племінник цей сорт дуже вподобав.
Тільки як його доправити на Україну? Вивозити заборонено!
Але чоловіки не шукали легких шляхів і ризикнули вдатися до контрабанди: чубук транспортували захованим у піжонській бамбуковій тростині, яка тимчасово стала частиною модного іміджу косівчанина.
Криміналу уникли, а канадійський виноград щасливо прижився на Косівщині й помаленьку «пустив вуса» в багатьох тамтешніх обійстях.
Місцеві господарі його люблять, але оригінальної назви не знають. Просто на честь батьківщини сорту нарекли його «Бурлінгтон».
Під цим «псевдо» напій і перемагає на виноробських конкурсах. Іван Піта вже вдруге бере з ним призи клубу «Виноградарі Прикарпаття», а його товариш, від якого й отримав свого часу цю лозу, Роман Паламар, виборював перші місця на Святі винограду й вина, де були представлені трунки виноробів із цілої України.
Виходить, недарма сорт мандрував у таку далечінь із небезпечними пригодами.
Домашні шедеври — виноробський «от кутюр»
У назвах вин-переможців VII Дегустаційного з’їзду простежуються назви й інших сортів, які успішно вирощують у Західному регіоні.
Найкращими сухими виноградними винами були визнані «Хриплинське» (автор Богдан Іваничок), що посіло третє місце; «Дублянське» (автор Дмитро Семенів), що посіло друге місце, та «Августа» (автор Василь Кукурудзяк), що отримало перше місце.
Серед напівсолодких виноградних вин третє місце присудили «Цитронному Магарачу» авторства Василя Коробка, друге — «Лівадійському чорному» Василя Кукурудзяка, а перший щабель п’єдесталу пошани зайняло згадане вино «Бурлінгтон» Івана Піти.
Найкращими серед виноградних десертних вин були визнані «Чорний Принц» Олександра Лебедя (третє місце), «Ізабелла» Геннадія Павликівського (друге місце) та «Мускат Станіслава» Сергія Ляшенка (перше місце).
Переможцями категорії плодово-ягідних вин стали «Вишнево-малинове» Олега Яремчука (третє місце), «Яблуко» Олександра Лебедя (друге місце) й «Малина» Ігора Мельниченка (перше місце).
Але присудження найвищої клубної нагороди саме столовому вину свідчить про зростання майстерності місцевих виноробів, адже його виготовлення потребує високої технологічної грамотності.
Одна прикрість — скуштувати розкішне призове вино може невелике коло родичів та друзів, бо воно — як одяг «от кутюр», з’являється на світ в обмеженій кількості.
Для широкого загалу — масштаби промислового виробництва й інші технології, що, зокрема, передбачають застосування консервантів.
То, мабуть, уже заради справжнього ексклюзиву в келиху й варто братися за домашнє виноробство.
А досягти в ньому високого рівня цілком реально.
Яскравий приклад — американський аматор Джеф Кокс, автор книжки «Все про виноград і вино.
Вичерпний посібник для виноградарів і виноробів», яку репрезентувала учасникам з’їзду її перекладач Уляна Джаман.
Розповідає, що задумала серію книжок про бізнес, у стилі дорожньої карти, яка допоможе кожному охочому пройти шлях від нуля до кінцевого продукту, як це практикується в Америці:
— Мені часто доводиться бачити людей, які мають земельні паї, хотіли би започаткувати власний бізнес. Саме їм і адресовані такі книжки.
Існує, наприклад, посібник, присвячений вирощуванню горішника (ліщини чи волоського горіха), інших культур.
Але відкриває серію книга про виноград. Про те, як вибрати правильний сорт під певний клімат, ґрунт, про вина, історію сортів, технологію догляду — все пояснється максимально легко й просто.
Також сподіваюся, що вона спричинить підвищення в Україні загальної культури споживання вина.
Я — перекладач, але, поки працювала над цим виданням, мені й самій захотілося стати землеробом.
Воно й не дивно. Адже мистецтво вирощування виноградної лози, мабуть, у генах людини. Воно дійшло до нас від часів Ноя, налічує тисячі років і, напевно, ще не одна тисяча у нього попереду...
