Вийшов із Іловайського котла, але загинув на Світлодарській дузі: волиняни попрощалися з 23-річним Сергієм Мокренком

15.03.2017

Ніна РОМАНЮК

Вийшов із Іловайського котла, але загинув на Світлодарській дузі: волиняни попрощалися з 23-річним Сергієм Мокренком

Прощання з Героєм.

Кожна смерть на фронті — невимовно болюча. І щоразу, коли приходить зі сходу чергова чорна звістка, виривається розпачливе: «Чому?!»

Чому куля-дура чи осколок обирають найкращих, найсміливіших, найчистіших? Волиняни знову втратили свого Героя і сина: 23-річний Сергій Мокренко, боєць 54-ї бригади, загинув в останній день зими на Світлодарській дузі під час масованого мінометного обстрілу разом із побратимом із Луганська.

Цього дня він мав отримати орден «За мужність» ІІІ ступеня за бої на тій же Світлодарській дузі, де в грудні 2016-го отримав множинні осколкові поранення. Але, навіть не долікувавшись як слід у госпіталі, хлопець знову поїхав на фронт і попросився на передову, бо на нього чекали побратими...

Був на Майдані, поїхав на Донбас добровольцем

Він ніби випробовував долю, яка весь час була до нього прихильною, хоча смерть весь час ходила по п’ятах. Сергій пройшов Майдан, був поранений, але, так-сяк підлікувавшись, був уже готовий їхати захищати Крим від російських окупантів.

Вони були такими мрійниками, ці хлопчики, ладні звалити на свої дитячі плечі всю відповідальність за долю країни, коли великі дяді у найвищих кабінетах сиділи перестрашені й не знали, як діяти. А ці діти готові були йти і вмирати за Україну.

Не дивно, коли почалася війна на Донбасі, Сергій поїхав добровольцем у самісіньке її пекло. Спартанець, Крук, він був у найгарячіших точках, вийшов із Іловайського котла, отримавши в «подарунок» купу осколків, але вижив.

Поки він воював, серця його двох бабусь не витримали. Шкодуючи згорьованих батьків, після лікування хлопець залишився на деякий час удома, намагаючись адаптуватися до мирного життя, не полишаючи допомагати хлопцям на сході й займаючись волонтерством.

Але витримав недовго: вже у вересні 2016-го підписав контракт i знову пішов служити в зону АТО. Як пояснював свій крок, не за гроші служити, а рідну країну захищати. Бо міг, як і тисячі його земляків, поїхати в Польщу і заробляти значно більші й спокійніші гроші. Або контрабандою займатися, як роблять це мешканці його рідного прикордонного Шацька.

Однак Сергій, попри юний вік, був воїном та сповідував принцип: «Навіщо чекати, коли зробить хтось, якщо це можу зробити я». В одному з останніх своїх інтерв’ю місцевому виданню на запитання, чому не закінчується війна, він відповів:

«Немає людського ресурсу. Мотивованого, патріотично налаштованого, готового заради України на все. Зараз на контрактну службу йдуть чоловіки, які здебільшого хочуть заробити грошей, отримати статус учасника бойових дій, а також заради пільг і нагород. А як тільки куля просвистить, такі вояки панікують і втікають. А ще 5% солдатів п’ють. Із п’яниць на передовій теж толку ніякого, хоча їх і карають за розпивання спиртного. Нас було 28 осіб, коли ми атакували цілу роту «сепарів» на Світлодарській дузі й захопили укріплені позиції ворога. От iз такими і маємо здобувати перемогу».

Освідчився коханій дівчині й домовилися про весілля...

У січні Сергій був у відпустці після поранення на «Світлодарці». Відвідав усіх своїх родичів, ніби відчуваючи, що вже не повернеться. Перед від’їздом на фронт освідчився коханій дівчині й домовилися про весілля.

Він обіцяв повернутися. Але слова свого не дотримав: 28 лютого Сергія не стало. 24 березня йому мало виповнитися 24...

Товариш Сергія Мокренка Андрій Дем’янчук, з яким він був на Майдані, отримавши чорну звістку про загибель друга Крука, написав:

«Щось треба сказати... Це ж був мій побратим і друг... Тільки самому немов горло перебило... Я мушу згадати про те, як на Майдані, при першому штурмі в Мар’їнці, ми, бувши на початку разом, через мить загубилися. Я був наляканий тільки одним, що не бачу Сєрьогу. Вже не звертаючи уваги на наступ і вибухи, бігав і шукав його. А коли через хвилин десять знайшов, iз пораненням у ніс, руку й коліно від дробовика, то обiймав і радів неймовірно, немов ми не бачилися сто років. Зовсім скоро знову обійму...»

Рідний Шацьк та сусідній Любомль на колінах зустрічали свого Героя і сина, тисячі земляків проводили його в останню дорогу. Не знаю, як витримає цю чорну біду хвора Сергієва мама.

Важко і боляче читати шквал коментарів і постів на повідомлення про смерть Сергія Мокренка. У них багато емоцій і гіркої правди, на жаль, теж. Бо коли гинуть на війні такі молоді хлопці — душа і серце від розпачу розриваються.

«Велику ціну платимо за помилки політиків, президентів, депутатів! Скільки ще дітей піде на той світ, щоб ви нажерлись і почали думать не про свою кишеню, а про Україну? Герої не вмирають. Але досить говорити ці сухі фрази. Дитина померла, його немає. Він не встиг одружитися, народити сина або дочку, а в батьків до кінця віку — горе. Це така плата за ваші надприбутки і розподіл сфер впливу. Та ви ж черстві й нікчемні люди! Скільки ви ще вб’єте дітей?» — вибухнули гнівом соцмережі.

«Які вони гарні, наші діти! Ми зрадили країну,а наші діти платять за це! Яке ГОРЕ! ПЛАЧУ! Країну прикривають собою діти. Діти, які не дожили до весни... Вічна шана і пам’ять тобі, синочку. Ти загинув і за мене теж. І за тих пихатих при владі, які своїх синів ховають від війни, а самі заробляють гроші на крові» .

Що додати до цих слів? Пам’ятаймо цих хлопчиків...

Сергій Мокренко назавжди залишиться молодим; Шацьк віддав шану своєму Герою.

Друкована версія