Астрофізик Анатолій Іванов: Можна говорити про існування трильйонів людських цивілізацій, які змінюють одна одну

— Анатолію Григоровичу, ви вкотре не погоджуєтеся з висновками астрономів NASA, мотивуючи свою позицію власною теорією циклічності життєдіяльності зірок. А що, власне, не так із новою гіпотезою ваших колег? 

 

— Якщо оволодіти цією теорією, то стане зрозумілою суть усіх процесів, які відбуваються не лише у зоряних системах, а й у всіх галактиках Всесвіту. Достатньо визначити температуру і колір поверхні зірки та її приблизний розмір, і одразу стане зрозуміло, на якому етапі своєї циклічної життєдіяльності вона перебуває. Тобто розповісти абсолютно все про цю зоряну систему, включаючи версію існування розумного життя на одному чи двох її космічних об’єктах.

На жаль, учені NASA користуються хибними уявленнями про закони Всесвіту, тому майже нічого не знають про функціонування зірок і галактик. Усе, що вони кажуть про своє нове відкриття, абсурдно за своєю суттю. Тобто називають зірки червоними, білими, сірими карликами або червоними гігантами, не маючи жодного уявлення про предмет своїх досліджень. Насправді ж ті різняться між собою винятково масою, а виглядають по-різному лише тому, що перебувають на різних етапах циклічного розвитку. В центрі кожної зірки Всесвіту розташована нейтронна зірка. Це — третій фундаментальний закон космосу. Їх загалом 26. 

 

— Trappist-1, навколо якої сформувалося сім планет, астрономи назвали саме червоним карликом. А що думаєте з цього приводу ви? 

 

— Ця зірка перебуває на завершальній стадії формування своєї твердої темної кори. Ще близько тисячі років тому вона мала вигляд червоного гіганта, оскільки в процесі згаданого формування викидала гарячу матерію як на свої орбіти, так і в міжзоряний космічний простір. Осідаючи, розпечена «лава» й створювала ілюзію гігантської зірки. Насправді ж остання стрімко зменшувала радіус своєї протонової оболонки, формуючи з неї тверду темну кору.

Протягом наступного тисячоліття планети, які перебували на високих орбітах, збирали цю матерію. А та в свою чергу, потрапляючи на їхні власні орбіти, поступово охолоджувалася. Наразі гаряча матерія лишилася тільки внизу відносно до згаданої зірки. Через сотні років її поверхня остаточно схолоне і стане видимою. Увесь цей час, незалежно від зовнішнього вигляду, в неї всередині незмінно була нейтронна зірка. Третій фундаментальний закон космосу ніколи не порушується. 
 

Усі зірки з твердою темною корою мають діаметри в кілька десятків тисяч кілометрів, тому їх так складно виявити. Але їхня маса не поступається масі зірок із протоновими оболонками, розмір яких перевищує мільйон кілометрів у діаметрі. Наше Сонце через півтори-дві тисячі років теж буде схоже на червоний гігант. Потім воно перетвориться на червону зірку невеликого діаметру, а ще пізніше створить темну тверду кору й стане невидимим.

— На думку фахівців NASA, Trappist-1, у порівнянні з нашим Сонцем, — ще дуже юна зірка. А щоб ви сказали про спорідненість чи відмінність між ними? Зрештою, це ж досить цікаво знати бодай щось про зоряну систему, яка функціонує за тими ж законами, що й наша.

 

— Судячи з маси виявлених планет, можна зробити висновок, що Trappist-1 у півтора–два рази перевищує масу Сонця. Вона дещо випередила наше «світило» в процесі формування твердої темної кори, хоча обидві зірки сформувалися з нейтронів фактично в один і той самий час, приблизно 15 мільярдів років тому. Найвірогідніше, йдеться про одинарну зоряну систему, хоча існує ймовірність присутності там (на великій відстані) й іншої зірки, яка набагато менша за масою. Цілком можливо, що вона утворила тверду темну кору набагато раніше і зараз є невидимою. 
 

— У NASA вже порівняли не лише Trappist-1 з нашим Сонцем, а й провели аналогії між планетами обох зоряних систем. Скажімо, в повідомленнях астрономів йдеться про те, що одній із планет дістається від рідної зірки приблизно стільки ж світла, як нашій Венері від Сонця. А ще, за їхньою гіпотезою, там є планета, яка менше опромінена своїм «світилом», ніж Земля, тому може бути подібна до Марса. Наскільки правдоподібними, з вашої точки зору, є ці припущення і чи згодні ви з тим, що в тій зоряній системі дійсно сім планет?

 

— Сім невеликих планет, що були виявлені астрономами, формувалися протягом кількох тисяч років із матерії, яку зірка викидала на свої орбіти з надр протонової оболонки у процесі створення своєї твердої темної кори. У їх складі є вода і майже всі елементи періодичної системи, включаючи важкі елементи. Викинута матерія розташована по орбітах відповідно до закону розподілу по масах, згідно з яким вірогідність потрапляння на нижчі орбіти більш важких елементів зростає. 

Поза будь-яким сумнівом, у цій зоряній системі є й кілька планет, що рухаються по вищих орбітах. Одна або дві з них схожі на нашу Землю, але в кілька разів перевищують її масу. Безумовно, там є і планета, подібна до Юпітера, але значно більша. Наявність другої зірки, про яку я вже згадував, свідчитиме про те, що юпітеріанський «аналог» може перевищувати розмір нашої планети у кілька десятків разів.

— Родзинкою озвученої астрономічної сенсації стало припущення, що на планетах цієї зоряної системи може бути життя. І хоча астрономи не виключають занадто високий рівень радіації у тому космічному просторі, вони не схильні відмовлятися від своєї гіпотези й далі шукають факти для її підтвердження. Чи поділяєте ви їхній обережний оптимізм?

 

— Наразі в цій зоряній системі життя не існує. Зрештою, воно справді з’явиться на одній з планет, що подібна до нашої Землі, або на її супутниках майже через 10 мільярдів років, коли зірка зруйнує свою тверду кору й спалахне. Все станеться точнісінько так, як це відбувалося у Сонячній системі останні 4,6 мільярда років. Тобто розумне життя виникне за тією ж схемою, що й на Землі. 

Я вже не раз казав і ще раз повторю: у кожній зоряній системі Всесвіту на певному етапі на одній чи двох планетах земної групи починає розвиватися розумне життя. І все це повторюється у кожному новому циклі функціонування зірки. 

— Тобто ви вважаєте, що на виявлених семи планетах життя немає?

 

— Так. Більше того, розумне життя там не з’явиться ніколи. Їм відведена доля Плутона, Еріди, Макемаке та інших міні-планет поясу Койпера. Вони були сформовані на дуже низьких орбітах і опинилися над­звичайно далеко від Сонця після удару газопилової хмари. В останню перетворюється зруйнована тверда темна кора й по спіралі з величезною швидкістю рухається на високі орбіти зірки. Можливо, дві наймасивніші планети з цієї сімки зможуть витримати удар, збільшивши при цьому ексцентриситети своїх орбіт. Але тоді вони будуть функціонувати дуже близько від поверхні зірки, і життя на них розвинутися не зможе. 
 

— Але ж при цьому ви не виключаєте, що «жива» планета таки може бути в цій зоряній системі. Ви маєте на увазі якийсь конкретний космічний об’єкт?

 

  — Так, це планета, яка розташована на відстані приблизно у дві астрономічні одиниці від зірки. Її маса перевищує масу нашої Землі в два-три рази. Скоріш за все, у цієї планети є супутники, маса яких приблизно така ж, як маса Землі. Саме на цих супутниках ще п’ять-десять тисяч років тому буяло розумне життя. Але їхні мешканці змушені були перелетіти в одну з сусідніх зоряних систем, де ще певний час існували нормальні умови для проживання людей.

Я б порадив ученим NASA виявити там також небесне тіло, яке подібне до нашого Юпітера, тому що телескопи, які працюють в інфрачервоному діапазоні, зможуть його «побачити». Ця планета ще остаточно не охолола і, найвірогідніше, перебуває на відстані від згаданої зірки в 6-7 астрономічних одиниць. Але на такій планеті життя не може існувати ніколи, бо вона складається з метану, аміаку і сполук на бензольній основі.
 

— А чи можна з цього зробити висновок, що в усіх існуючих у безмежному Всесвіті зоряних системах рано чи пізно виникають умови, подібні до наших, земних? 

 

— Так, безумовно. Я про це написав ще 15 років тому у своїй науковій праці «Триста строф о Вселенной». На певному етапі зароджується життя абсолютно в кожній зоряній системі.

Кожна зірка Всесвіту створює свою планетарну систему з матерії, яку викидає на свої орбіти під час формування і після руйнування твердої темної кори.

І на одній чи двох планетах таких систем на певному етапі неодмінно розвивається розумне життя. Середня тривалість циклу зірок становить 10-15 мільярдів років. А потім усе повторюється знову. 
 

— А чи багато у космічному просторі таких «світил»?

 

— Неймовірно багато. У кожній галактиці в певний період функціонування нараховується 400-500 мільярдів зірок. А у Всесвіті функціонують мільярди галактик.

Таким чином можна говорити про існування трильйонів людських цивілізацій, які періодично змінюють одна одну в кожній зоряній системі.

Докази існування позаземних цивілізацій наведені в тисячах спіралей, петрогліфів, геогліфів і артефактів, які залишили по собі астронавти з сусідніх зоряних систем, що прилетіли на Землю в далекому минулому. Але учені NASA і ЦЕРНу, на жаль, не розуміють суті цих доказів.