Прощання з Прометеєм: як Луцьк проводжав в останню путь воїна Максима Гринчишина

Чорна звістка знову прилинула з буремного сходу до Луцька: 19 лютого під Авдіївкою куля снайпера обірвала життя  командира зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону 72 омбр Максима Гринчишина.

 

Він став 31-м лучанином, який загинув на цій неоголошеній війні за свободу і незалежність України. 

 

Місто прощалося зі своїм Героєм два дні: 21-22 лютого Максима відспівували  у кафедральному Свято-Троїцькому соборі, а прово­джали в останню дорогу пішою ходою від Театрального до Київського Майдану по центральній вулиці міста — проспекту Волі, за яку віддали свої життя 37-річний Максим  та тисячі  українських воїнів.

 

Так захотіли друзі Максима, волонтерські й громадські організації, бо раніше після  громадянської панахиди  на площі  траурна процесія від’їжджала до міського кладовища і вулиць не перекривали.

 

«Владо м. Луцька, ми не носитимемо папірці, ми не збиратимемо підписи. Тримай заяву тут. Говорю про те, щоб у м. Луцьку з почестями, як того вимагають норми моралі, хоронили наших загиблих Солдатiв на війні. А саме: Луцьк повинен відчути і почути, що хоронять Героя. Вимагаю не лише оголошення трауру, а й повного перекриття руху по пр. Волі та вул. Рівненській, доки з Храму до виїзду з міста слідуватиме похоронна процесія з відкритими бортами траурного автомобіля з труною Захисника.

 

Загиблих потрібно проводжати в останню путь за старою доброю традицією — пішки і мовчки. А не палкими промовами представників від влади у стилі «Слава Україні». Якщо належного вшанування не забезпечить міська адміністрація, то ми, ГО міста, залишаємо право робити це своїми силами. Луцьк потрібно трясонути, бо для багатьох похорони воїнів уже стали буденністю: що до гастроному сходити, що до нічного клубу. Похорони проходять повз них. Війна — то не їхнє», — звернулася до містян волонтерка й активістка Тетяна Должко. 

 

Максим був на війні з 14 серпня 2014 року. Демобі­лізував­шись, знову повернувся до війська, підписавши контракт.

 

«Справжній солдат — це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи — захищати рідну землю. Макс завжди горів тим, що робив. Тюнинг, постійне вдосконалення, доведення заліза до ладу — оце все була його тема. Він був крутий армійський спец. А ще Макс — був цікавий співрозмовник, очевидно начитаний, ерудований, інколи несподіваний у висновках...Макс-був! Пам’ятайте про Макса...» — написав у соцмережах  Олександр Висоцький, випусковий редактор програми «Вікна-новини» каналу «СТБ». 

 

«Він був моїм зведеним братом... Моя мати давала йому захисну молитву та молилася за нього.... Ще декілька днів тому вітав мене з днем народження. Я бажала йому у відповідь...

 

Останній його веселий смайлик виявився прощальним... 

 

Я не можу повірити. Не хочу. Відчуття — наче це якась паралельна реальність, наче я сплю і бачу жахливий сон, де на своїй землі гине мій брат, мої  друзі  дитинства, мої земляки...

 

У Максима залишилась мати, біль якої страшно уявити, сестра, родина, близькі  друзі... Слова співчуття не зможуть, на  жаль, зменшити біль втрати... Хочеться кричати.

 

Хай біль кожного трансформується в силу... Силу зупинити смерть цілого покоління наших чоловіків, сліз матерів, батьків, жінок, дітей... Хай ця сила подолає вкінець ворога, і в першу чергу внутрішнього...

 

...Лети до світла... Дякую, що був... ...» — не стримує розпачу  від непоправної втрати  Надія  Навроцька, колишня дружина футболіста Анатолія Тимощука. 

 

Кричить від болю і душа коханої дівчини: «Снайпер, клятий снайпер... Як же так, коханий, як же так? Ти ж стільки всього пройшов, був такий сильний і витривалий...

 

Ти був найкращий, бо був самим собою... Бо був Прометеєм, Воїном і Людиною... Тобі можна було вірити... просто так без сумніву...

 

На тебе можна було покластись і знати, що не підведеш, підтримаєш, зрозумієш... У тебе завжди було все по МАКСИМуму...Ти робив або добре, або ніяк... Ти не вмів інакше.

 

Ти не лукавив... ніколи... Ти завжди про все говорив так, як воно є... Ти був Справжній...завжди прагнув до кращого сам і хотів навколо все і всіх зробити кращим...

 

Пам’ятаю нашу останню зустріч, коли декілька місяців тому ти вирушав на цю трикляту війну...

 

Автобус уже мав відправлятись, і ти хотів викурити цигарку, а я не дозволила ...

 

Мені були такі дорогі ці декілька хвилин, що я повисла в тебе на шиї і ледве стримувала сльози...Зараз не стримую.

 

Ти завжди казав: «До зустрічі!»... Ти відписувався щоразу, коли на сході ставало гаряче: «Живий-здоровий і в балаклаві...» ...Щоразу, але не зараз.

 

Війна нас познайомила, війна нас і розлучила...

Не плакати... не плакати... не плакати не можу...

Дай Боже сили всім нам...

Дякую, мій Герою... Назавжди в моєму серці...»

Ідуть від нас  красені, справжні  чоловіки, справжні  Герої! Вічна пам’ять  і слава  Вам, хлопці...