Із фронту люди часто повертаються настільки іншими, що сім’ям буває вкрай непросто подолати етап звикання до життя з «чужим» родичем. Трапляються й випадки, коли рідні виписують бійців iз квартир i будинків, поки ті перебувають у зоні АТО. Аби залагодити подібні проблеми, в Харкові волонтери Благодійного фонду «Сестри милосердя» створили Центр соціально-психологічної реабілітації, де, окрім фахової допомоги, можуть надати ще й тимчасовий дах над головою. Долі людей, які переступили поріг цього закладу, вкотре доводять, що війна може дійсно розділити життя навпіл, але й після цього є сенс зібрати себе «до купи».
Хто шукає, той знайде
Усе почалося з людської трагедії, яку мало хто помітив. Після страшних подій під Волновахою, де наші військові у 2014 році вперше потрапили під потужний обстріл, до Харківського госпіталю привезли кілька тяжко поранених хлопців. На той час там уже чергували волонтери, яких зібрала активна учасниця Майдану Ярина Чаговець. «Серед них був зовсім молодий чоловік iз пораненою ногою, — пригадує вона. — Поки тривало лікування, той здавався досить мужнім, навіть жартував. Потім якось я зайшла його провідати, а ліжко порожнє. Сусіди по палаті сказали, що мого доброго знайомого забрали до операційної. Мовляв, будуть відтинати кінцівку. Як відтинати?! Тоді навіть не вірилося, що таке може трапитися... Коли його привезли з реанімації, це вже була зовсім інша людина. Тобто ззовні він і далі тримався мужньо, але всередині в нього щось зламалося. Тоді й виникла в мене думка створити Центр, де б людям, які пройшли війну, допомогли повернутися до звичного життя».
В облдержадміністрації дали «добро» на пошук приміщення. Проте коли волонтери об’їхали всі покинуті на території регіону дитячі табори, зрозуміли — там шукати більше нічого. Розбиті вікна, розібрана підлога, відсутність води і світла... Але потім сталося диво — до волонтерської групи «Сестри милосердя», що стала на той час уже досить відомою, зателефонував колишній директор заводу «ФЕД» iз простим запитанням: «Чим ми могли б вам бути корисними?». Ось так і почалося велике облаштування центру на території колишнього дитячого табору «Федівець», який не працював iз 2008 року.
Три відремонтовані корпуси та благоустроєну територію з літнім кінотеатром і тренажерами й сьогодні складно назвати взірцем соціально-реабілітаційного закладу, але тут тепло, чисто і світло, є всі комунальні зручності, фактично в кожній кімнаті — телевізор. Гордість пані Ярини — величезна кріосауна, яка вкрай необхідна для відновлення психологічного стану бійців. Раніше на такі процедури «атошників» возили до спеціального центру кріомедицини, тепер у них є своя «стресотерапія». Є тут й інші процедурні «зручності». «Люди, які перенесли тяжкі психологічні та фізичні травми, погано сплять, швидко стомлюються, стають роздратованими. Відповідно, виснажується нервова система, слабшає тонус м’язів, — каже полковник медичної служби Наталія Лисенко. — Без спеціальних фізіопроцедур психологічна допомога не буде ефективною. Саме тому бійці відвідують інфрачервону сауну i проходять сеанси в так званій паровій фітодіжці з трав’яними зборами. У масажному кабінеті воїнам допомагають відновити м’язи та хребет після носіння бронежилетів і зброї».
Усе, що є в Центрі, подарували небайдужі люди. Чимало коштів і посилок постійно надходить із-за кордону. Є у списку пані Ярини й особливі благодійники. «Один чоловік (я навіть не знаю, де він живе) щодня переказує на рахунок фонду 50 гривень, — каже вона. — Щодня! Навіть 1 січня надiслав. Уявляєте?»
Історія одного кохання
За 18 місяців, поки існує центр, його поріг переступили понад 600 бійців. У кожного своя доля і власне відчуття війни. Але є тут і люди, які наповнювали занедбані стіни життям від першого дня реєстрації закладу, бо він став частиною й їхньої власної долі. Це зараз Ірина Скляр може спокійно назвати себе патронажною медсестрою і масажистом, бо саме в Харкові оволоділа цими професіями. А ще понад два роки тому їхала до невідомої України з Ростовської області, переповнена болем. «Коли почався в Києві Майдан, я стала для своєї рідні «білою вороною», бо вони не поділяли спочатку мого розуміння українських подій, а потім мого неприйняття анексії Криму, — розповідає пані Ірина. — А потім сталася особиста трагедія — загинув в аварії мій восьмирічний синок. Залишатися там далі вже не було сили. Я писала до багатьох волонтерських організацій в Україні, аби прийняли мене, проте відгукнулася лише Ярина. Інші, мабуть, не захотіли мати справу з росіянкою, що в принципі можна зрозуміти».
А львів’янин Микола Куцак, завдяки такому ж унікальному повороту долі, став найпершим клієнтом центру. На фронт він пішов у числі перших добровольців ще зі столичного Майдану. Після року служби демобілізувався, але довго вдома всидіти не зміг і сам прийшов до військкомату. Воювати довелося в найгарячішій точці — під луганським Щастям, де отримав поранення обох ніг. Після першої операції приїхав на реабілітацію до Харкова...
Про себе тодішніх Ірина та Микола пригадують iз сумною усмішкою на устах. Вона ходила в чорному одязі з постійно заплаканими очима, а він незмінно мовчав, нікого не пускаючи у власну душу. «До зустрічі з Іриною в мене був надзвичайно складний емоційний стан, — пригадує Микола. — Скільки смертей за два роки, болю, обману... І раптом — вона! Я вперше зустрів людину, заради якої хочеться жити!»
Коли бійця відправили на другу операцію, Ірина не відходила від його ліжка. Потім було напрочуд зворушливе весілля — і знову фронт. Зараз для них найстрашніше позаду, але проблем, породжених тією ж війною, ще чимало. Сталося так, що у Львові Миколу з війни перестала чекати дружина ще задовго до його повернення (таке воно життя), тому він лишив їй будинок, а сам намагається почати все з нуля. Плани в подружжя є, але поки що центр став не лише місцем їхньої роботи, а й рідною домівкою. Підтримуючи інших, вони власним прикладом доводять, що життя навіть після такої чорної смуги, як війна, може набути справжнього сенсу.
«Вони не розуміють, що ми не хворі»
У тому, першому, житті Микола Куцак закінчив Дніпропетровську академію залізничного транспорту й навіть устиг попрацювати провідником. Але зараз він планує оволодіти професією військового психолога, бо впевнений: колишнім бійцям може допомогти по-справжньому лише фахівець, який сам побував у тому пеклі. «Більшість цивільних психологів вважають, що хлопці є хворими, але це не так, — каже він. — Вони просто отримали досвід, який відрізняється від досвіду більшості людей. Їм потрібна спеціальна допомога».
На думку пана Миколи, військові, які повертаються з АТО, мають гостре відчуття справедливості. Тому, виходячи з досвіду інших країн (тих же, наприклад, США), вони можуть або стати в авангарді прогресивних змін, або почнуть розхитувати країну зсередини, якщо держава й далі ігноруватиме елементарні потреби суспільства. Зібрати їх на нову війну — дуже просто. Достатньо лише комусь впливовому кинути клич. «Україна не може собі дозволити, аби ветерани розхитували ситуацію, — каже колишній «атошник». — Якщо це станеться, Україна як держава припинить своє існування. Тому потрібно все робити для того, аби хлопці могли пройти якісну психологічну допомогу. І ще один дуже важливий момент. Є чимало випадків, коли військові повертаються з фронту, а повертатися вже нікуди, бо їхнє житло продали родичі».
Остання проблема надзвичайно складна, тому що «виписані» бійці автоматично втрачають прописку. А без неї вони не можуть пройти якісне лікування та реабілітацію, тому що ці послуги оплачує регіон, де вони, власне, мають бути зареєстровані. Зараз у центрі, наприклад, живе літній чоловік, якого виписали з будинку рідні діти, поки той був в АТО. «Боєць втратив майже повністю слух, але до військового шпиталю ми не можемо його оформити, бо не зрозуміло, яка частина України має заплатити за його лікування, — каже Ярина Чаговець. — Із цієї ж причини він не має змоги оформити пенсію. Тому було б добре, якби на такий випадок держава передбачила гуртожиток або хоча б виділила якийсь умовний будинок (нехай навіть без вікон і дверей), куди б ми могли формально прописати бійців, які не з власної вини потрапили в таку ситуацію».
Центр прихистив і росіянина, який два роки воював на боці України, а зараз оформлює нове громадянство. Є й історії, що вже завершилися успішно. Деякий час тут жив молодий боєць, дружина якого, поки той воював, знайшла собі іншого й виписала його з квартири. Зараз він уже зміг придбати собі хату в Харківській області. «Ми йому допомогли облаштувати нове житло, — каже пані Ярина. — Дали меблі, матраци, посуд. Нам же люди постійно щось несуть, тому поділитися є чим».
Ще одна місія центру — давати прихисток родичам, які приїздять доглядати і провідувати поранених до шпиталю. Раніше волонтери винаймали їм квартири, що «влітало» в чималу копійку. Тепер цим людям є куди прийти. Нерідко тут проживають дружини бійців, які, на прохання психологів, разом проходять психологічну реабілітацію. Це ще один зворотний бік війни: трапляються випадки, коли рідних треба готувати до життя з людиною, яка пройшла фронтове пекло.
Улiтку ж сюди привозять ще й діток iз лінії розмежування, для яких «Федівець» на два тижні стає звичайним табором. Можливо, колись ця територія, загублена посеред міського лісу, стане зоною відпочинку, як колись. За договором iз підприємством, центр діятиме доти, доки в ньому існуватиме потреба. Але тут усі мріють про те, аби ця потреба зникла якнайшвидше.
