День Надії Кибич насичений так, що не вистачає доби. Школа гуде наче вулик: уроки, контрольні, галасливі перерви. І скрізь треба встигнути.
Та не лише шкільними клопотами живе буковинка, вчителька українознавства Вижницької школи імені Юрія Федьковича.
Пише поезію, прозу, кіносценарії, п’єси. А на життєвій стежині, наче на рушнику долі, помережані червоні й чорні нитки.
Із родини репресованих
«Походжу з національно свідомої родини, — розповідає Надія Олексіївна. — Мій дід, Ісопчук Григорій, був у «Просвіті», першим мав радіо у рідному селі Чорногузи. Колишній військовий, любив порядок у всьому. Багато працював, був заможним, мав готель, магазин, їдальню, де харчувалися військові австро-угорської армії».
Ота їдальня неодноразово рятувала дідове життя, навіть німці не зачепили. Коли ж прийшли російські «асвабадiтєлi», тоді господарці діда Григорія прийшов кінець.
Не пошкодували нічого — спалили готель, магазин, їдальню.
У 1947 році майже всю родину як «політичну неблагонадійну» репресували, залишивши бабусю з 10 дітьми.
Врятувалися лише ті, що встигли сховатися в чужих хатах, «розчинитися» поміж людей. Люди, які зазнали репресій, повсякчас потерпали.
Вчилися «езопової» мови, адже кожне невчасно сказане слово могло обернутися новою бідою. Притому ризикували не лише самі потерпілі, а й усі рідні та знайомі.
«Про репресованих ніде не можна було говорити, — згадує пані Надія. — І якщо питали за «лісових», ми відповідали трьома словами «не бачила, не чула, не знала».
Хоча насправді діти знали й чули про все, підмічали кожну дрібницю. Надія була найстаршою у сім’ї, тож мала відповідати не лише за себе, а й пильнувати молодших дітей.
Батьківське слово було законом, а вимоги до дітей — від найстаршого до найменшого — були почасти надто суворими.
Батько був зв’язковим УПА, мав псевдо «Цимбаліст». Життя під постійним ризиком, побої в НКВС — мусив пройти крізь усе. Нелегким було життя і матері Надії.
Опанувавши кольорову фотографію, вона постійно дихала отруйними розчинами. Хоча п’ятеро з восьми дітей також навчилися фотосправи, проте жоден iз них фотографом не став.
«Слово полюбила через чарівний світ казки, де зло було покарано, — розповідає Надія Кибич. — Та в нашому тодішньому житті було більше зла, аніж добра. Ані нормального одягу, ані взуття, ані пальтечка ми не мали. Доношувала мамині речі».
«Школа була для мене місцем відпочинку, — пригадує пані Надія. — Слухай, читай, пиши, малюй, співай — це просто рай».
Та недаремно кажуть, що райські яблучка ще треба заслужити, і вони даються не кожному. Школу доводилося часто пропускати.
Як старша донька у сім’ї, Надійка змушена була залишатися вдома, аби доглядати молодших братиків. Мати щоденно важко працювала — треба було дбати про велику родину.
За пропуски вчителі могли покарати, поставити «двійку» за поведінку.
«Та вчилася я завжди добре, уроки завжди виконувала завдяки сестрі Марусі, з якою ми вчилися в одному класі, — пані Надія у спогадах повертається у далеке дитинство. — Коли вчилася у шостому класі, за першого вірша отримала «двійку», бо вчителька не повірила, що я сама його склала. Все випитувала, звідки його списала».
Юна Надія була спраглою до навчання, читала поезію Франка і Шевченка. Її вабила й захоплювала змістовна, високодуховна поезія, проте всіх тонкощів тоді не розуміла.
Франкове «якби ти знав, як много важить слово», як зізнається Надія Олексіївна, зрозуміла аж у тридцятирiчному віці.
«Полюбивши чарівний світ слова, я зрозуміла, що письменники — то володарі слів. І від них це багатство нікому не відібрати», — розмірковує пані Надія.
Юнка наполегливо працювала над власним удосконаленням. Захоплено читала словники, наче пригодницькі романи.
Хотіла самостійно пересвідчитися у справедливості слів учительки, яка казала, що «слова живуть у словниках, як люди у хатках, тільки треба вміти їх викликати».
Нехай ті словники й були відцензурованими, «вичищеними» у тогочасному комуністичному дусі.
Любов до Франкового слова
Надія Олексіївна каже: «Читаючи книги, я уявляла собі події, які в них описані, і ніби бачила їх перед собою, не могла лише з ними спілкуватися, У мене була така сила уяви, ніби кіно дивилася».
І хоча була ще зовсім юною, розуміла, що слово — то справжній Божий дар, який не можна зневажати.
У думках Надійка просила Божого благословення, аби доля була прихильною до неї, обдарувавши цим незрівнянним даром.
«Спочатку відкрився мені світ поезії, — зізнається пані Надя. — І це добре, бо він — найтяжчий. Завжди полонив мене незрівнянний світ Франкової поезії».
Пригадує, як у товаристві таких самих поетів-початківців пощастило побувати в музеї видатного генія українського слова в Криворівні на Івано-Франківщині.
Ще був у житті Надійки особливий день. До 9-А класу Вижницької загальноосвітньої школи імені Юрія Федьковича завітав незвичайний юнак. Дівчата перешіптувалися між собою.
Події такого далекого 1967 року й досі перед очима Надії Олексіївни.
Тим гарним юнаком з приємним тембром голосу був Назарій Яремчук, тодішній школяр. Минуть роки, й ім’я буковинського соловейка стане відомим далеко за межами рідного краю.
А тоді Назарко, як і його однокласники, був зовсім юним.
Тоді, у далекому вересні 1967 року, Надія присвятила Назарові вірш. Звісно, вона нікому його не показала, але й досі пам’ятає кожний рядочок.
«У нічному спокої — неспокій. Бентежні гами в серці стукотять. Час не для нього, спокій не для нього. Пісні Черемошу із гір дзвінких летять», — написав Назарій Яремчук у далекому 1973 році, визначивши свій життєвий шлях.
Творчість покликала за собою Назарія ще в юнацькі роки. Для своїх ровесників митець назавжди залишився юним романтиком, закоханим у життя і пісню. Такий образ зі шкільних літ пані Надія назавжди зберегла у своєму серці.
Юна Надія мріяла бути журналістом, юристом, пізніше — кінорежисером. Та слова матері стали визначальними.
Отримавши п’ять карбованців на дорогу (квиток на потяг коштував 63 копійки), дівчина вирушила до Чернівців.
Іспити Надія склала успішно і стала студенткою українського відділення філологічного факультету Чернівецького університету.
Вчилася пані Надя дуже добре, сумлінно складала іспити, одержувала стипендію. А влітку, як і більшість студентів, працювала у будзагоні.
Серед тогочасного студентства практика поширена — заробляли на прожиття самостійно.
Багато часу забирала бібліотека. Сучасним студентам iз безперешкодним доступом до iнтернету цього вже не зрозуміти, як готувалися до семінарських занять іще років 25-30 тому: в читальному залі, обклавшись підручниками, списуючи стоси конспектів.
Тривалий час творчість Надії не помічали, ігнорували, вдавали, ніби то все пусте. Твори письменниці аж ніяк не вкладалися у заготовлений трафарет тодішньої комуністичної ідеології.
Але свої погляди пані Надія висловлювала, знала й викривала факти з життя можновладців.
Наслідки не забарилися. Перевірена людина попередила Надію Олексіївну про те, що треба негайно виїхати з Буковинського краю.
Наш український Крим
Так склалася доля, що буковинка опинилася у російськомовній кримській школі. В Яркополенецькій школі Кіровського району працювала вчителем української мови та літератури.
Попри тотальну русифікацію і зверхнє ставлення до української мови, у школі Надію Кибич поважали.
Колеги оцінили її професіоналізм, уміння почути співрозмовника і повагу до людей. І все ж таки тогочасний спосіб мислення давався взнаки: за очі вчительку називали «Бандерою» і дивувалися, навіщо на вихідних та вчащає до церкви.
Минули роки, Україна здобула незалежність, але мислення у переважної більшості колишніх колег пані Наді лишилося на тому ж самому рівні.
Та сама лексика навішування ярликів та небажання примусити себе дізнатися правду про українську історію.
Перебуваючи в полоні імперського мислення, ті «землячки» теревенять заяложені гасла і про «Кримнаш», і про «історичну справедливість», завдяки якій, буцімто, Крим повернувся на «историческую родину».
Хоча, насправді, саме Росія просила Україну прийняти Крим, і врятували кримську землю українці. Офіційна влада на півострові лише вітала цей акт.
Так, перший секретар обкому партії Д. Полянський, виступаючи 5 травня 1954 року, заявив: «Крим у складі Української республіки розвиватиметься ще швидше й повнокровніше».
Відразу після передачі Кримської області до складу УРСР справи з вивченням української мови почали поліпшуватися.
З 25 листопада 1954 року українську мову та літературу почали викладати в початкових класах шкіл №№21, 24 та в початковій школі №12 Сімферополя.
Як інформувало Міністерство освіти ЦК КПУ, «перший день викладання української мови в школах пройшов задовільно.
Діти з великим інтересом швидко і правильно засвоювали вимову українських слів і речень».
У доповіді на пленумі обкому партії 27 січня 1955 року, зокрема, відзначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму значно підвищився інтерес до вивчення життя нашої республіки, її економіки, науки і культури.
Українська мова поширювалася в освіті. Потрібно було знайти причину, аби покласти цьому край.
Поштовхом до згортання вивчення української мови став лист кількох батьків, котрі звернулися до ЦК КПРС і ЦК КПУ України зі скаргою: нібито примушували їхніх дітей вивчати українську мову.
Цього було достатньо, щоб негайно зібралося бюро обкому партії для розгляду питання «Про факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі №15 м. Сімферополя».
Принцип «добровільності» перетворився на каральний меч для української мови. А коли не потрібна мова, зайвими виявляються i вчителі.
В подальшому ситуація лише погіршувалася, і Надія Кибич стала свідком цих подій. Українська мова опинилися на маргінесі, вчителі були не потрібні.
Коли повернулася на рідну Буковину, йшов 1996-й рік... Безробіття, економічна криза, зубожіння — ці сумні реалії міцно тримали в своїх лабетах, не залишаючи бодай краплини надії.
Надія Олексіївна пригадує, як виживали в ті часи вчителі, котрі по півроку не одержували зарплати.
Коли розпочинала викладати українознавство, зрозуміла, наскільки важливим є цей предмет для виховання патріотичної молоді.
Розуміла й те, що українознавство потребує оновлення та наповнення новим змістом.
Українознавство і санскрит
Годі говорити про важливість широкого запровадження українознавства у навчальний процес. Це особливо актуально саме зараз, коли Україна змагається у двобої з «руським миром».
Українознавство завжди було антиподом імперської доктрини; недаремно починаючи з 20-х років XX ст. у загальноосвітній школі та вищих навчальних закладах панівне місце посіли суспільствознавство та краєзнавство. На початку 30-х років сам термін «українознавство» було скасовано.
Нині, враховуючи сучасні геополітичні реалії, українці як ніколи потребують чіткої відповіді на питання, яким змістом має бути наповнена Українська держава.
У вчителя українознавства сьогодні особлива місія. Надія Кибич має авторську програму «Українознавство крізь призму санскриту», створила низку навчальних посібників (у співавторстві).
«Я вчу учнів правдивої історії, спираючись на санскрит — прамову праукраїнців. Слова є свідками подій сивої давнини, треба вміти уважно їх вичитувати з наших писаних пам’яток, розташованих в інших країнах, — говорить Надія Олексіївна. — З набору слів можна встановити, як жили люди, які цінності сповідували, до чого прагнули».
Учитель Надія Кибич переконана, що з дітьми потрібно говорити, як iз дорослими, без фальші.
На уроці «Справжні герої України. УПА — армія-визволителька» вчитель ставить мету — знати правду про ОУН-УПА та провідників Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця.
«Героїчну сторінку в історію українського національно-визвольного руху вписала Українська повстанська армія кров’ю славетних своїх бійців, — звертається пані Надія до вихованців. — Станьмо лицем до правди і визнаймо це».
Надія Олексіївна вчить дітей найголовнішого: боротьба за Незалежність — то не подарунок долі, не манна небесна.
То насамперед виснажлива боротьба, що її ведуть українці на своїй землі протягом століть. І цю боротьбу продовжують сьогодні на сході вояки АТО.
Сучасні діти — прагматики, і їх не заколисати красивими словами й патріотичною патетикою. Вони чутливі до слів неправди та облуди.
І надто швидко розпізнають тих політиканів, у яких гарні слова, та безчесними є їхні справи.
Тому вчителям, які працюють на українознавчій ниві, сьогодні непросто. Чи розуміє суспільство важливість цієї місії? Надія Кибич знає: швидких змін годі очікувати — дива не станеться.
Про результати її подвижницької праці судитимуть по тому, якими виростуть її вихованці. І чи збережуть український світ завтра.
