Скільки разів, сидячи в кінотеатрі, глядач замислюється, як герой потрапив сьогодні на роботу — туди, де розгортається ця конкретна сцена, чи як він провів вечір після неї?
Із фільмів прийнято вирізати все щоденне, аби уникати однотипного, відповідно, нудного.
Натомість картини зазвичай будують на найбільш яскравих моментах.
За рахунок цього глядач отримує добре скроєний з епізодів мистецький твір, але чи відображає він справжнє життя як послідовний та неідеальний процес?
Американський режисер Джим Джармуш, створюючи картину «Патерсон», скоріш за все, уявив собі календар на стіні одного подружжя, зняв його зі стіни і, прийнявши за сценарій, поставив по ньому фільм.
Це подружжя в картині — водій із душею поета Патерсон, який живе в однойменному місті, і його неординарна дружина Лора.
Звісно, режисер добре попрацював над екранізацією «календаря» — продумані образи, події, в яких вони розкриваються, вдало підібрані декорації та костюми.
Але весь час глядача не полишає думка, що сюжет — це розширені замітки у квадратиках календаря.
Враження, ніби режисер не видозмінював нічого, — тому сюжет настільки справжній, наскільки природне саме життя.
Ще одна, дещо хвороблива, ідея переслідує глядача впродовж майже всього фільму.
Глядачу, звиклому до драм і загадок у кіно, так і хочеться сказати: «Все занадто красиво».
Спочатку здається, що в подружжя вкрадуть собаку, потім — що один із сім`ї виявиться невірним, або принаймні капкейки, які Лора готувала кілька днів, не смакуватимуть жителям міста.
Але наприкінці фільму глядач розуміє, що на екрані — чисті, романтичні стосунки, і не варто було шукати каверзу, бо її нема.
Тому що головний герой усміхнено їсть несмачний пиріг із брюссельською капустою та сиром чедер, бо його приготувала кохана, а їй справді подобається аромат пива, коли той повертається ввечері з бару.
І хочеться переглянути стрічку знову, занурившись у її мирну, теплу атмосферу і не шукаючи там прихованих сенсів та глибоких трагедій.
Фільм настільки подібний до життя, що глядач підсвідомо починає сприймати його, як власне життя, — з острахом, передчуттям та невмінням ним насолоджуватися.
Якщо уявити кожен день, відображений у фільмі, як частину пазлу, то коробка, в якій режисер складає весь пазл, — віршована любовно-філософська медитація головного героя.
Він пише поезію про сині сірники Огайо, кохану Лору і своє місто, з якого вийшли відомі поети.
Ці вірші, майже без рими, задають розмірений ритм стрічці. Кілька разів сюжет перепиняється вставками, коли на екрані в одне поєднуються рядки віршів, природа, вода та обличчя жінки.
Ця романтика в душі героїв поєднується з романтикою щоденною, коли Патерсон будить Лору носом або коли вона прикрашає його обід.
Здається, кохання проглядається навіть крізь дірочки злакових кружальців, які водій їсть уранці з молоком, адже вони смакують йому дужче тому, що у спальні спить його люба дружина.
Картина «Патерсон» претендувала на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, увійшла до трійки найкращих фільмів кіноогляду.
До цього чотири фільми режисера Джима Джармуша удостоїлися нагород: фільм «Зламані квіти» отримав Гран-прі, збірка «Кава і цигарки» — «Золоту пальмову гілку» за найкращий короткометражний фільм, картина «Дивніше, ніж у раю» — «Золоту камеру», а стрічка «Таємний поїзд» — приз за художній внесок.
У головних ролях романтичної комедії «Патерсон» — Адам Драйвер, відомий за фільмом «Зоряні війни: Пробудження сили» Джея Джея Абрамса та Голшіфте Фарахані, яка зіграла головну жіночу роль у фільмі Луї Гарреля «Друзі».
В Україні компанія «Артхаус Трафік» пропонує побачити фільм мовою оригіналу або в українському перекладі з 16 лютого.
