Довкола Вугледара загострилася ситуація – Донецька ОВА
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
Комбат кримськотатарського батальйону на Донбасі: «Воюватиму до кінця»
08.02.2017
Вояки різних національностей захищають українську землю. (Фото прес-центру штабу АТО.)
«Воюватиму до кінця». Ці слова говорить комбат татарського батальйону з позивним «Татарин».
За голову цього чоловіка сепаратисти обіцяли 150 тисяч євро. А він каже, що з терористами-бойовиками не потрібно домовлятись, варто знищувати — щоб і сліду не лишилось на території України.
Марлен — це справжнє ім’я командира — не боїться вже нічого, адже, побувавши двічі в бандитському полоні, де його катували, знущалися над ним, він втратив страх.
Залишилась лишень боязнь не дожити до тих часів, коли зможе вільно пройтися вулицями української Ялти, де жив раніше, адже війна — на його думку — може затягнутись на довгі роки.
Коли «зелені» чоловічки...
— Марлене, проживаючи в Криму, ти займався реставрацією меблів, а зараз очолюєш окремий спеціальний батальйон Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Що стало причиною таких змін у твоєму житті?
— Коли «зелені чоловічки» захопили півострів, я з побратимами кинув усе і почав боротьбу проти них. Та сили в Криму були надто нерівні. Ми чекали, що прийде українська армія і допоможе нам, проте сподівання наші були марними.
Я вимагав, щоб місцева влада видала нам зброю для боротьби з московськими загарбниками; переконував, що з приходом росіян знову розпочнуться «кримські репресії» — мене ніхто не послухав.
Усі були зазомбовані ще до весни 2014 року. Росіяни просто чекали вдалого моменту, щоб розпочати диверсію. Події на Майдані підштовхнули їх до цього.
Після так званого референдуму кримська влада всюди почепила російські триколори. Біля одного з них я підняв український прапор, це стало кінцевою точкою терпіння бандитів. Місцеві СБУшники, які перейшли на бік сепаратистів, схопили мене і передали «беркутівцям».
Ті, добряче познущавшись, віддали проросійським козакам, а останні викинули на кордоні, де мене, голого і побитого, підібрали прикордонники.
Оклигавши у них, одягнутий і нагодований, я вирушив на Майдан. Хотів іти служити у Збройні сили України. Але сказали, щоб залишив свої координати і приходив пізніше. А що я міг залишити? Рідний дім під окупантами, куди йти? Дізнався, що проходить набір у «Правий сектор», написав заяву і поїхав на фронт.
— Що було до того, як призначили комбатом?
— Я воював як простий солдат. Можливо, в мені було більше агресії, емоцій, і це побачив заступник командира ДУК «Правий сектор» Валентин Манько. Він створював окрему диверсійну групу для особливих завдань і призначив мене керівником.
Трохи пізніше, до речі, я познайомився з Ярошем. Незвично все тоді було. Підходжу до нього і кажу: «Ось я — «Татарин». Дмитро Анатолійович каже: «І що, я суджу по людині за її вчинками, а не за іменем». «Добре, — кажу йому, — будемо воювати». Коли пішов по Донбасу, залишали за собою спалену сепаратистську техніку і трупи бойовиків.
— Це правда, що вас особисто шукав один iз ватажків терористів «Біс» — Безлер Ігор?
— Так. Коли ми ввійшли в місто Піски, то перебили всіх його снайперів, знищили мінометні та кулеметні гнізда. Це було для нього особистою поразкою, тому він і хотів упiймати «Татарина». Хоча мені начхати, хто переді мною: «Біс» чи «Моторола». Я їх буду нищити, щоб i духу не залишилось від цих покидьків.
У полоні в сепаратистів
— Марлене, ви двічі перебували в полоні у сепаратистів, як вам вдалося вижити? Адже всі знають, що терористи бійців «Правого сектору» в живих не залишають?
— Я тобі розкажу всю історію з початку. Про нашу групу ти вже знаєш. Одного разу отримали наказ — провести розвідку боєм в Іловайську. Проте так сталося, що ми не тільки завдання виконали, а й у самому місті закріпилися. Нам пообіцяли ЗСУшники прислати танки на допомогу, та потім щось сталось у них і техніку вони не відправили. Нам повідомили про це, але ми особливо не розчарувались і продовжили рейд. Як наслідок, у «сєпарів» — декілька «200-х» (убитих) і «300-х»(поранених).
Я підійшов потім до цього командира, не буду називати прізвища, який не прислав нам техніку на підмогу, і пояснив йому по-чоловічому, що так не робиться. Він натравив на мене своїх бійців, та добробати «Донбасу», «Азова» мене не віддали. Ось так я отримав ворогів у тилу, які, можливо, причетні до мого першого полону. Хоча прямих доказів у мене немає.
— Ви хочете сказати, що вас підставили наші вiйськовики?
— Так, проте повторюю, прямих доказів у мене немає. Продовжуємо. Повертаючись з Іловайська, ми захопили в полон чотирьох сепаратистів. Та, на жаль, змушені були обміняти їх на одного вбитого солдата, який перебував у бойовиків у формі «Правого сектору», адже ми своїх не кидаємо, навіть мертвих. Обмін готували мої заступники.
Настав день, коли я з вірною мені групою поїхав на бандитський блокпост, щоб зробити обмін. Їдучи туди, уже відчував недобре, та повертатись назад не в моїх правилах. Проїхавши ще трішки, ми потрапили в засідку. Розпочався бій.
Мене важко поранило. Я вколов собі величезну дозу знеболювального і так iще півтори години воював. Під кінець iз групи залишилось троє. Коли ми зрозуміли, що вже кінець, витягнули гранати і вирішили підірвати себе, адже знали, що з нами буде там. Останнє, що пам’ятаю: вибух, рука побратима з гранатою і навислий над нами танк.
— Ви залишилися живі після розриву гранати?
— Так, мене контузило, розірвало руку, але я залишився живий. Опритомнів від того, що осетин, один iз найманців, що воюють за терористів, намагався перерубати шаблею мою розірвану руку, та кістка витримала цей удар (пізніше вони просто дротом змотали її, щоб не розліталась).
А потім розпочалося справжнісіньке пекло. Мені наживо різали шкіру і зашивали, кожного дня виводили на страту і стріляли поверх голови, щоб зламати психологічно. Полоненим побратимам стелили білі простирадла на ліжка, а мені доводилося спати на підлозі, таким чином намагалися вкоренити ненависть до друзів.
Мене били і запитували, чи я з «Правого сектору», доводилось відповідати, що з батальйону «Дніпро», інакше б розстріляли зразу. Рятувало і те, що сепаратисти не знали «Татарина» в обличчя.
Там, у «ДНР», я вперше побачив сто тисяч доларів готівкою, які давав за мене вищезгаданий осетин. Йому хотілося провести публічну страту, мовляв, знищить мусульманина привселюдно, й інші не захочуть воювати на боці українців. Та мною займався російський полковник iз позивним «Скіф», він заявив, що своїх полонених не продає, а тільки обмінює.
Шість днів було ось так, а потім захотілося померти, бо більше терпіти сил не було. І тут я дізнаюсь, що мене, моїх двох побратимів i підполковника ЗСУ, який був iз нами в полоні, мінятимуть на 12 рядових сепаратистів і російського полковника, який займався розвідкою під Маріуполем. Моєму щастю не було меж. Настав цей день.
Спочатку обміняли простих бойовиків на моїх побратимів. А мене тримали, чекали, коли привезуть полковника. Щоб я не зміг швидко бігати, в мій статевий орган вклали катетер. Ось так сиджу, біля мене охоронець, раптом хтось iз нашого боку закричав: «Без «Татарина» не поїду». Бойовик дивиться розгублено на мене і мовчить.
Доки він думав, хто такий «Татарин», я скористався його розгубленістю і почав утікати: голий, iз катетером. Він біжить за мною і кричить: «Татарин» стій, «Татарин». Я чую — доганяє, і думаю собі: все, прийшов кінець, зараз застрелить. І пролунав постріл, тільки вбили не мене, а сепаратиста.
На «відмінно» спрацювала наша «секретка», при обмінах полоненими завжди створюється додаткова засідка, щоб уникнути форс-мажорних обставин. Це мене і врятувало. Уявляєш, вісімнадцятилітнього хлопчину перший раз відправили на завдання і він здійснив такий подвиг. Пізніше як подяку я віддав цьому юнаку пістолет «сєпара» — класна була зброя, досі шукаю собі таку.
— Що було потім iз вами?
— Коли добіг до наших, підійшов до російського полковника, якого вже встигли привезти, і сказав йому: «Передай «Скіфу», що він упустив «Татарина». Потім було тривале лікування.
— Не було бажання повернутись і помститися, хоча б тому осетину?
— Ображаєш. Вилікувавшись, я повернувся туди і відправив виродка в пекло, а шаблю забрав як сувенір.
Фантастичний порятунок
— Ще щось відбувалося надзвичайного у 2014-му?
— Були ще трагічні Іловайські події, вихід iз котла, загибель друзів. Потім була битва за аеропорт, де кожен день здавався останнім, i, зрештою, Дебальцеве, де я знову потрапив у полон.
— Марлен, ви тут теж когось підозрюєте?
— Ні. Це був звичайний день, звичайний бій. Я їхав автомобілем, через поле, пролунав мінометний постріл, мене оглушило. Прочунявся вже в полоні. Цього разу сепаратисти знали, хто перед ними, і через кілька днів прийшла команда згори розстріляти мене.
Ти навіть не можеш повірити, який я радий, що на війні є недобросовісні солдати. (Хоча які вони солдати ? Виродки, що продали душу дияволу). Чотири бойовики конвоювали мене до місця страти. По дорозі вирішили зайнятись своїми справами: можливо, хотіли покурити коноплі чи випити, не знаю. Проте вони залишили мене без догляду. Я озирнувся і побачив неподалік новітній російський танк Т-72 з відчиненим люком.
Недовго думаючи стрибнув туди і, натискаючи все підряд, почав рухатись у наш бiк. Розчавивши при цьому свій конвой, хоча перед тим вони встигли вистрелити по танку. Коли приїхав до нас, мій трофей забрали хлопці з СБУ, пояснили, що хочуть з’ясувати, як він потрапив в Україну. Я особливо не заперечував, сказав, що ще здобуду. У це важко повірити і мені мало, хто вірить, але все сказане — правда.
— Справді, історія фантастична. На цьому вона закінчується чи ще були моменти, коли розмовляли зi смертю на «ти»?
— Я постійно воюю, не даю терористам спокою. Проте до уваги можна прийняти один випадок. Події відбувались у червні 2016 року, в районі Авдіївки на шахті Бутівка. Там зібралися добровольці з ДУК «Правий сектор», батальйону «Айдар», які мали провести розвідку в районі села Спартак. На жаль, здійснити цього не вдалося. Їх цинічно здали бойовикам. А останні накрили наших хлопців мінометним та артилерійським вогнем, як наслідок — 4 убиті і десятки поранених.
Перебував серед учасників операції і мій молодший брат. Саме він подзвонив мені і розказав, що їх бомблять. Я тоді був на одній iз наших воєнних баз. Отримавши дзвінок, ми з командиром першої штурмової роти «Да Вінчі» та його бійцями швиденько приїхали до цього місця. Коли почали шукати охочих їхати туди і вивозити наших побратимів, усі відмовились, залишився я і друг «Да Вінчi», тоді зрозуміли, хто є хто.
Та часу на роздуми не було, і ми двоє, вимкнувши фари, щоб не привертати до себе уваги, поїхали у напрямку шахти. А навкруги було пекло. Земля дрижала від вибухів, небо червоніло від вогню. Кожної хвилини могло все закінчитись, попади у нас міна чи снаряд. Нам вдалось вивезти всіх, та, на жаль, не вдалося всіх урятувати. Дехто помер у мене просто на руках. Ось така трагічна історія.
— Що думаєте з приводу можливого закінчення війни на сході України?
— Дехто просто продався, зрадив інтереси людей, інтереси цілої нації. Дуже прикро усвідомлювати, що грошові банкноти стоять вище людських моральних цінностей. Це стосується і вищих керівників України, військових командирів.
Я розлучився з дружиною, яка живе на півострові, щоб у ФСБ не було претензій до неї, залишив троє діточок там і розпочав на боротьбу проти окупантів. Чого ж тоді є виродки, які не бояться Бога, а просто живуть собі, «кладучи» на мораль, закон, державу?
