Рада таки дерусифікувала 327 населених пунктів
У рамках декомунізації та дерусифікації народні депутати 19 вересня прийняли постанову про перейменування 327 населених пунктів >>
«І Ленін такий молодий?»: чому місцева влада саботує закон про декомунізацію
26.01.2017
Ситуація з декомунізацією багато в чому нагадує пам’ятник Щорсу: зверху поки що прикрили, але все лишилося, як було. А раптом влада зміниться? (Фото з сайта rian.com.ua.)
Років 30 тому, будучи ще радянською школяркою, яка свято вірила, що живе у «найкращій у світі країні під назвою СРСР», я намагалася зазирнути у 2017-й рік і спрогнозувати, яким буде святкування сторіччя «Великої Жовтневої революції» і що люди говоритимуть про ті події.
За цей час багато чого таємного стало явним, що змусило зовсім іншими очима подивитися і на ті часи, і на «радянську спадщину».
Політичну крапку в цій історії поставила Верховна Рада України, яка у травні 2015-го проголосувала за чотири законопроекти, розроблені спільно з Українським інститутом національної пам’яті, які започаткували «масштабну реформу декомунізації, наслідком якої є очищення публічного простору від тоталітарної символіки, відхід від радянського минулого та його переосмислення», як зазначається на сайті УІНП.
Утiм пiвтора року дії закону про декомунізацію показали, що йдеться не про крапку, а, швидше, про три крапки. «УМ» спробувала розібратися в причинах такого саботажу.
Кернесу закон не писаний
Кілька днів тому інформаційний простір сколихнула новина про те, що Харківська мерія відмовилася перейменувати в рамках декомунізації проспект Героїв Сталінграда на честь командира групи розвідників Мирослава Мисли — випускника історичного факультету університету імені Каразіна, який загинув на Луганщині від рук російських окупантів, прикриваючи відхід побратимів.
Електронна петиція №1925 із такою вимогою зібрала 5354 підписи харків’ян.
Однак, як значилося на сайті мерії, «робоча група з декомунізації врахувала висновки фахівців Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Національного університету імені Каразіна й визначила перелік об’єктів для декомунізації».
І проспект Героїв Сталінграда до цього переліку не потрапив, оскільки, за висновком групи, ця назва стосується не особисто Йосипа Сталіна, а назви міста, біля якого відбулася битва, що стала «переломним моментом у Другій світовій війні, на чому наголошують провідні історичні джерела різних країн».
«Було встановлено, що вулицю Байрона було перейменовано на проспект Героїв Сталінграда рішенням виконкому Харківської міськради від 10.11.1982 р. № 456 на відзнаку 40-ї річниці Сталінградської битви», — йдеться у відповіді Харківської міськради.
А тому, на думку харківських чиновників, оскільки «Сталінградська битва є, по суті, власним ім’ям визначної історичної події», ця назва не підпадає під дію законів про декомунізацію.
Хоча в столиці уже прийнято рішення про перейменування проспекту Героїв Сталінграда на проспект Володимира Івасюка.
«Тут нема чому дивуватися. Усі ми знаємо і про антиукраїнську позицію Геннадія Кернеса, і про його дуже барвисту біографію з відкритою підтримкою Антимайдану, з сепаратистськими закликами і георгіївськими стрічками. Але треба боротися, щоб український бік брав гору. Тому члени організації «Сокіл», які, власне, й організували збір підписів під цією петицією, направили до Українського інституту національної пам’яті листа з проханням дати свою компетентну оцінку цьому рішенню.
Сподіваємося, їхня підтримка і суспільний резонанс допоможуть відновити історичну справедливість. А поки що за кілька днів, 27 січня, з’явиться меморіальна дошка на честь Мирослава Мисли і в Харкові, і в селі Волохів Яр на Чугуївщині, в школі, де він учився», — зазначив у коментарі «УМ» директор Інституту українознавства Богдан Галайко, який особисто був знайомий з Мирославом Мислою.
До речі, це не перший факт «обережного» ставлення харківської влади до героїв українсько-російської війни, яка триває на Донбасі.
Як повідомляла раніше «УМ», після загибелі Мирослава Мисли деканат історичного факультету, а потім і ректорат Харківського національного університету імені Каразіна відмовилися розмістити фотопортрет і квіти на знак трауру за загиблим героєм-розвідником, який був випускником цього навчального закладу і після війни мріяв працювати вчителем історії.
І лише після величезного резонансу і в пресі, і в інтернеті ректорат університету пішов назустріч громадськості і дозволив облаштувати меморіальний куточок.
«Горішні Плавні — це круто»
Не менший спротив викликало рішення Верховної Ради повернути місту Комсомольськ на Полтавщині історичну назву Горішні Плавні.
Не допомогло і те, що нова назва одразу стала всеукраїнським брендом і десятки журналістів кинулися писати про місто з таким «крутим іменем» — уже після того, як 19 травня 2015 року парламент прийняв постанову про перейменування Комсомольська на Горішні Плавні разом з iще п’ятьма містами, дев’ятьма районами та 284 селами, міський голова Дмитро Биков підписав позов до Вищого адміністративного суду України про визнання постанови №4085 у частині перейменування Комсомольська недійсним.
А місцеві жителі на громадських слуханнях погодили назву Святомиколаївськ.
Утім у листопаді минулого року Вищий адміністративний суд України поставив останню крапку у цьому питанні, відхиливши цей позов і затвердивши назву Горішні Плавні як остаточну й безальтернативну.
Схожа ситуація склалася і на Рівненщині, в місті атомників Кузнецовську, яке отримало історичну назву Вараш — на честь села, на місці якого було збудоване у 1973 році місто для обслуговування Рівненської АЕС.
Першу назву Кузнецовськ отримав за прізвищем радянського розвідника Миколи Кузнецова, який, подібно Штірліцу, діяв під іменем німецького офіцера Пауля Зібера і ліквідував кількох високопоставлених офіцерів із рейхкомісаріату «Україна» та ледь не відправив на той світ самого гауляйтера Еріка Коха.
А заодно знищив близько 300 українських патріотів, лишаючи на місці вбивства своєрідні «візитки Яроша». Але в радянській історіографії на останньому не акцентували.
Попри те, що назва Вараш існує вже більше року, в самому місті це практично непомітно — всі вивіски, навіть на державних установах, досі містять назву Кузнецовськ. Більше того — перед новим роком міськрада спробувала ініціювати загальноміський референдум щодо ставлення людей до нової назви міста і їхніх пропозицій щодо перейменування, хоча це рішення не набрало відповідної кількості голосів.
Водночас в Українському інституті національної пам’яті наголошують, що спроби повернути колесо історії нині є марною тратою часу.
«Частина дванадцята статті 5 Закону України «Про географічні назви» визначає, що перейменування географічних об’єктів, крім випадків приведення їх назв у відповідність до вимог декомунізаційного законодавства, здійснюється з урахуванням думки більшості населення відповідно до закону про референдуми. Однак станом на сьогоднішній день проведення будь-яких місцевих референдумів є неможливим через відсутність спеціального закону», — пояснює юрист УІНП Сергій Рябенко.
А Щорс і нині там. І Карл Маркс із ним
Процеси декомунізації тривають досі. За даними Українського інституту національної пам’яті, лише минулого року нові назви отримали 51493 вулицi та 987 міст і сіл, було демонтовано 1320 «ленінів» та ще 1069 тоталітарних ідолів.
«Перейменування відбуваються винятково в межах законодавства і з урахуванням усіх можливостей при пошуку нових назв — це повернення давніх історичних назв, пошук нових у залежності від особливостей розташування чи життя. Зараз населення вже спокійніше ставиться до декомунізації, бо стало зрозуміло, що цей процес незворотний, абсолютно законний і з точки зору історичної перспективи виправданий. Коли радянська влада перейменовувала міста, села і вулиці, люди не наважувалися протестувати, бо можна було потрапити в КДБ. Зараз свобода слова і думки. І це добре. Зрозуміло, що всім не догодиш. Але найважливіше, що встановлюється історична справедливість не лише щодо найменувань, а й щодо пам’яті нашого народу», — коментує ситуацію представник УІНП на Волині Леся Бондарук.
Утiм не все так просто. У Києві досі точаться суперечки щодо долі пам’ятника командиру Червоної армії Миколі Щорсу.
У 2009 році він був внесений до Реєстру об’єктів культурної спадщини національного значення, тож для його демонтажу потрібно, щоб Міністерство культури змінило цей статус.
Нині, щоб Щорс не повторив долі Леніна на Бессарабці, навколо пам’ятника зведено риштування, а саму скульптуру задрапували полотнищами в колір українського прапора.
«З огляду на те, що може бути спроба самовільного демонтажу, ми захистили пам’ятник. Крім того, в нас уже розроблено проект демонтажу», — запевнив ще в серпні радник міського голови Києва Дмитро Білоцерківець. Однак з того часу ситуація так і не змінилася.
Досі лишається зі старою назвою і відомий столичний завод «Ленінська кузня».
Попри те, що Український інститут національної пам’яті неодноразово звертався до керівництва заводу з відповідним листом, нагадуванням і роз’ясненням, як можна здійснити перейменування, ситуація не змінилася.
«Ми отримали відповідь — досить загальну, — в якій ідеться про те, що оскільки на підприємстві загальні збори акціонерів проводять лише раз на рік, то вони до цього питання повернуться наступного року», — зазначає в ефірі «Радіо «Свобода» Сергій Рябенко.
Ще один «знак тоталітарного минулого» — бюст автора «Капіталу» Карла Маркса — досі стоїть на території колишньої Київської кондитерської фабрики імені Карла Маркса, яка нині є складовою частиною концерну Roshen.
Прикметно, що обидва останні підприємства пов’язані з іменем Президента України Петра Порошенка. Виходячи з цього, УІНП укотре нагадав керівництву фабрики про необхідність виконувати Закон.
«З огляду на значний суспільний резонанс, а також те, що Президент України Петро Порошенко визнав завершення процесу декомунізації питанням національної безпеки, звертаємося до ПАТ «Київська кондитерська фабрика «Рошен» удруге. Перший лист iз нагадуванням про необхідність демонтажу пам’ятника К. Марксу Інститут надіслав 25 вересня 2015 р. На жаль, офіційної відповіді ми досі не отримали», — йдеться на сайті УІНП.
І в цьому, схоже, криється відповідь на запитання, винесене в заголовок.
Бо, попри те, що ми більш як чверть століття уже живемо в незалежній Україні, попри існування законів про декомунізацію, совок іще міцно сидить у головах і в душах практично кожного представника державної системи.
А головним його постулатом було правило: на папері може бути написано будь-що, але треба чітко тримати ніс за начальством.
Від цього залежала не лише кар’єра чиновника, а й його перебування на посаді, а нерідко — і життя. Тож здатність «тримати ніс за вітром» у наших чиновників врощене на генетичному рівні.
Так що починати декомунізацію, очевидно, треба з Петра Порошенка. Бо доки Президент матиме відношення до «Ленінської кузні», влада на місцях нагадуватиме того діда із «Весілля в Малинівці», який щодня метикував, що одягати на голову. І нема на то ради, як каже мій кум.
