У Луцьку вже кілька років сперечаються, де поставити пам’ятник провідникові ОУН Степану Бандері.
Хтось бачить Бандеру на площі Героїв Небесної сотні біля міського РАЦСу, а хтось — у маленькому скверику біля вулиці його імені навпроти прокуратури.
Щоб своїм революційним оком наглядав за нечесними на руку прокурорами.
А багато й таких, хто взагалі проти, аби такий пам’ятник у місті був. Мовляв, не треба робити з Бандери ще одного Леніна...
Та й що він узагалі зробив для України, якщо всю війну просидів у німецькому концтаборі?..
На останній сесії депутати міськради знову відтермінували це питання, і доля пам’ятника Бандері в Луцьку знову зависла без відповіді.
Що робить російський цар у поліській глибинці?
А я поставила б Бандеру на майдані, біля обласної держадміністрації. І не тільки його, а й багатьох інших українців, які виборювали нашу незалежність.
А поки ми сперечаємося, треба нам Бандера чи ні, на нашій землі виростають інші пам’ятники. Наприклад, російському царю Миколі ІІ .
Його поставили в селі Оленине мого рідного Камінь-Каширського району. Стоїть він біля церкви. Батюшка поставив, бо є фанатом царя.
Питала у сільській раді, чи радився священик з парафіянами, бо ж церкву громада будувала і їй вирішувати, які пам’ятники встановлювати.
А що громада, коли батюшка сказав? На церковній території він має право робити що хоче. Та й люди були не проти...
Напередодні різдвяних свят була на ринку у Камені-Каширському. За прилавком кілька жіночок стали охкати й ахкати, коли вже та війна закінчиться «братоубійственна» і «за що там наші діти вмирають».
— Не закінчиться доти, доки ви не перестанете російських царів возвеличувати, — не витримала я, мимоволі втрутившись у їхню розмову.
— Цар Микола до лику святих занесений, він за віру пострадав! — заспівали у відповідь бабці.
— До лику святих якої церкви? Російської. А у нас начебто українська церква...
Святий Микола кривавий
Примовкли. Про кумирів не сперечаються, але... Якщо всі почнемо встановлювати пам’ятники своїм кумирам? Комусь Сталін подобається, комусь — Ленін, навіть у Гітлера є прихильники...
І навряд чи знають сільські жіночки, з якими мимоволі вступила у базарну полеміку, що «великомученик Микола ІІ» геть не білим та пухнастим увійшов в історію російську, не кажучи про українську.
За Миколи російський царизм витіснив українську мову з усіх сфер життя українців. Із бібліотек вилучали навіть Євангеліє в українському перекладі, офіційно ніби дозволене Синодом.
Зрозуміло, що про українську мову в церквах не йшлося. На українські кафедри призначали російських архієреїв, а українських священиків відправляли у центральні губернії.
Наслідки цієї «кадрової політики» ми відчуваємо й досі. Якщо і через сто років після смерті російського царату у волинському селі знаходяться фанати царя...
Бабці у поліській глибинці навряд чи знають, що Микола ІІ своїм же народом був названий кривавим. Батюшка про це на проповідях не розкаже.
І про Ходинське поле, де 14 травня 1896 року з нагоди сходження на імператорський престол Миколи ІІ у тисняві за безплатними харчами загинуло, тільки за офіційними даними, 1400 осіб (ось чому й досі в Росії на великі релігійні свята кидають у натовп якісь харчі, щоб люди за ними вбивалися, — суто російська традиція).
Але це не завадило новокоронованому цареві продовжити святкування і на цьому ж полі прийняти військовий парад, а потім відправитися на бал. А ми дивуємося цинізму нинішньої російської влади. Є в кого повчитися.
Це з благословення «Ніколашки» військо розстріляло беззбройну маніфестацію робітників, які 9 січня 1905 року йшли до нього з петицією і проханням поліпшити життя. Ця подія увійшла в історію як кривава неділя.
Попри різні її тлумачення, факт залишається фактом: люди йшли до свого царя з церковними хоругвами і попом Гапоном на чолі. Сотні чи тисячі вбитих, ще більше поранених.
Провокатор Гапон після цього кривавого місива в Петербурзі успішно втік за кордон.
Ось так «любив» цар свій народ православний. Геть як наш Янукович. Може, і Віктора Федоровича колись до лику святих зарахують?
Надійде команда з Москви, а тут, в Україні, є кому взятися за виконання. І будуть бабці молитися нашому «проффессору», який постраждав «за вєру православную», бо він же так ревно молився у своєму Межигір’ї, обставленому старовинними іконами та Бібліями в інтер’єрі золотих унітазів.
Зважаючи на рівень затурканості нашого люду, навiть такий розвиток подій видається не жартом.
Партія сказала: «Треба» — церква відповіла: «Есть!»
Серед книжок, які давно припадають пилом на балконі і які хотіла здати на макулатуру, надибала нещодавно на дуже цікаву — «Русское православие: вехи истории», видану в Москві в 1989 році, тобто ще за радянської влади.
Цікаво стало, як же совєти подавали історію РПЦ. Попри свій атеїзм і комуністичне виховання, радянські історики теж хворіли великоросійським шовінізмом. Починаючи від часів хрещення Русі у книзі фігурує тільки єдине визначення: церква «русская», і Софія Київська теж «русская», і князь Володимир. Хоча Москви й Росії як такої ще в зародку не було.
Попри те, що у СРСР церква ніби була відділена від держави, насправді вона завжди залишалася її додатком та одним з ідеологічних інструментів, починаючи з перших років радянської влади.
І найбільше, чого боялися комуністи — виникнення національних церков на руїнах поваленої більшовиками Російської імперії.
А українського націоналізму вони боялися як чорт ладану, тому й знищили руками вірнопідданих священнослужителів українську церкву у самому зародку.
Ось як описують автори монографії знищення створеної у 1923 році Української автокефальної церкви (цитую мовою оригіналу): «Провозглашение украинской автокефалии было расчитано на то, чтобы посредством церковного сепаратизма отгородить украинский народ от братнего русского народа, совершившего социалистическую революцию.
Ключевые позиции в УАПЦ заняли лица, враждебно настроенные к Советской власти и социалистическим преобразованиям на Украине: бывшие петлюровцы и деникинцы, члены распущеных буржуазно-националистических партий, жандармы, полицейские и т. п.
Лидеры и активисты украинской автокефальной православной церкви были уличены в таких противозаконных дейстивиях, как участие в контрреволюционной организации «Спілка визволення України» (СВУ), которая готовила вооруженное свержение Советской власти в УРСР. Узнав об этом, рядовые верующие и лояльно настроенные священнослужители-автокефалисты потребовали созыва чрезвычайного собора (і ніхто не ставив питання про його канонічність чи неканонічність, партія сказала: «Треба» — церква відповіла: «Есть!». — Авт.), который состоялся в Киеве в январе 1930 года.
На нем УАПЦ охарактеризовали как националистически-политическую организацию СВУ, не имеющую права называться церковью. Поэтому, говорилось в соборном постановлении, чрезвычайный собор категорически осуждает всех, кто стал причиной превращения УАПЦ в контрреволюционную антисоветскую организацию, признает дальнейшее существование УАПЦ нецелесообразным и считает ее ликвидированной. После собора 1930 года приходы бывшей УАПЦ возвратились в русскую православную церковь и перешли под власть патриаршего местоблюдителя».
Теж саме сталося і з автономією Білоруської церкви, яка проіснувала на чотири роки довше, ніж українська, до 1934.
Все не лояльне до СРСР не мало права на життя.
«Я решительно осуждаю всякое посягательство на советскую власть, откуда б оно не исходило. Пусть все заграничные и внутренние монархисты и белогвардейцы поймут, что я Советской власти не враг. Я понял всю ту неправду и клевету, которой подвергается Советская власть со стороны ее соотечественников и иностранных врагов и которую они устно и письменно распространяют по всему свету», — писав у своєму покаянному зверненні, надрукованому в «Известиях ВЦИК», вигнаний із престолу «неканонічним» собором 1923 року патріарх Тихон.
Тільки після такого покаяння влада дозволила йому повернутися до керівництва російською церквою.
Забули святі отці, звертаючись до своєї пастви з «душещипательными словами» з циркулярів ВЧК, про знищені й сплюндровані радянськими активістами храми, про вбитих священиків, про монашок, яких партійні активісти топили в громадських вбиральнях.
Так відбувалося упокорення РПЦ радянською владою.
Захищали «рускоязичних», «Градів» не шкодуючи
Цю владу і сьогодні хвалить РПЦ. Патріарх Кирил нещодавно заявив, що «радянська влада не тільки не руйнувала христианські основи, а й навіть розвивала їх».
Ніби не в моєму селі церква стояла з вікнами, забитими дошками, аж до середини 80-х! А скільки храмів було знищено взагалі! Ніби не ця влада у 1918 розстріляла останнього російського імператора Миколу ІІ з родиною.
Зате РПЦ канонізувала й занесла всю царську сім’ю до лику новомучеників у 2000 році І тепер бабці з мого Полісся моляться за «новомученика Ніколая».
Може, за це московський патріарх і співає сьогодні осану СРСР?
До речі, якщо хтось думає, що у наших українських церквах звучить старослов’янська церковна мова, помиляєтеся.
Бо ще архієрейським собором 1961 року РПЦ було дозволено чимало вольностей, зокрема, дозволено практикувати переклад окремих фрагментів богослужінь з церковнослов’янської мови на російську, чим і скористалася російська церква для подальшої русифікації національних меншин «на просторах великого и могучего Советского Союза», про відродження кого марить донині президент Росії Владімір Путін і його церква.
«Не дивлячись на державний атеїзм, радянське суспільство зуміло зберегти християнські корені і змогло уникнути тих згубних процесів, які зараз відбуваються в Європі та США», — ще одна цитата глави РПЦ.
Головне — вкотре кинути камінь у город ненависних «америкосів» і гей-Європи. Вони там геть загнили, а ми такі моральні! Не покинули православних братів-українців у біді ні в Криму, ні на Донбасі.
Не пошкодували ні «Градів», ні «Смерчів», ні «Гвоздик» , ні танків з артилерією.
Дарма, що лежать у руїнах міста і села Донеччини та Луганщини, дарма, що плачуть тисячі нових сиріт і калік. Головне — «защітілі русскоязичноє насєлєніє».
І сирійських дітей і жінок «захистили» від терористів , зрівнявши із землею сирійські міста й поховавши під руїнами тисячі безневинних мирних людей. Це «по-братськи», це по-російськи.
У своїй хаті – своя правда...
Тільки за те, що путінська Росія і досі, як жупелом, лякає Бандерою своїх вірнопідданих, пам’ятники йому на українській землі треба ставити. А де — то вже справа громади. Бо якщо їхній цар стоїть у нашій поліській глибинці, то що заважає нам на своїй землі вшановувати своїх героїв?
До речі, міністр закордоних справ Польщі нещодавно закликав Україну не відзначати у 2018 році 75-річчя УПА, бо «в обох суспільствах немає розуміння того, чим була УПА. Українці впевнені в тому, що повстанці воювали в основному проти «совєтів» і трохи проти німців. Але і Волинська трагедія навряд чи невідома. Треба винести з цього урок».
Чому міністр чужої держави має вирішувати замість українців, що вони думають про УПА?
Тим паче погрожувати, що коли дійде до масового відзначення 75-ї річниці Повстанської армії, то «може статися так, що з Польщі туди вже ніхто не приїде».
Українці не розповідають полякам, з ким боролася їхня Армія людова і Армія крайова, хто палив українські села за Бугом, хто терором виселяв українців iз предковічних українських земель. Хоча їм і є що сказати про це...
Коли в 2009 році в Луцькому замку мали встановлювати дошку на честь гетьмана Івана Виговського, який працював у Луцькому суді і був намісником луцького старости, Міністерство культури України відмовилося погоджувати Луцькій міській раді дозвіл на її встановлення.
Бо проти виступили посольства Росії, Польщі і... Литви.
У них свої рахунки з нашим гетьманом, хоч пройшло вже 353 роки, відтоді як Івана Виговського за підтримку антипольських козацьких виступів поляки засудили до розстрілу без суду і слідства.
То скільки ще століть українці мають на всіх оглядатися й питати дозволу, кого їм шанувати, а кого ні? А дошку луцька влада встановила. Без дозволу і без погоджень.
