Хранителі світу ідеального

...Із Києва виїздили доволі пізно, вже починало сутеніти. А дорога до Крячківки у Полтавській області — першого пункту призначення — відома була лише приблизно. Приготування розтяглися на весь короткий зимовий день, і суттєво завантажена машина вирушала назустріч ночі. Планували проїхати через три області — Полтавську, Сумську і Чернігівську. Обов’язково мали побувати в Юрка Фединського — колишнього жителя Сполучених Штатів, а тепер мешканця Полтавщини. Збиралися також побачитися з Олександром Тріусом із Ромен — талановитим бандуристом, лірником, актором із фільму «Поводир», і з Ігорем Карповичем Рачком — 79-річним бандуристом iз Чернігівської області.

Хотілося б усіх мандрівників у майбутньому застерегти від першого розвороту і з’їзду з харківської дороги на це село — ви там не проїдете, якщо у вас не гусеничний транспорт. За 1,5 —2 км буде наступний розворот і з’їзд на дорогу з прийнятним покриттям. 

В одному з інтерв’ю наш герой казав, що в селі мало хто з перехожих покаже дорогу до Юрка Фединського, та кожен скаже, де живе американець. Ми в’їхали в Крячківку поночі, перехожих не було, напитати дорогу до американця не вийшло, втім потрібне подвір’я знайшли доволі швидко. 

Юрко народився у Сполучених Штатах, там отримав музичну освіту. У 1998 році переїхав в Україну. Грав у гуртах «Гай­дамаки», «Карпатяни», «Хо­рея Козацька». Потім оселив­ся на Полтавщині, де живе з багатодітною сім’єю, майструє старовинні музичні інструменти, співає з хором «Древо», проводить етнофестивалі, і називає Крячківку «світом ідеальним».

Господар нас запросив до хати, незважаючи на пізню годину. Ще довго тривала розмова, в якій він розповідав про свою діяльність, про життя в селі, розказував, як хазяйнує. А наступного ранку Юрко показав своє обійстя, майстерню і приміщення для репетицій. У майстерні чимало старосвітських музичних інструментів у різних ступенях готовності — від заготовок до повністю завершених. Серед них — колісні ліри, торбани, кобзи, гусла, гудочки, не кожен музей може похвалитися такою кількістю цікавинок. Крім усього, Юрко ще й вправний виконевець репертуару, який є традиційним для таких музичних інструментів. Він пропонував місцевим дітям навчатися цього ремесла, музики, але ті відказали, що цікавляться сучасною. «Гаразд, я знаюся на рок-музиці, маю інструменти» — та учнів не знайшлося, залишилася без уваги також його ініціатива навчати односельців англійській мові. Щороку в липні Юрко проводить етнофестиваль «Древо роду козацького», а нещодавно провів фестиваль у Пирятині — виступали кобзарі, лірники з київського кобзарського цеху, показували тематичні фільми. 

Користуючись нагодою, ми попросили Юрка влаштувати зустріч з місцевим хором «Древо», який відомий кожному, хто дивився мультфільм «Жив-був пес» — пісні, що лунають за кадром, виконує саме цей гурт. Тому дуже приємно було, коли на Юрковий телефонний дзвінок пані Ніна і пані Марія (солістки «Древа») відповіли згодою. Невдовзі всі зібралися в майстерні, де вони виконали для нас багато чого зi свого репертуару, зокрема «Ой там, на горі», «Летіла зозуля», «Ой давно, давно», «Люблю Гриця», «Ой ви галки» та ін. (Ці відеозаписи можна переглянути на сайті «України молодої»). Ми у відповідь також виконали декілька пісень у супроводі старосвітської бандури — «Черевички», «Про Нечая», «Марш Карпатської січі».

Далі шлях лежав до талановитого бандуриста, лірника, актора з фільму «Поводир» Олександра Тріуса. Олександр — постійний учасник етнофестивалів, різних культурних заходів. У 1987 році він отримав травму, внаслідок якої почалися проблеми з зором, а в 2003 році втратив зір зовсім. Олександр прийняв нас у себе вдома, показував свої музичні інструменти, допоміг мені в налаштуванні колісної ліри (кожен із нас мав із собою вланоруч виготовлений музичний інструмент). Звісно, цікаво було почути розповідь про його участь в художньому фільмі «Поводир», про враження від зйомок. 

Ось що розповів пан Олександр: «Це було в 2012 році, на фестивалі «Кобзарська Трійця», я познайомився з Олесем Саніним (режисером), і він мене запросив на зйомки фільму, які вже тривали рік. Перші зйомки з моєю участю проходили в Тараканівському форті, під Рівним у Дубному. Найперше, що вразило мене, те, що звезли багато незрячих людей, із різних куточків, тобто Санін настільки підійшов клопотливо до цієї справи, щоб не знімати бутафорію, а щоб усе було максимально по-справжньому. І я дивувася, як ми, сліпі, без акторського досвіду, будемо зніматися? Ну виявилося, що ролі ніхто не вимагав — треба було просто бути самим собою. Тараканівський форт виявився дуже цікавим, не знаю, як інші, але я відчував енергетику цього місця, вона моторошна. Там було знищено багато людей, і хоч куди б ти пішов, таке враження, що за тобою хтось ходить, хоч нікого не було насправді. Був кумедний момент, коли ми ходили по Тараканівському форту, я, мій поводир, троє діток було і донька Лайоша Молнара (відомий лірник), вона теж знімалася, ми ходимо, в гримі, в одязі тих часів, а тут приїхали журналісти знімати сам форт. Нас побачили — перелякані такі: «А ви звідки?». Кажу: «У тридцяті роки нас як загнали сюди, так і бродимо з тієї пори». То котрась із них підійшла, аж помацала нас кожного — чи не привиди ми часом.

Пізніше, у Гайвороні, знімали сцени, коли нас вантажили у скотовози: загавкали собаки, нас штовхали прикладами у спину, заганяючи в вагони, то відчув себе дійсно в’язнем, тобто це було так реалістично, що відчув на собі оцей жах, ніби перенеслися в тридцяті роки, і все життя, яке було до зйомок, кудись зникло. Зі зйомок, саме з оцих сцен, я повертався спустошений у душі — ще довго морально відходив. Та й думав: «Так це ж тільки зйомки, це все ж було не по-справжньому, а як же було тоді отим кобзарям, це у голові просто не вкладається, який жах був...» Це ж там, у вагонах, ми співали пісню «Віє вітер, віє буйний» — за сценарієм, повинен був співати пісню лише Тарас Компаніченко, але ми всі включилися — Саніну це сподобалося. Ці зйомки були з одного дубля, який знімали з різних ракурсів. 

Ще цікаві були моменти у зйомках у Новгороді-Сіверському, на базарі, коли я грав, а мене брав міліціонер за комір і тяг у відділок, то виходило, що перший міліціонер брав мене хто­зна-як — непереконливо, кажу: «Тягни вже міцно, так, як мусить бути, ти ж міліціонер». Потім знімальна група дивиться, що таке діло, вони тоді по­просили охоронця, який охороняв територію ринку, от той як схопив мене — все по-справжньо­му, я аж повис у нього на руці, комір сорочки мені в горло вперся, а я своєму поводирю кричу: «Тікай! Тікай!». Там треба було по тексту казать: «Біжи! Біжи!», але мене настільки емоції заполонили, що автоматично прокричав: «Тікай!».

Спочатку дивувався, що звезли багато незрячих людей, як зніматимуть кіно — коли гратимуть не актори, а звичайні громадяни, але потім пересвідчився, що наскільки в нас люди творчі, що Україна багата на таланти — люди вперше на зйомках і без проблем чудово зіграли у фільмі».

Окремо хотілося б висловити подяку панові Олександру, коли, розповівши по фільм, він виконав під акомпанемент старосвітської бандури пісню «Віє вітер, віє буйний» з одного з най­емоційніших моментів iз цього кіно. 

У Чернігівській області усамітнено на хуторі живе Ігор Карпович Рачок. Туди ми прибули також пізно ввечері. На тлі нічного неба — силуети переважно залишених осель. Довелося поблукати, перш ніж впізнали потрібну хату. Наразі господарю 79 років, близько 50 років тому, придбавши стару бандуру, він ходив пішки за 18 км в навчання до Євгена Адамцевича. Також перейняв від свого батька, від своїх односельців величезний репертуар народних пісень. Зараз, буваючи на концертах різних етноколективів, зокрема «Хореї Козацької», нерідко можна почути: «Цю пісню ми перейняли в Ігоря Карповича Рачка». Зараз він майже не бере в руки бандуру через стан здоров’я. Особливо здав Ігор Карпович після розбійного нападу на нього. Злодії напали ззаду просто у дворі. Били по голові, затягли в хату, душили мотузкою, забрали гроші, інструменти. Після цього лежав у лікарні. «Я не хотів лягати, але лікарі сказали, що можу втратити слух. Зараз ви от сидите за столом, балакаєте, а я не можу розібрати, про що. Пальці стали, як дерев’яні, не можу зіграти на бандурі, важко стало поратися по господарству, була пасіка, я її продав». 

У той вечір Ігор Карпович таки взяв до рук бандуру. Його старосвітська бандура — останній інструмент роботи Василя Сніжного, після виготовлення цього інструмента майстер помер. У той вечір ми почули чимало пісень: «Моя сердешна Україна», «Славне було Запорожжа всіма сторонами», «Про Олексія Поповича» — концерт тривав до пізньої ночі. «До вас часто приїжджають відвідувачі?» — поцікавився у виконавця. «Ну от ви ж приїхали, раніше бували люди частіше, але останнім часом нечасто. Хтось має сім’ю, у когось інші турботи, а хтось вбрався в біле пір’ячко» .

— Розкажіть про вашого вчителя, Євгена Адамцевича. Про нього говорять як про автора «Запорозького маршу». 

— Ні, він не є автором, він перейняв цю мелодію у Мусія Олексієнка з Процівки, той, у свою чергу, ще у когось, і таким чином донесли її до нас.

Ігор Карпович ще багато розповідав про своє життя, про батька, пишався своїм дядьком — старшиною армії УНР. Під час Другої світової війни в його хаті по черзі стояли італійські, угорські, румунські, німецькі, а згодом і сталінські вояки. Від італійських солдатів він навчився декількох італійських народних пісень. Слухаючи розповіді, часом здавалося, що це переказ якогось художнього фільму, історичної драми, а не життя реальної людини, яка сидить перед тобою.

Ігор Карпович запропонував поїхати до місцевих цікавинок — зокрема до дуба Верещаки. Його вважають тутешнім місцем сили. «Раніше тут протікала річка Олава, а зараз вода й не блисне», — розповів він. Після цього поїхали в краєзнавчий музей у Ромнах, але там виявився вихідний день. У цьому музеї є експозиція, присвячена Євгену Адамцевичу й Ігорю Рачкові. Ще завітали на ринок у Ромнах, де багато хто впізнавав Ігоря Карповича. На вході я помітив меморіальну дошку: «Євгенові Олександровичу Адамцевичу (1904—1972). Відомому кобзарю, авторові «Запорозького маршу» від роменців».

...Ми від’їжджали від воріт Ігоря Карповича, домовившись зустрітися згодом. 

І згадалася післятеза Джимі Картера про те, що «духовні багатства країни зосереджено в її народі».