У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Історик Оксана Фісун: В істерії знесення пам’ятників мені ввижається якась розгубленість
12.01.2017
Оксана Фісун.
До сьогодні у Києві на Подолі збереглося лише три кам’яниці, що є пам’ятками цивільно-мурованої архітектури. І назва однієї з них — «Будинок Петра І» — досі викликає суперечки.
З’явилася вона завдяки легенді: буцімто колись у цій будівлі був російський цар. Хтось каже, що там ніколи не було російського самодержця і назва неправильна, хтось — заперечує: хай і немає документальних свідчень, але все вказує на те, що таки був.
Легенда чи правда? «Україна молода» намагалася з’ясувати це питання. Нині в унікальній кам’яниці розміщено Музей історії благодійництва у Києві.
На запитання відповіла Оксана Фісун — завідувач відділу підготовки експозицій Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ».
Багатьом історикам ХІХ століття легенда не здавалася міфічною
— Оксано Іванівно, коли з’явилася ця назва — Будинок Петра І?
— Легенда про відвідини російським самодержцем будинку на розі нинішніх вулиць Костянтинівської і Хорива дуже давня (з ХVІІІ століття). Вперше її озвучив 1847 року автор фундаментального дослідження «Обозрение Киева в отношении к древностям» Іван Фундуклей. Згодом цей міський переказ повторив відомий києвознавець Микола Закревський. І багатьом історикам ХІХ століття ця легенда не здавалася міфічною.
За радянських часів ситуація змінилася. Появу нашої пам’ятки на київській мапі багато авторитетних істориків архітектури пов’язували з 1740 роками. Звідси — природний скепсис щодо можливості пов’язувати споруду з імператором, який помер задовго до її появи.
— А яка дата появи будинку — хоча б приблизно?
— Під час ремонтно-реставраційних робіт у 1970-х роках фахівці Українського спеціального науково-виробничого реставраційного управління вперше здійснили комплекс натурних інженерних і археологічно-архітектурних досліджень, якими було встановлено рівень підмостків споруди в різні періоди, глибину залягання підмурків, проаналізовано матеріали і технології. За результатами було уточнено датування закладин будинку, це кінець ХVІІ — початок ХVІІІ століття.
Було встановлено також, що будинок мав житлове призначення і його власником був київський війт Іван Демидович Биковський. Війт — це виборний очільник міського уряду на Магдебурзькому праві, яким користувався Київ iз кінця ХV століття, а отже — представник найзаможнішої верстви населення.
Меморіальні дошки варварськи нищили
— А на якій підставі історики стверджують, що колись у цьому будинку зупинявся Петро І?
— Жоден історик не може цього стверджувати напевно, бо документальних свідчень не збереглося. Є численні згадки в старих путівниках міста, у дореволюційній періодиці, у статтях захисників київських старожитностей, зокрема Г. Лукомського. З 1909 року на фасадах будинку час від часу (1952, 1965) встановлювали пам’ятні дошки. Радянська історіографія традиційно не заперечувала цього факту.
Тим часом патріотично налаштованим українцям назва «Будинок Петра І» не здавалася обґрунтованою. Меморіальні дошки варварськи нищили. Природно, що в наш час ця тема особливо дражлива, і ми не раз чуємо пропозиції викреслити цю назву з топоніміки міста.
Проте, перш ніж щось викреслювати, незайве замислитися, а що поганого в тому, що всі самодержці з Петром І на чолі трактували Київ як неофіційну столицю імперії, як місто, що, ніби контрфорс, підпирало міжнародний імідж Московії своїми глибокими історичними традиціями? Що Київ завжди був для них не тільки зоною військово-територіальних інтересів, а й визнаним усім світом православним культурним центром, таким собі руським Афоном?
Аналізуючи документально засвідчені три візити Петра І до Києва, доходимо висновку, що, найімовірніше, цар міг побувати в кам’яниці Івана Биковського під час першого свого приїзду — у липні-серпні 1706 року. За півтора місяця тодішнього знайомства Петра з фортифікаційним потенціалом міста його борзописці зафіксували лише «неделю или более», які він провів у Києво-Печерській лаврі.
Де ночував інший час — невідомо. Але відомо, що Іван Степанович Мазепа зі старшиною та урядовцями вітали його в київській ратуші — головній адміністративній споруді на Подолі. Документально засвідчені й відвідини Петром І студентських диспутів у Києво-Могилянськiй академії, під враженням яких він побажав спорядити російських священиків, які «мало грамоте умеют», вчитися до Києва.
Варто пам’ятати, що 1706 року Петро І уже почав реалізовувати свою мрію про малу Голландію — кам’яний Петербург, але перша кам’яниця в новій столиці з’явиться лише за рік. Самі ж царські палати цього часу навіть близько не нагадували Зимовий палац: мешкав Петро І в одноповерховому дерев’яному будинку, складеному з соснових колод і розфарбованому під кладку цеглою. Отже, навіть із погляду престижності, комфорту, двоповерхова кам’яниця київського війта мала бути привабливою для самодержця й адекватною його статусу.
Логічно припустити, що прагматик і емпірик Петро, який звик усе пропускати через власний досвід, мав би зацікавитися, окрім іншого, і місцевими технологіями будівництва, і наслідками «ротації» архітектурних кадрів.
Адже дослідники не виключають участi у спорудженні подільської кам’яниці російських зодчих Д. Аксамитова та Й. Старцева, командированих до Києва за домовленістю між Іваном Мазепою і Петром І в обмін на випускника Києво-Могилянської академії архітектора Івана Зарудного, який невдовзі стане «всем московским строениям директором».
Отже, ймовірність перебування Петра І в будинку війта на Подолі, на мiй погляд, не така вже й химерна. Але принципового значення «петровський код» для нашої споруди, безумовно, не має. Унікальність цієї єдиної житлової кам’яниці порубіжжя XVII—XVIII століть, що до нашого часу дійшла у неспотвореному об’ємно-просторовому бароковому вигляді, не потребує жодних «милиць» у вигляді відвідин Петра.
— Що було з будинком після того, як не стало першого власника?
— Поява цієї споруди припадає на відновлення кам’яного будівництва в Києві. Спочатку вона була меншою, прямокутною у плані, з двома наріжними вежами на північному фасаді. Після смерті першого власника Івана Биковського його нащадки продали будівлю «в состоянии ветхом, к житию не способном» магістрату.
Функції подільського архітектора виконував на той час відомий майстер українського бароко Іван Григорович-Барський. За його участі, судячи зі стилістики опорядження, будинок умасштабнився додатковою двоповерховою прибудовою iз західного фасаду, з’явилася північна галерея-лоджія між кутовими вежами і характерний бароковий ґаночок iз півдня.
— А яким було призначення цього будинку згодом?
— Створений нами музей у стінах цього будинку ми невипадково пов’язали з історією благодійності в Києві. Споруджений як житловий, більшу частину свого буття він функціонував як благодійний заклад. Після ремонту в XVIII столітті будинок на деякий час було передано одному з київських цехів під цехову світлицю.
Цехові статути пізнього середньовіччя, що дійшли до нашого часу, містять формульно викладені благодійні програми щодо удів, сиріт, непрацездатних членів цеху. Цех дбав про майнові інтереси своїх членів, був поручителем у благодійно-опікунських справах тощо. Отже, від середини ХVІІІ ст. історія будинку вперше перетинається з пізньосередньовічною корпоративною філантропією.
1799 року в межах Київського приказу громадської опіки на першому поверсі цього будинку було засновано богадільню від міста, а на другому — гамівний будинок. Благодійна складова богадільні зрозуміла. Тут мали дах і стіл збіднілі й постарілі кияни, не здатні самі дати собі раду. А гамівний будинок став місцем примусової ізоляції всіх несоціалізованих осіб: п’яниць, хуліганів, бешкетників, політично неблагонадійних і психічно хворих.
Пристанище українського композитора і комуналка
— Здається, цю кам’яницю можна назвати будинком Веделя?
— У нашому музеї можна дізнатися, що саме в цьому товстостінному приміщенні з маленькими вікнами-бійницями провів останні роки життя видатний український композитор Артем Ведель (1767—1808). Скрипаль-віртуоз, співак, регент Московської академічної капели, випускник Києво-Могилянської академії, він був оголошений божевільним на підставі документа, що експонується в копії.
Долю Артема Веделя не раз порівнюють iз голгофою Тараса Шевченка, бо і йому не тільки відібрали свободу, а й заборонили писати музику. Самобутній талант Веделя не був забутий і сьогодні високо поцінований знавцями і шанувальниками церковного співу. Музика Артема Веделя звучить, до речі, і в нашому музеї в рамках мистецького проекту «Екологія звуку», який уже другий рік двічі на місяць знайомить публіку з бароковою європейською і українською музичною спадщиною.
— Свого часу будинок виконував і освітянську функцію.
— Амплуа «гамівного будинку» поклала край пожежа 1811 року. Згодом будинок відремонтували і повернули знову Київському приказу громадської опіки. Майже 40 років у ньому працювала парафіяльна народна школа.
— Можна назвати кам’яницю просто Будинком благодійності.
— Із 1886 року це приміщення віддали Олександрівському дитячому притулку, організованому громадською ініціативою. Київські філантропи (І. Фундуклей, Г. Меліна, М. Терещенко, Л. Томара, В. Казнакова та ін.) власним коштом годували, вчили, лікували міських дітей-сиріт. Побут сиротинця, неформальне ставлення піклувальників, соціалізацію випускників закладу описано в документах, що лягли в основу нашої експозиції.
— Кажуть, тут була й комуналка...
— Після революції будинку повернули житлову функцію. Із 1930-го до кінця 1960-х років це було комунальне житло. У 1974—1978-му пам’ятку капітально відремонтували, відновили розпланування та декор станом на другу половину ХVІІІ століття. Після ремонту будинок передали Музею історії Києва, який використовував його як фондове приміщення для зберігання археологічних артефактів.
— Іншим життям живе будинок останнє десятиліття.
— Так, 2007 року коштом КНМЦ з охорони, реставрації і зберігання пам’яток історії, культури і заповідних територій, на балансі якого перебувала пам’ятка, силами нашого відділу на верхньому поверсі було створено музейну експозицію «Будинок Петра І» в історії благодійності Києва». 2015 року ми освоїли й перший поверх, де нині відкрито постійну виставку «З київської старовини». На рідкісних музейних предметах iз нашої колекції ми спробували простежити європейські чинники формування ренесансно-реформаційної української культури доби пізнього середньовіччя.
Ми налаштовані на діалог, а не на конфронтацію
— Чому не відмовляєтеся розповідати про Петра І відвідувачам?
— Міфологема «Будинок Петра І» має магнетичний вплив і на представників «русского мiра», і на їхніх опонентів. До нас часто приходить протилежно заряджена аудиторія, і це робить спілкування в музеї інколи дуже емоційним та ідеологічно наснаженим.
Утiм наш музей не є музеєм Петра І.
Найвідоміші меценати барокової доби Іван Мазепа, Петро Могила, Галшка Гулевичівна свої благодійні проекти присвячували народу українському. І це не була словесна фіоритура.
Ще один важливий акцент нашої експозиції.
Розповідаючи про благодійність представників царської адміністрації в Києві, членів родини Романових, козацької старшини і урядовців міської влади, ми наголошуємо: відкриття лікарень, шкіл, підтримка церкви не були монополією багатих. Кошти збирали за підпискою, свою дещицю вносив кожен, благодійність була явищем масовим, зумовленим есхатологічними уявленнями про порятунок душі у потойбічному світі.
Багато уваги в нашій експозиції відведено текстам, які не потребують коментарів. Мало хто залишається байдужим до головного тексту з виступу Петра в сенаті: «Малороссийский народ зело умен и зело лукав. Он яко пчела любодельная доставляет лучший мед умственный для свещи российского просвещения. Но у него есть жало. Доколе мы будем любить и уважать его язык и свободу, он будет словно вол подъяремный для славы российского государства. Но коль скоро перестанем, у него вырастут драконовы зубы».
— На вашу думку, які були б ще можливі назви для цього будинку, які б нікого не дратували?
— Я не думаю, що загравання з настроями сьогодення у питанні міської топоніміки виправдане. Згадується відомий афоризм: для досягнення гаразду треба не довколишню обстановку змінювати, а себе зсередини. Звісно, це процес довгий і непростий. У сьогоднішній істерії знесення пам’ятників мені ввижається якась розгубленість, вияв внутрішньої несвободи. Порожній постамент, з якого скинули ідола, — чітка ознака, за твердженням Ф. Ніцше, що ідол невдовзі повернеться.
— Зовні видно, що будинок потребує ремонту. Щось плануєте?
— Будинок просто в катастрофічному стані. Цьогоріч нам виділили перший транш, і вже почалися проектні роботи.
Біда всіх подільських пам’яток — замокання фундаментів унаслідок порушення природних і рукотворних дренажних систем. Першорядне завдання проектантів — знайти спосіб осушити підошви фундаментів. У наш час важко щось прогнозувати, але нібито до травня 2017-го підземні роботи мають завершитися. Лише після цього може початися фасадний ремонт. Поживемо — побачимо.
