«Олександр Олесь має бути перепохований в Україні. Найкраще місце для цього — алея почесних поховань на Лук’янівському кладовищі. Але вирішення цієї конкретної проблеми не вирішує проблему в цілому. По всьому світі розкидані могили визначних українців. Частина з них залишиться на місці і потребуватиме спільної опіки місцевих українських громад і Української держави. Частину слід буде перепоховати в Україні через неможливість опікуватися на місці теперішнього поховання», — зазначив голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, реагуючи на недавній скандальний інцидент із могилою українського письменника Олександра Олеся у Празі.
Однак наша стаття не про опіку над похованнями видатних українців, а про деякі інші аспекти нашої історії.
Син за батька
Депутат від Опоблоку Вадим Рабинович, сам того не бажаючи, зачепив доволі болісну тему. «Хто його запросив в Україну за останні 10 років? Хто з ним хоч раз розмовляв? Ніхто. Зате зараз давайте перепоховаємо!» — обурювався нардеп, маючи на увазі Олександра Олеся, чиє тіло нещодавно було примусово ексгумовано у Празі.
Помилка Рабиновича полягала в тому, що політик говорив про письменника як про свого сучасника. Проте Олесь помер ще у 1944 році.
Але що з ним було б, якби він повернувся до України у 1920—1930—1940-ві роки? Швидше за все, нічого доброго. До народження майбутнього депутата Рабиновича, котрий з’явився на світ у 1953-му, поет і прозаїк Олександр Олесь, напевно, не дожив би.
Власне, можна сказати, що Олесь таки повернувся в Україну своєю плоттю і кров’ю — повернувся в особі сина Олега Ольжича, котрого було вбито. Сам Олесь був змушений емігрувати невдовзі після жовтневого перевороту. З 1919 року він живе у Будапешті, Відні, Берліні, Празі.
У 1923 році за кордон виїздить дружина Олеся із 16-річним сином Олегом. Родина возз’єднується у Празі, де Олег навчається, а пізніше — у 1930-му — захищає дисертацію на звання доктора філософії.
Далі була тривала історія з участю Олега Ольжича в Організації українських націоналістів. У 1941—1942 рр., як засвідчують джерела, він жив у Києві, де налагоджував підпільну мережу ОУН. У 1942-му він перебрався до Львова, де два роки по тому — 25 травня 1944 року — Ольжича заарештувало гестапо та відпровадило до концтабору Заксенхаузен.
Син Ольжича (також Олег, народився вже після його смерті), був переконаний у тому, що до арешту та смерті батька доклало рук НКВС, провівши цю операцію спільно з німецьким гестапо.
Олега Ольжича було закатовано в ніч на 10 червня 1944 року. Звістка про смерть сина підкосила Олександра Олеся. Він ненадовго пережив свого нащадка — помер 22 липня 1944 року. Мати Ольжича і дружина Олеся — Віра Свадковська — померла у 1948-му. До недавнього часу могила подружжя була на Ольшанському цвинтарі у Празі.
Дещо інше (але не менш трагічне) повернення у рідні пенати випало на долю Миколи Вороного — письменника, перекладача, актора та режисера. Вороний був одним із засновників Української Центральної Ради. З 1920 року — в еміграції. А з 1926-го — знову в Україні.
По поверненню займався не політикою, а винятково мистецтвом — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
Суто гуманітарна та педагогічна діяльність Вороного не завадила більшовицькій владі висунути йому обвинувачення як… польському шпигуну. Перший арешт Миколи Вороного мав місце у 1934, але тоді все ніби минулося.
Письменника було лише вислано на Одещину. А у 1938-му стався другий арешт і тепер уже — скороспішний смертельний вирок. 7 червня 1938-го Вороний був розстріляний разом із групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Трагедія родини Крушельницьких
Необачно довірившись радянській владі, загинула ціла родина Крушельницьких. Батько, Антін Владиславович Крушельницький, письменник, літературознавець і педагог, після падіння Української Народної Республіки емігрував до Відня, але в 1934-му повернувся до Харкова і вже за рік був арештований.
У 1935 році Крушельницького-старшого, звинуваченого у підготовці терористичних актів, було засуджено на 10 років позбавлення волі та відправлено на Соловки. Але у 1937-му його справу переглянуто і вирок змінено на розстріл.
Двох синів Антіна Крушельницького — Івана та Тараса — було знищено ще раніше. Наприкінці 1934-го їм, так само, як і батькові, було висунуто обвинувачення у підготовці терактів та замахів на життя радянських керівників. Братів (а разом із ними ще майже три десятки «терористів») розстріляно в підвалі київського Жовтневого палацу.
У 1937 році в урочищі Сандармох були розстріляні ще двоє братів Крушельницьких — Богдан та Остап. Тоді ж загинула і їхня сестра — Володимира, котра відбувала свій термін на Соловках і, згідно з вироком, була розстріляна 25 листопада 1937-го.
Разом з Володимирою у той день стратили ще 509 осіб. Своєю смертю померла лише Марія Крушельницька — дружина Антіна та мати Івана, Тараса, Богдана, Остапа та Володимири. Влітку 1935 року в Марії зупинилося серце.
Мартиролог втрат продовжують імена емігрантів, не відомих не лише Вадиму Рабиновичу, а й пересічному читачу. Отже, хто іще складає розстріляну діаспору, котра зважилася на переїзд до України?
Василь Бобинський, учасник воєнних дій у складі Української галицької армії. Поет, котрий одним із перших виступив у жанрі еротичного віршування.
Повернувся з Польщі до Харкова у 1930 році, вже у 1933-му був заарештований вперше та відправлений на будівництво каналу «Волга — Москва». У 1937-му — заарештований вдруге, а у 1938-му — страчений.
Клим Поліщук, письменник, автор історичних романів. Емігрував у 1920-му, повернувся у 1924-му. За п’ять років по тому дістав від радянської влади 10 років таборів, а у 1937-му — розстріл.
Страчений усе в тому ж Сандармосі — разом із сином згадуваного вище Миколи Вороного Марком, а також із Миколою Зеровим. Заарештована та ув’язнена на 5 років була й дружина Поліщука, Галина Мневська. Після звільнення їй було заборонено повертатися в Україну.
Мирослав Ірчан, поет, прозаїк, драматург. Підхорунжий у легіоні Січових стрільців під час Першої світової війни. У 1922—1923 рр. жив у Празі, згодом перебрався до Канади. У 1932-му повернувся до України, а вже у 1933-му був заарештований.
Далі все йшло за відпрацьованою схемою: спочатку Ірчана засудили до 10 років ув’язнення й опинився на Соловках (де разом із Лесем Курбасом працював над постановкою вистав), а у 1937-му був розстріляний — нібито за організацію у таборі націоналістичного руху.
Повернення на Батьківщину вартувало життя і письменнику та перекладачу Антіну Павлюку (народився у 1899-му, емігрував до Чехії у 1922-му, приїхав в Україну в 1932 році, де згодом був репресований і загинув у сталінських концтаборах).
А також і публіцисту Пилипу Загоруйку, котрий у 1921 році був інтернований до Польщі, але повернувся у 1925-му, щоби ще через вісім років бути звинуваченим у контрреволюційній діяльності та загинути.
Замість післямови
Отож, як бачимо, рішення про повернення в Україну оберталося для її еліти фатальними наслідками. Звичайно, йдеться про Україну, окуповану радянським режимом. До незалежної України ніхто з перерахованих діячів не мав шансу дожити через свій поважний вік.
А нащадків тих, хто не дочекався звільнення своєї держави з-під комуністичного ярма, навряд чи радує теперішній стан речей.
Те, що в сучасній Україні не знайшлося 770 доларів для того, аби пролонгувати оренду могили Олександра Олеся на празькому цвинтарі, є великою ганьбою.
Добре було б, аби, окрім ганьби, подібний випадок став би й приводом робити висновки та рятувати ситуацію з рештою поховань видатних українців на теренах інших держав.
Як постскриптум зазначимо, що у відповідь на інформацію про примусову ексгумацію могили Олександра Олеся Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман повідомив, що буде створено спеціальну міжвідомчу комісію, яка займатиметься питанням перепоховань видатних українців.
А голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради Микола Княжицький вважає, що такий інцидент став можливим, тому що «було недостатньо уваги наших зарубіжних місій до поховань великих українців і не було відповідної політики, адже це стосується не лише Олександра Олеся».
І цитований вище Володимир В’ятрович, і міністр культури Євген Нищук одностайні в тому, що опікою могил за кордоном повинні займатися дипломатичні місії, а держава повинна виділяти кошти. От тільки держава, як майже завжди, опинилася осторонь проблеми. Як розвиватиметься ситуація надалі — покаже час.
