Зима — чи не найбагатша на свята пора року. До них ми готуємося заздалегідь, на них чекаємо, очищуємо тіло та душу і віримо в дива, які зазвичай дарує Різдво.
А господині невпинно складають нове й нове меню, намагаючись щоразу подивувати родину чимось новим, ще вишуканішим і смачнішим, водночас не забуваючи про традиції, які дають найкраще натхнення на підготовку до свят.
Про традиції святкування розповідає читачам Любов Сердунич — поетеса, просвітниця, фольклористка, письменниця, журналістка, громадський діяч, радіоведуча, краєзнавець.
Пані Любов по крихті збирає інформацію про те, як народ кристалізував у собі найкраще, вона вчитується в мову символів, віднаходить найповніші джерела народної творчості, аналізує художні твори — і результати діяльності відображаються в її книжках, публікаціях, а ще — віршах і навіть вишивках.
Ще про Різдво
«Кутя — основна різдвяна страва, тому що зварена з зерна, яке було і є основою життя. Це відварені у воді зерна пшениці або ячменю з додаванням меду, подрібнених горіхів, перетертого маку; традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу. Попередньо зерна потрібно було намочити, потовкти і перетерти у макітрі, аби відокремилася луска, — розповідає Любов Сердунич. —
У нашій родині цим зазвичай займався тато. Кутю готуємо тричі: на Святий вечір (Багата кутя), перед Старим Новим роком (Щедра кутя) й у переддень Водохреща (Голодна кутя). Є ще й четвертий різновид куті, так звана Чорна кутя (її ще називають коливом), яку готують на похорони і/або поминки; вона призначена для покійних. Обрядодійства, пов’язані з кутею, засвідчують зв’язок із родиною, родом і предками, котрі опікуються врожаєм. Кутя як обрядова страва походить ще з дуже давніх, дохристиянських, часів (неолітичної доби)».
Етнограф каже, що продукти, з яких готують кутю, мають символічне значення: зерно (пшениця, ячмінь) є символом життя.
Мед вважають символом здоров’я і благополучного побуту (солодкого життя). Мак символізує добробут у родині.
Горіхи — багатство, здоров’я, розум.
Вважають, що чим багатша (тобто смачніша і ситніша) кутя, тим кращими будуть врожай і добробут у родині.
Кульмінаційним моментом великої містерії народження нового сонця і року є Святвечір. І тепер усе більше українців святкують Різдво наприкінці року, 22—25 грудня, за старим стилем, бо саме наприкінці грудня народжується Сонце і збільшується день, а саме це первісно святкували наші предки.
«Святвечір — це родинне свято, а тому чужих на вечерю не просять, повинні бути лише найближчі. Проте цього вечора не відмовляли у гостинності навіть ворогові. Кресалом і кременем викресали новий огень: символ нового сонця. Ним розпалювали в печі 12 полін, — продовжує історичний екскурс просвітниця. — Справжньою магією Святвечора для мене було відзначення його в дитинстві, у батьківській хаті. Перед вечерею кутю ставили на покуті, тобто на найпочеснішому в хаті місці, у куті, тому й така назва. Горщик із кутею стояв на покуті від Різдва до Старого Нового року.
На Святвечір не можна сваритися, карати дітей, належить прощати все. Вірили: якщо цей день пройде весело, у гарному настрої, то щасливо мине і весь рік. Готувалися до Святвечора заздалегідь: припасали горіхи, мед, мак, яйця, борошно, ще влітку заготовляли варення, сушили рибу, ягоди, гриби. Перед Святвечором був суворий піст, старі люди навіть води до рота не брали, а дідусі не курили цигарок.
Своєрідно і магічно прибирали святковий стіл: на одному куточку клали часник, аби оберігав родину від хвороб і злих духів, на другому — голівку маку, щоб рясно грошей, на третьому — горіхи, аби була міцною дружба в родині, на четвертому — яблуко, аби сад родив.
На застелений стіл клали два колачі (коло): щоб завше був у хаті хліб. Вони повинні були стояти до нового року (тепер — 14 січня). Перед вечерею до хати врочисто вносили дідуха-колядника: сніп жита (пшениці, вівса).
Ставили його посередині чи на покуті. Кожен ховав дідухові за перевесло нову дерев’яну ложку. По вечері ложки знову закладали за перевесло. Наступного дня їх виймали, мили і більше не клали дідухові.
Дідух повинен був стояти до нового року (за ст. стилем). Хто перший приходив на новий рік засівати, тому виносили дідуха, давали ціп, яким він молотив сніп. Вшановували Різдво Сонця з 20 грудня до 7 січня.
Для чого «квоктати» і давати кутю худобі?
«Під час приготування куті мама «квоктала», щоб кури неслися; квоктали і ми, малі: на розплід, — розповідає Любов Сердунич. — Ніколи ми не додавали до куті екзотичних продуктів (родзинок, мигдалю, інжиру, цукатів): це — не українські звичаї. Але любили нагадати прислів’я: не передайте куті меду».
«Отже, дочекавшись першої надвечірньої зорі, всі сідали до столу, на якому, разом із кутею, мало бути 12 страв (за кількістю місяців), тому й — Багата кутя, — продовжує Любов Сердунич. — Страви обов’язково пісні, на олії. Всі страви — з рідної землі і з власного господарства: кутя, узвар (компот з сухофруктів), риба смажена або залита, пиріжки з різною начинкою, пампушки (пателники, млинці), капуста смажена, голубці, вареники, бараболяники (картопляні млинці), кисіль. Після риби подавали борщ із вушками. Далі — пироги з капустою і грибами, варену білу квасолю, горох, сушені сливи, голубці.
Споживали кутю святочно, врочисто. Тато як голова родини насамперед частував худобу, пса і починав святкову вечерю:
«Хвалити Бога, що діждали цих свят, дай Боже, дочекати і нарік — від ста міт і до ста літ, поки Пан Біг призначить вік. Кличемо Божі і грішні душі на вечерю від щирого серця. Щоб вони на тім світі повечеряли, як ми тут».
Взявши першу ложку куті, тато йшов до вікна або на поріг перед ґанком домовлятися з морозом:
«Морозе, Вітре, Громе, Граде, ідіть до нас кутю їсти. А як ні, то не йдіть же ні на жито, ні на пшеницю, ні на іншу пашницю». Це засвідчує, що древні українці поклонялися силам Природи, від яких залежимо й ми: і християнин, і буддист, і мусульманин, і рідновір, і атеїст.
Цього вечора вся родина повинна бути вдома, бо «хто в цей вечір бродитиме, то так весь рік і ходитиме». Усе, що позичали, треба обов’язково повернути. Придивлявся тато до прикмет і, прийшовши, радо повідомляв нам, що на небі видно багато зірок, отже, нарік добре вестиметься домашня птиця і буде врожай.
Святу вечерю починали і закінчували кутею: брали тричі. Потім кутю ставили на покуття, де стояв і сніп жита, дідух, і гілочка вишні у воді. Вишня — особливе для українців дерево: за нею визначали, яким буде рік. Ялинки, скандинавсько-московинського новорічного символу, в хаті ніколи не було. У давнину ялинки не ставили: це — не наш символ.
Був дідух: охоронець родини, який зберігав функції Духа предків. Вносячи дідуха, тато казали: «Несу злато, щоб весь рік жили багато». Дідуха прикрашали калиною, горіхами, квітами, паперовими витинанками.
Замість дідуха або поруч ставили гілку вишні. Її відрізали за два тижні до новоріччя. Як розбруньковувалися листочки, гілку прикрашали колосками, барвистими стрічками, зіллям, засушеними квітками.
Як бачу: тато бере ложку куті й підкидає: «Щоб так високо худібка брикала, щоб високо жито росло!». Для померлих ставили кутю на вікні, по кутках розкидали боби, після вечері залишали немитими миски на столі, ложки в дідухові. Так підкреслювали важливість пам’яті про предків, їхню постійну роль у житті родини.
По вечері мама зверталася до моїх старших сестер: «А послухайте-но, дівчата, в яку сторону заміж підете». Доньки виходили, слухали, з якого боку гавкали пси.
Святвечір повнився дивами. Зірниця могла прикликати дівчині судженого; у стайні розмовляла між собою худоба; ложка «куті Насті» могла накликати рої на пасіку, задобрити мороз; дідух і зоряне небо обіцяли гарний урожай; дівчата дізнавалися ім’я нареченого, бачили його в дзеркалі; старі могли побачити своїх покійних. Ця віра в прикмети додавала магії, неповторності свята, вселяла сподівання на краще.
Щедра й Голодна
На Старий Новий рік, 14 січня, — Щедра кутя. Її теж присмачували маком і горіхами (дехто — розпареними родзинками), заливали узваром, іноді додавали вишневе варення (саме вишневе, позаяк вишня — символ давньоукраїнського бога Вишеня (Вишні)). На Щедру теж готували 12 страв, аби було щедро на столі, тобто весь рік.
Третя кутя — на Водосвяття, 19 січня, звана Голодною, бо всі запаси з’їли, тож кутя була тільки підсолодженою цукровим сиропом. А страв до Голодної куті зазвичай у нас готують 7—9.
Зі святом Водохреща пов’язаний обряд «проганяння куті» (примовляли: «Кутю на покутю, а сонце — у віконце») і «розстрілювання мороза»: опівночі (або пізно ввечері) всі виходили з хати у двір із макогонами, ложками, били ними об зовнішні хатні кути, тини чи ворота, вигукуючи:
Тікай, кутя, із покуття,
А узвар — іди на базар,
А ви, кури, — на яйця,
Паляниці, лишайтесь на полиці,
А Дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух!
Якщо залишалася ще не спожита кутя, її віддавали худобі. За повір’ям, на Водохреща душі предків уже повернулися до своїх постійних пристанищ.
Нас, народжених узимку, було п’ятеро, як у тій різдвяній примовці: «Як кутя — так і дитя». Тож радість різдвяних свят подвоювалась».
