«Гiбридне» свято: якi вiтри гуляють у Марiуполi

Мешкаю в цьому місті з 1960 року — року відкриття театру. За більш як півстоліття бачив чимало всіляких «театралізованих» свят, мітингів, громадських слухань тощо. Був знайомий з деякими керівниками департаменту культури. Це до того, що йшов листопадового дня на мітинг із нагоди Дня гідності і свободи з особливою цікавістю: хотів дізнатися, в який бік схиляється стрілка політичного барометра в Маріуполі?
 

Перші враження були позитивними: публіка дивувала своєю дисциплінованістю. Усі сходилися до пам’ятника Тарасові Шевченку без запізнення, з квітами одного кольору. Зі стриманого жесту «руководящєй і направляющєй рукі» всі по військовому вишикувалися в каре, реєстрові «козачки» зайняли свою нішу — вона у них стабільна багато років.

Звучить Гімн України. Слово надається заступнику мера — Когуту. «Барометр» політичної погоди включено. Що ж скаже представник нової мерії? Дві-три фрази, виголошені нашвидкуруч (адже погода вітряна, дме з моря «східняк»).

Головне: прозвучали вони мовою агресора, щоб було зрозуміло і на той бік від Талаківки, де вже три роки розмовляють із нами мовою автоматів і гармат. А то, не дай Боже, хтось справді повірить, що «Маріуполь — це Україна», як кричать нам панно на колишнiй мерії, прикриваючи собою «рани» від референдуму 2014 р. А саме вони, ці «рани», наочно підкреслюють ту велику «виховну роботу», яку проводила наша мерія десятиліттями, готуючи громаду міста саме до такого фіналу.
 

Узагалі, громаді дали зрозуміти, що закон Ківалова-Колесніченка в Маріуполі «дєйствуєт». Мимоволі згадалися слова Івана Франка: «...все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими вселюдськими фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».
 

Окрім Гімну, прозвучала ще пісня-реквієм «Пливе кача». Хвилина мовчання, але ми так і не почули жодного слівця — за що ж загинула Небесна сотня; за які ідеали; що їх вивело на Майдан три роки тому? І, нарешті, чому цей день увійшов у новітню історію України як День гідності і свободи? Отже, яке надзавдання стояло перед тими, хто писав сценарій цього дійства? Поставити «галочку», відрапортувати Жебрівському чи в Київ: Маріуполь — це Україна? Все напишемо, прапори почепимо, мітинги проведемо, тільки не міняйте нас, не відштовхуйте від «золотого корита»...
 

Загалом враження від цього свята «гібридне». Стрілка «політичного барометра» примерзла на позначці «Маріуполь в тумані». Нарешті ведучий закриває мітинг і оголошує покладання квітів до пам’ятника «поету, художнику і громадському діячу Т. Шевченку». Поряд одна журналістка брала інтерв’ю в якогось дідуся і наприкінці попрохала назвати себе. Він відповів: поет, художник і громадський діяч. Дівчина на мить знітилась, а тоді, зрозумівши підтекст, усміхнулась. Вона зрозуміла, до якого рівня сьогодні на святі Гідності і Свободи «опустили» Кобзаря у Маріуполі. Добре, що ще не назвали його в стилі Азарова «русскім пісатєлєм» і «другом Бєлінского».
 

Думаю, тут доречне уточнення: Тарас Шевченко справді поет, художник і громадський діяч. Але скільки пересічних громадян у Маріуполі чи деінде можуть і про себе сказати, як той дідусь, — я поет (було надруковано 2-3 вірші в газеті), художник (випускав стінгазету), громадський діяч (ходив на мітинги і навіть виступав).

Але ж Шевченко — один! І місце вибирали для мітингу саме біля пам’ятника йому не тому, що був він просто поетом і художником, а насамперед Будителем національної гідності і став символом справжньої боротьби за Свободу окремої людини і всього народу: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово...» На цьому зупинимось, це — окрема свята тема...
 

Але не можна не підкреслити, яка була нагода згадати про це, і не просто нагода, а саме нагальна необхідність пригадати громаді, що справжня свобода «на халяву» не приходить. «Борітеся — поборете» — саме за ці Шевченкові слова перший із Небесної сотні отримав кулю в серце.

Це була ще й символічна куля: стріляли в серце всього українського народу і всіх, хто нарешті зрозумів, що таке Гідність окремої людини і Гідність Нації. Ці кулі свистять сьогодні щоденно, забираючи кращих із нас. Небесна сотня виростає в тисячі.
 

Саме по собі постає логічне запитання: так що то було в Маріуполі 21.11.2016? Справжнє святкування Дня гідності і свободи чи повзучий саботаж самої цієї ідеї? Ще раз нагадую про свої враження — стрілка «політичного барометра» показує: «Маріуполь у тумані. Господарює тут вітер зі сходу, і який циклон він принесе завтра?»