Сто років самотності

      Директора конкурсу Горовиця Юрія Зільбермана серед інших директорів вирізняють відразу. «Той, хто бігає» — таким прізвиськом позаочі охрестили його іронічні журналісти. Зі своєю також не обділеною спринтерським талантом дирекцією він ще «далі, вище і сильніше» просунувся на шляху втілення задумів, про які ще півроку тому попереджала «Україна молода». Днями пан Юрій  з лауреатами останнього конкурсу імені Горовиця повернувся з концертного турне по Франції та Швейцарії і відразу ж узявся готувати урочистості з нагоди столітнього ювілею великого піаніста.

      Вечір пройшов у День музики, 1 жовтня. На форумі, присвяченому Володимиру Горовицю, вчені з України, Франції, Німеччини і двох конфліктуючих між собою російських шкіл — Москви і Санкт-Петербурга — у бурхливих диспутах висували версії неповторного і самотньо-недосяжного таланта піаніста, доходячи у своїх теоріях аж до обвинувачень у гомосексуалізмі і чорній магії. Люди ж, які до музичних теоретиків не належать, прийшли в Оперний театр, щоб просто вшанувати пам'ять земляка. Піаністи — своєю грою. Оркестр Володимира Сіренка — своєю винятковою незамінністю. Дмитро Табачник і посол США Джон Хербст порадували тим, що, готуючись до урочистих промов, вивчили біографію великого піаніста, а невгамовний Сергій Проскурня з такої нагоди навіть відклав на день своє «Березілля» й з усією родиною прийшов до Національної опери.

      Олексій Гринюк, який до Києва прибув з Великобританії, виконав Перший концерт Прокоф'єва, той самий, з яким він п'ять років тому переміг у конкурсі Горовиця. Переможці останнього конкурсу — китаянка Чун Вай Чин Речел (молодша категорія) і білорус Тимур Щербаков (старша) зіграли фінал моцартiвського концерту для двох фортепіано з оркестром. Але якщо Речел своєю «старанною безпосередністю» підтвердила сенсацію, викликану її перемогою на конкурсі, то Щербаков у прагненні всюди показати свій стиль вдарявся у відвертий несмак — за це, кажуть, він і був позбавлений навесні першої премії.

      Закривав вечір народний артист Росії Михайло Плетньов із Третім концертом Рахманінова. Виконавцю, що береться за цей твір, щоразу доводиться вступати у протиборство з власним «я» кожного, хто сидить у залі. Цей концерт гіпнотизує й викликає найпротилежніші за своєї емоційною забарвленістю враження: від щемної тривоги у другій частинi до щастя у висхідній секвенції фіналу. Михайла Плетньова, що за своє життя на сцені зіграв цей концерт десятки разів, напевне, таки турбувала проблема: чи не зів'янув цей букет почуттів і сподівань у ньому самому? Принаймні саме такого роду внутрішній діалог просвічувався крізь його вдумливо-аскетичну манеру виконання. До радості переповненого залу, він зумів відповісти на це питання ствердно, а водночас і відстояти своє право на життя. Цього разу — для наступних концертів, що протягом десяти днів пройдуть у Казані, Москві та Санкт-Петербурзі і будуть знову присвячені пам'яті Володимира Горовиця, з яким Плетньова свого часу звела прихильність долі.

      А Юрій Зільберман, мабуть, уже незабаром змінить прізвисько на «Той, що підноситься у повітря». Днями до США вилітає літак з молодими лауреатами конкурсу Горовиця та їхнім опікуном. На них чекають гастролі в Нью-Йорку, Вашингтоні, Атланті та Чикаго. Життя продовжується, пам'ять — залишається.