Що там зорі, якби ж то місяць світив

Шановні друзі, до вас звертається постійний ваш передплатник і трохи автор Микола Іванович Горбатов, математик-викладач. Із мирними намірами, але не без маленьких штрихів-спостережень.

 

У своїх до вас посланнях я намагаюсь пробитись до читача із деякими спостереженнями, які мені самому дуже сподобались. Це я про дуреп, наприклад, про дурнів не забуваючи. 

 

Канал Kiev TV (до речі, чому «е»?). Глядачі задають запитання.

 

Глядачка з мого рідного Дніпра, яка назвалася дитячим психологом на пенсії, запитує: «А нє стидно лі іванофранковцам ставіть памятнікі Стєпану Бандерє, убівшему столь много людєй?»

 

Цій нещасній і в голову не прийшло, що нашому національному герою ставлять пам’ятники саме там, де він «убіл столь много людєй».

 

Чи ось: кулуари Верховної Ради, журналісти «екзаменують» народних депутатів на елементарні знання української історії.

 

Підходять до Тетяни Бахтєєвої з простим запитанням про дату хрещення Русі. Бахтєєва: «Моглі би спросіть і по русскі, єслі вопрос касаєтся Россіі».

 

Ця дурепа з мандатом на повному серйозі вважає, що Київська Русь 988 року і є мила її серцю Росія.

 

Це такі у нас члени українського парламенту. Нормальний старшокласник уже має знати, що вперше сільце Москва згадується 1147-м роком, а назву «Росія» Московському царству присвоїв Петро І.

 

До речі, російський видатний історик Ільїна запевняє, що слов’янський елемент у російському народові становить приблизно 15 відсотків.

 

Її слова: «Нам застілаєт глаза блєск Кієвской Русі... Ми должни іскать свої корні в Суздалє...»

 

Не краща ситуація і в сусідів. За допомогою «тарілки» можна дивитися канал РТР, де на теледиспутах із Володимиром Соловйовим виголошують своє бачення діячі, обтяжені посадами та науковими степенями.

 

Бути розумними мало би входити у їхні службові обов’язки, але от не входить — генетика вже зіпсована манією величі.

 

Вирячені в агресії очі, намагання негайно затоптати опонента, не дати вимовити бодай слово.

 

Бувають там і наші земляки, зокрема Вадим Карасьов, який чесно намагається протистояти цьому маразмові, але середовище неймовірно вороже.

 

І вже як не зауважити хамську поведінку самого Соловйова, вправного у маніпуляціях, до непристойності зухвалого.

 

А люди в такій атмосфері живуть і вбирають усе це: вони, бачте, краще знають, що в нас тут відбувається. Варто згадати і наших «земляків»: Володимира Олійника, Олену Бондаренко, Олену Бережну — ось вони, вороги України. 

 

І все це на тлі недолугості нинішньої влади. Нас буквально «купають» у суцільному негативі.

 

Хоча б з інстинкту самозбереження, хоч би тимчасово наші владці зупинили розкрадання своєї держави.

 

Ще в радянському тижневику «За рубежом» похвалили арабських шейхів за те, що вони діляться нафто­грошима зі своїм народом, бо розуміють: бути острівцями багатства у морі бідності — небезпечно.

 

То, виходить, наші нинішні керівники дурніші за арабських шейхів? Жлобство перемагає здоровий глузд? Суспільство, приголомшене е-деклараціями народних депутатів і чиновників та тарифами, не стане патріотичнішим.

 

Зараз би нам зовсім особливих людей. Але 90-літній Левко Лук’яненко вже за станом здоров’я відійшов від справ, В’ячеслав Чорновіл — у кращих світах, де й Василь Стус, Валерій Марченко, генерал Григоренко.

 

Якщо й намагаються щось робити наші керівники, то з величезним запізненням.

 

Великі проблеми в нас і з почуттям власної гідності. Найкраще в нас виходить хіба що гризти одне одного. Нашій «зеленській» культурі повезло мати такого міністра культури, як Євген Нищук.

 

Але не ­встиг він сказати й слово про завезених в Україну, про генетику, як здійнявся ґвалт, який підтримали навіть «свої», хоча висловився пан Євген аж надто м’яко.

 

Наведу розповідь особисто мені Валентина Петровича Циркана, комсомольського вождя у побудові знаменитого гірничо-збагачувального комбінату в колишньому Комсомольську-на-Дніпрі, нині — Горішніх Плавнях (на заклик партійних і, відповідно, комсомольських вождів туди на новобудову мали поїхати свідомі ідейні молоді люди, на зразок всесоюзної будови Комсомольська-на-Амурі. — Ред.).

 

Коли секретар ЦК ВЛКСМ щось почав йому говорити про негаразди в роботі, той відповів: «Ти дай мені справжніх комсомольців, а то зараз тут кілька тисяч «зеків» і лиш кілька сотень комсомольців».

 

Так і осіли там тисячі умовно-достроково звільнених із різних кінців Союзу. А ще туди перевезли цілими сім’ями різного рангу спеціалістів із Росії, зокрема з Уралу.

 

Сором обпалює щоки за наших навіть патріотично налаштованих політиків. Складається враження, що Україна — маленьке і сліпе цуценя, яке десь там внизу крутиться, жалібно попискує, не знаючи, чий чобіт лизнути...

 

У народі кажуть: що там зорі, якби ж то місяць світив. А я повторюю: від своїх серце заходиться...