У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Нескорена КДБ: як Надія Світлична їздила в Донецьк і подарувала Україні Музей шістдесятництва
15.12.2016
Надія Світлична. (Фото з сайта hram.od.ua.)
Нещодавно був ювілей Надії Світличної. У день 80-річчя жінки-дисидента в Музеї шістдесятництва відкрилася тематична виставка. Пані Надія відійшла в іншосвіт у 2006 році.
Як наголосила завідувач музею Олена Лодзинська, коли розбирали її архів — найменше матеріалів знаходили про саму пані Надію. Вона збирала безцінні спогади й документи про багатьох — для радянської влади — «інакодумців», опікувалася всіма, намагалася обігріти, врятувати, допомогти всіма засобами не лише своїм друзям.
Саме Надія Олексіївна — ініціатор створення Музею шістдесятництва у Києаві та його засновниця. Її ідею згодом підхопив Микола Плахотнюк, котрий був головою громадської організації «Музей шістдесятництва» у Києві. Аж 18 років музей ішов до свого відкриття, а нині є філією Музею історії Києва.
«Брися», бо народилася 8 листопада
Про Надію Світличну багато цікавих епізодів розповідає Василь Овсієнко: «Надія була дуже велика дотепниця. Вона народилася 8 листопада — у дні «Великої Жовтневої соціалістичної революції», тож жартома називала себе — Октябрина, а скорочено — Брися. Безглуздим є один із «криміналів», які система приписувала Світличній.
В одній із доповідних КДБ написано: «Надія Світлична з метою підриву й ослаблення радянської влади виготовила в чотирьох екземплярах наклепницький антирадянський твір Євгена Сверстюка «Іван Котляревський сміється» і розповсюдила його шляхом повернення автору»...
Коли ми в 1995 році вирішили споруджувати хрести на могилі Оксани Мешко та її матері Марії, то треба було зібрати гроші. Микола Малишко намалював проект цих хрестів, і ми таки зібрали гроші на них. І найбільше — Надія Світлична зі своїми «верховинками».
У мене є рукопис Василя Стуса початку 1983 року (а написання щоденника в тюремних умовах — спроба відчайдушна). Цей текст виніс не сам Василь, а його співкамерник Баліс Гаяускас (політзек із 37-річним «стажем»), який мав під час побачення зі своєю дружиною Іриною передати їй 16 клаптиків палімпсесту. Згодом рукопис потрапив до Надії. І було дивом, як їй вдалося вивезти той рукопис за кордон, а потім там опублікувати.
У 2004 році ми почали споруджувати пам’ятник «Соловецькому етапу»: загиблим у 1937 році в карельському Сандармосі. Микола Малишко й Назар Білик зробили проект, але ж треба грошей. Я опублікував свою статтю в кількох виданнях — зібрав 500 доларів, Надійка опублікувала її в закордонних газетах — зібрала 5000 доларів…
Нещодавно, 9 листопада, минуло 40 років з дня створення української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод. Надія теж була членом цієї групи. На жаль, із 41 члена групи нині залишилося в живих — лише 17».
«Хай мовчать Америки й Росії...»
Василя Здоровила зі Світличними познайомив у 1962 році його шкільний товариш Микола Плахотнюк (котрий називав Надійку не інакше як «кума Брися»).
«Та перша зустріч закарбувалася на все життя, — розповідає пан Василь. — Іван Світличний щось жваво обговорював зі знайомими, а ми з Надійкою та Миколою на магнітофоні «Весна» слухали вірші Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча.
Особливо мені сподобалися й запам’яталися слова Симоненка: «…О, курде, бережи свої набої,// Без них тобі свій рід не вберегти!» та «Хай мовчать Америки й Росії, //Коли я з тобою говорю!»
Згодом я спеціально купив радіолу «Казань», до якої була магнітна приставка, й попросив Світличну переписати ті авторські декламування. Микола потім неодноразово використовував моє «надбання» й прокручував ці записи однокурсникам у своєму медгуртожитку, що на Печерську».
У фойє Музею шістдесятництва є величезний стенд зі світлинами всіх шістдесятників. Одне з фото вирізняється серед інших портретних — на ньому декілька людей біля пам’ятника Кобзарю.
«Коли я одружувався з Цвігун Раєю, — згадує Василь Здоровило, — Надійка 31 липня 1964 року постелила нам рушник біля пам’ятника Шевченку, на який ми стали й сфотографувалися в колі найближчих друзів. А якось згодом Надійка випадково дізналася (вона часто бувала в нас удома), що моїй дружині потрібен був прополіс, і, як і в багатьох випадках з іншими людьми, кинулася допомогти!
У тому ж році на ювілей Тараса Шевченка ми випускали газету: художниця Люба Панченко малювала величезні рушники до цієї події, а коректором газети була Надійка. Дуже часто вона любила жартувати: наприклад, із Аллою Горською створили комітет «ЦЮК» — Центральний Ювілейний Комітет iз відзначення «70-ліття»: 35-річчя Алли й 35-річчя Івана Світличного. Із Горською дуже приятелювали».
У своїх спогадах Світлична писала: «…А наступного року (це вже був 1965-й) ми з Аллою Горською поїхали разом із бригадою художників-монументалістів — мене за помічницю взяла Алла — ліпити мозаїки в Донецьку. Там оформляли мозаїки на школі: чотири стіни з одного боку, чотири з другого — вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. Я поїхала в Донецьк із нею, й якраз у той час у Києві відбулися арешти: «взяли» мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд по Києву».
Потрапила до чорних списків у 1967-му
Кожного разу в 1960-ті 22 травня перетворювалося на «відловлювання відьом». На відзначенні 153-річчя Шевченка, у 1967 році біля його пам’ятника кадебісти схопили декілька чоловік і повкидали в автозаки.
«Надійка запропонувала: «Пішли до ЦК й будемо протестувати!» — згадує Василь Здоровило. — І коли Микола Плахотнюк дещо спантеличено запитав: «А якщо ніхто не піде?». Світлична, не роздумуючи, відповіла: «Ну, тоді вдвох підемо!» Щоправда, нас тоді «непокірних» зібралося більше сотні, й ми таки рушили до ЦК, а по дорозі — були облиті водою з пожежних машин… Після перемовин iз міністром МВС Іваном Головченком годині о 3-й ночі затриманих привезли й таки випустили на наших очах. («Я потрапила до чорних списків репресивної системи саме з того дня», — згодом напише Світлична)».
Улітку 1976 року Надійка Світлична працювала в Києві на вулиці Щорса в дитячому садку. Вона тільки-но звільнилася з тюрми й ніде не могла влаштуватися на роботу.
Але смілива завідуюча цього дитсадка, всупереч «ЦУ» органів, прийняла Світличну на посаду садівника. Ця завідуюча дуже дорожила Надійкою, бо діти, які залишалися на другу зміну, потрапляли під опіку вже няні Наді: вона вміла з малечею спілкуватися, вони тягнулися до неї.
«Востаннє бачились узимку 1983-го — відвідали її з Плахотнюком (а по дорозі ще й вірш на Брисю складали), коли із заслання повернувся Іван Світличний — дуже хворий і майже сліпий, а вона прилетіла з-за океану, аби його побачити», — сумно згадує Василь Здоровило.
На створення музею віддала Шевченківську премію
Унікальне явище українського шістдесятництва треба було якось зафіксувати, а документи, пов’язані з його мужніми людьми, — десь збирати й зберігати. Тож Світлична вперто й послідовно намагалася реалізувати свою ідею з музеєм i, крім ініціативи та виписування власної концепції, ще й віддала свою Шевченківську премію для реалізації задуму.
«Матеріалів після себе вона залишила море, — розповідає Микола Горбаль. — Український дім, що був у Нью-Йорку, — продали, й нові власники викинули на вулицю безліч прецікавих матеріалів. А вона, бідна, напихала все те в торби й тягнула додому. Коли її не стало, то я в Америці працював з її архівами: треба було ті «гори» складати, систематизувати й пересилати».
«Родина Світличних стала мені близькою, — каже Микола Горбаль. — У 1972 році, коли пройшли арешти й привезли нових в’язнів, то її брат Іван потрапив у «мій» табір — ми були разом до закінчення мого терміну. Потрапивши в «орбіту» Світличного, моє життя вже остаточно було визначене: знав, що далі робити. У зоні Іван коригував табірну діяльність, а я конспіративно все записував, переховував й передавав на волю. Тож наш «Табір № 35» на Уралі був дієвим, активним i нам там удалося багато чого зробити».
Вочевидь Надійка могла й не сидіти, адже відбувала термін лише за те, що поділяла погляди брата — це було її основним «злочином». Щоправда, під час обшуку в неї вилучили спогади Данила Шумука «За східнім обрієм» (автора у 1945-му засудили за участь в УПА до смертної кари, яку замінили 20-річним ув’язненням. — Ред.), які вона редагувала; пізніше вони були опубліковані на Заході.
Після «січневого покосу» 1972 року Світличну чотири місяці майже щодня викликали на допити в КДБ у справах брата Івана, Євгена Сверстюка та Данила Шумука. Через два місяці статус свідка було замінено на обвинуваченого з підпискою про невиїзд i 18 травня 1972 року її заарештували.
Понад рік після арешту перебувала у слідчій тюрмі КДБ, що на Володимирській, а у травні 1973-го її засудив Київський облсуд за «антирадянську агітацію та пропаганду» до 4 років таборів суворого режиму. Покарання відбувала в Мордовії, де разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах і голодуваннях.
Звільнилася в травні 1976 року: совєти у прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували арештом за «дармоїдство». Жила з сином у братової дружини — письменниці-мемуаристки Леоніди Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». У кінці того року Надія надіслала до ЦК КПРС заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом та Стефанією Шабатурою. Свій вибір пояснила так: «Нижче людської гідності, після всього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».
«Коли я повернувся після заслання в Київ — тоді вже було створено Гельсінську групу — Микола Руденко та Олекса Тихий із її засновників були вже заарештовані, — продовжує пан Микола. — У березні 1978 року намагався потрапити на суд у Василькові до Мирослава Мариновича (засуджений до 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. — Ред.) і його товариша Матусевича. Світлична не мала можливість цього робити, бо була під прокурорським наглядом і не мала права виходити з дому в певний час. Я тоді був чи не «наймобільніший», адже то був час, коли одні ще сиділи, а других уже посадили!..
Та, не зважаючи ні на що, Надія була дуже активна. «Вони» не знали, що з нею робити! І це був єдиний випадок, коли політв’язня випроторили із СРСР».
У жовтні 1978 року Надія Світлична виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а у листопаді — прибула до США. Проживала в містах Філадельфія, Ньюарк, Ірвінґтон, Матаван. Працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра».
Була перекладачкою в Гарвардському університеті, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До 1985-го регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори), а у 1983—1994 роках працювала в Українській редакції «Радіо «Свобода». Вела журнал «Надія».
ДОСЬЄ «УМ»
Надія Світлична — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцист, мемуарист, журналіст. Член Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994).
Народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району, що на Луганщині. У старших класах навчалася у Старобільську, в єдиній із шести україномовній школі. У 1953—1958 роках навчалася на філологічному факультеті Харківського університету на відділенні української мови й літератури.
У студентські роки їздила з діалектологічними та фольклорними експедиціями в райони Харківської області.
Після закінчення університету працювала чотири роки вчителем, завучем і директором у школі робітничої молоді селища Бокова-Антрацит на Луганщині. У 1962—1964 роках жила в рідному Половинкиному, працювала викладачем російської літератури в Старобільському медичному технікумі, бібліотекарем у селах Байдівка й Половинкине.
У 1963 р. переїхала до Києва. Працювала редактором у видавничому відділі республіканського сільськогосподарського технікуму, у видавництві «Радянська школа», перекладачем iз російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. Співала у хорі «Жайворонок», а пізніше — у хорі «Гомін».
18 травня 1972 року її заарештували за антирадянську агітацію. Засуджена до 4 років таборів суворого режиму, строк відбувала у Мордовії. Повернулася з ув’язнення в травні 1976 р.
Емігрувала з України у жовтні 1978 року.
Померла Надія Світлична 8 серпня 2006 року в місті Матаван (США). Похована 17 серпня того ж року в Києві.
