Нещодавно пішов із життя Юрій Іванович Саєнко — видатний учений, із чиїм іменем були пов’язані цілі напрями у становленні та розвитку сучасних економіки, кібернетики та соціології.
Юрій Іванович був ультрасучасною людиною, — а саме такі творчі люди здатні привносити новизну і в наукові досягнення, і до суспільного життя.
А вивчення суспільного світогляду було релігією вченого, настільки цільною була картина його власного світу, де колосальна повага до людини закладалася у самі основи.
Саме тому шлях Саєнка-вченого по життю, його доля були «глибоким бурінням» цього самого життя, як би парадоксально не залягали його «пласти».
Доктор економіки та соціології, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрій Саєнко пережив усі режими — і сталінізм, і махровий застій, — і його завжди відрізняла спрямованість на те, щоб вирішувати у сьогоденні проблеми майбутнього.
Про наукові інтереси
«Я працюю над новими методами математичної статистики, які застосовують у соціології, — розповідав Юрій Іванович. — Іще я досліджую ризики та шанси розвитку суспільства. Адже найголовніше, що спонукає нас до руху вперед, — це пошук нових шансів виживання. Мене цікавить, на чому ж тримається наше суспільство, у чому засади його консолідації. І тому я наполягаю, що у соціології необхідно вивчати соціальну енергію (вольову, психологічну, ідеологічну)».
Соціологи прийняли вченого до свого колективу, хоча він сам визнавав, що має кібернетичне мислення. Життя складалося непросто — кібернетика, економіка та соціологія випереджали час, коли надворі махрово квітнув «застій», — до того ж, на шляху зустрічались чиновні непрофесіонали.
Юрій Саєнко прийшов до Інституту соціології у 1988 році, невдовзі там було створено відділ соціальних експертиз, який він очолив. Вчений структурував щорічний моніторинг Інституту соціології НАНУ, широкого суспільного розголосу набули дослідження його відділу щодо соціальних наслідків Чорнобильської катастрофи.
Про те, наскільки широкою була сфера наукових інтересів Юрія Івановича, свідчить факт: нещодавно три його аспіранти успішно захистили кандидатські дисертації в Інституті кібернетики, в Інституті економіки та в Інституті соціології НАНУ.
Свого часу я запитала вченого: який період свого життя та роботи на стику наук згадує найчастіше? «Час утвердження кібернетики. Це був золотий час, — відповів Юрій Саєнко. — Тоді з’явилося дуже багато людей, які творили життя в усіх галузях, — за цих жахливих умов у країні.
Був грандіозний сплеск у науці, мистецтві, літературі, всюди процвітало нове бачення світу, все кипіло та відроджувалось.
У нас в Інституті кібернетики співробітники цікавилися усім — біологією, медициною, математикою, технікою, соціумом.
Запрошували на творчі зустрічі відомих учених та акторів, слухали Висоцького, втілювали свої ідеї у власному театрі та на кіностудії. На мій погляд, такий тріумф інтелекту з 60-років ХХ століття не повторюється. І ніхто не вивчає, чому...
Наприклад, із подання Віктора Глушкова було запроваджено всезагальну автоматизацію, і це було правильно, адже коли з’явилися персональні комп’ютери, люди виявилися до них підготовлені.
Проте у нас відбулася справжня трагедія з кібернетикою, з комп’ютеризацією.
На початку 70-х років американці запропонували нам купити електронно-обчислювальні машини та технології — так звану «лінію ЄС». Їх закупив увесь соціалістичний табір. Це був глухий кут.
Глушков був проти — він боровся, їздив до Москви, доводив, що ці громіздкі машини нам не потрібні, що ми маємо власну перспективу.
До того ж на той час ним уже було розроблено машину «Мир», перший прообраз персонального комп’ютера розміром із невеликий письмовий стіл.
Тоді Глушков і команда отримали державні премії, проте на цьому просування «Миру» на наш ринок закінчилося. Таке було рішення Москви. А якби винахід Глушкова отримав розвиток, ми мали б зовсім інакшу історію з кібернетикою».
Своє професійне зростання він також називає заслугою школи Глушкова: «У 1964 році я уже знав про соціологію, і в перших моїх роботах у Глушкова вже проводив соціологічні дослідження. У 1966 році я, єдиний від України, поїхав до Сухумі на першу соціологічну конференцію. Тоді соціологія дістала свободу, адже до недавнього часу вона була «продажною дівкою імперіалізму», як і кібернетика, яка була реабілітована першою, і генетика, яка ще довго чекала на свій час».
Наука та лицедійство
Паралельно з любов’ю до науки в Юрія Саєнка реалізувався й інтерес до лицедійства. Співробітник Інституту кібернетики Леонід Сапожников вигадав казкову країну Кібертонію.
Три роки поспіль уся Академія наук зустрічала Новий рік спочатку... в Театрі юного глядача, а потім у тодішньому Жовтневому палаці, — давали по три самодіяльні вистави підряд, оскільки кияни просто ломилися на них.
А потім друг Юрія Івановича Дмитро Галенко за сприяння Глушкова створив при Інституті кібернетики кіностудію, оснащену професійною кінокамерою. Спочатку відзняли — у трьох частинах! — фільм «Лабіринт» за мотивами роману Джека Лондона «Любов до життя», де Саєнко виконав головну роль, а далі була кольорова кінострічка «Алегорія», присвячена Сергію Параджанову.
Оскільки Параджанов був в опалі, кадебісти прикрили цю студію. Після того як фільм за Джеком Лондоном здобув перше місце на фестивалі любительських фільмів у СРСР, а потім і на Всесвітньому фестивалі любительських фільмів у Чехословаччині, Саєнку пропонували кінокар’єру, проте «наука не відпустила».
Згодом Саєнко організував на базі Обчислювального центру та Інституту економіки Держплану любительський театр «Набубім» («На бульварі біля мосту»), співробітники-актори та режисери упродовж трьох років випустили п’ять вистав за власними сценаріями.
Вони товаришували з театром МДУ, тоді ним керував Марк Розовський, возили до них комедію «Квіти для програміста» і зустрічали москвичів у себе.
Перше в Україні дослідження рівня життя — вище ватерлінії «застою»
Далі вже в Інституті економіки Держплану Саєнко займався проблематикою рівня життя. Тривав 1974 рік. І замислився він — знову ж таки, вперше в Україні — над створенням індексу життя, аби звести до єдиної системи усі показники за рівнем життя.
До речі, перший такий індекс був розроблений ще на початку ХХ століття у Європі на підставах семи-восьми показників.
Цікаво, що значення індексу за країнами повністю збіглися з кількістю споживання мила на душу населення.
А японці наприкінці 60-х років ХХ століття, роблячи розрахунки, використовували до двадцяти показників, а коли вибудували за списком усі країни, їхній індекс життя збігся з відсотком туристів, які виїжджали звідти, що було цілком логічним, — чим розвинутіша країна, тим більше подорожує її населення.
Керуючись досвідом та можливостями потужних на той час ЕОМ, Юрій Іванович, розробляючи свій індекс, узяв 125 показників — це був величезний масив, який охоплював 27 областей по місту та селу, і все це за 15 років, із 1960-го до 1975-го. Після попереднього математичного аналізу, зупинившись на 78 провідних показниках, він звів їх до «одного знаменника».
Саєнко працював над цим завданням три роки — і двічі їздив до МДУ читати на цю тему спецкурси студентам-економістам. Паралельно він займався соціологією, доповнюючи статистику даними опитувань населення.
Результати вийшли приголомшливі — вони не вкладалися ні до наукового комунізму, ні до історичного матеріалізму, а тим більше у межі соціалістичної планової економіки.
Для кожної області універсальною виявилася капіталістична формула — «послуга іде за капіталом», — тобто, рівень розвитку сфери усіх послуг прямо залежить від рівня потужності промислово-виробничого комплексу області.
Саме цим пояснюється факт, що Рівненська область на початку 70-х років ХХ століття була забезпечена дитячими дошкільними установами менше, аніж Англія у 1789 році (саме у цій країні зароджувалася культура дитсадків).
Київ та Донецьк трималися на перших місцях, там база була, а у Західній Україні її не було, тому за п’ятнадцять років розрив за рівнем життя там був колосальний. А компартія стверджувала, що стирається межа між містом та селом...
«У цій праці я дійшов убивчого для того часу висновку — треба враховувати людський фактор, важливо, що країна робить для людей, а не для військово-промислового комплексу, який «пожирав» тоді 80% бюджету, — згадував учений. — Я захищав свою тему на Вченій раді інституту впродовж двох днів, мене там змішували з багнюкою — і зробили запис до трудової книжки, що я є професійно непридатним. Зрештою вирішили скерувати мою доповідь до восьми відділів Держплану, які мали справу з проблематикою рівня життя. Чотири відділи висловилися «за», чотири — «проти». І я зрозумів, що треба йти з роботи, мені просто соромно було перед своїми співробітниками. Та й на майже готову докторську дисертацію поставили тавро непридатності. Був 1978 рік».
Якраз тоді Іван Зязюн, який згодом створив педагогічний інститут у Полтаві, запроваджував кафедру управління театральною справою в Інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.
Там готували управлінців, бухгалтерів, адміністраторів усіх закладів культури. Він і взяв опального вченого на роботу...
Поворот до соціології
У 1988 році тодішній директор Інституту міжнародних відносин академік Юрій Пахомов запросив Саєнка до створюваного ним Інституту соціології Академії наук України.
Там він у 1990 році захистив докторську дисертацію на тему: «Соціально-економічний аналіз: теорія та методи». Хоча із захистом, як у нас ведеться, відбулася заминка — дисертацію спочатку не затверджували у Москві, оскільки... вслід за нею з Києва прибуло дві «телеги» від «доброзичливців».
А оскільки дисертація була написана «на стику» економіки та соціології, її скерували на рецензію до двох академіків — соціолога та економіста, і ті дали блискучі відгуки...
У 2014 році вісім учених Інституту, в тому числі й Юрій Саєнко, стали лауреатами Державної премії України у галузі науки і техніки — за розробку системи показників для вимірювання соціальних змін в українському суспільстві (Соціальний моніторинг 1992—2014 рр.).
А останні ідеї Юрія Івановича мали втілення у Науково-дослідницькій роботі відділу соціальних експертиз «Соціальні проблеми цивілізаційного вибору українського суспільства», розрахованій на 2015—2017 роки.
Наукові ідеї Юрія Саєнка продовжують жити своїм життям у його колективі — як атмосфера його особистості та його творчості, — ось наскільки діяльною буває пам’ять. Пам’ять про видатну людину. І про те істинне та справжнє, що він створив сам і на що надихнув українських учених.
