Нещодавно в Луцьку відкрили незвичайний монумент — пам’ятник Християнському милосердю. Фігури хлопчика і дівчинки на тлі ангела символізують милосердя волинян, які в 1946—1947 роках рятували від голодної смерті своїх братів-українців зі східних і південних областей, ділячись небагатим, але хлібом перших повоєнних років.
Ушанувати в такий спосіб мешканців волинського краю мріяв відомий краєзнавець, заслужений працівник культури, директор народного Торчинського історико-краєзнавчого музею Григорій Гуртовий.
Бо він, уродженець Запорізького козацького краю, сам у ті страшні роки втік на Волинь, щоб не померти з голоду. У його пам’яті були ще такі свіжі й болючі спогади про Голодомор 1932—1933 років, який він пережив дитиною. Волинь стала для Гуртового другою батьківщиною, де він прожив довге життя, відійшовши у вічність 2012 року.
Пан Григорій ще в 2008-му запропонував збудувати пам’ятник саме милосердю, а не жертвам голоду, як пропонувала влада.
Зізнаюся чесно: вперше почувши про ідею його створення, сприйняла її, як і багато лучан, неоднозначно. Навіщо пам’ятники милосердю ставити, коли милосердя маємо творити щодня, щохвилини, якщо вважаємо себе християнами?!
Та за ці гроші врятуйте краще кількох важкохворих дітей чи купіть медичне обладнання, необхідне для порятунку людей. Знаючи, скільки коштів відмивали тоді на кожному будівництві через «відкати» (та й тепер, напевне, теж), мало хто повірив у щирість намірів владців, які швиденько спихнули цей проект на плечі громадськості.
Їм було не до милосердя — вони косили «бабло» на перерозподілі потоків і на виборах, набиваючи свої кишені й банківські рахунки. А тут якийсь дивак зі своїм пам’ятником... Минуло вісім років, поки пам’ятник Християнському милосердю таки виріс на вулиці Данила Галицького.
Ціна питання — трохи більш як 300 тисяч гривень, які знайшлися в обласному й міському бюджетах аж у 2016 році. Душа Григорія Гуртового радіє, що він у такий спосіб подякував від імені сотень тисяч врятованих від голодної смерті українців.
Жертви — приблизні цифри
Великий голод 1946—1947 років ще мало вивчений істориками. Його масштаби, звісно, не порівняти із Голодомором 1933-го. Скільки українців стали його жертвами — теж приблизні цифри, близько мільйона.
Але очевидно одне: якби не селяни Західної України, яких іще не встигли загнати у колгоспи, жертв було б набагато більше. Десятки тисяч зголоднілих людей потягами прибували у західні області, щоб роздобути харчі.
Тільки у напрямку Козятин—Здолбунів щодня приїздило до 15 тисяч люду. Мама відомого російського артиста балету, заслуженого артиста Росії Валерія Михайловського Марія Мигущенко якось розповідала мені, як вона, дівчинка з Харківщини, приїхала в ті роки після педучилища на роботу на Волинь.
І посилала звідси посилки з харчами батькам. Жила вона на квартирі під Луцьком у господаря, до якого часто навідувалися «хлопці з лісу», але до молодої вчительки у них питань не було.
Коли ж вона вперше зібралася їхати додому в гості, то господар дав цілу валізу продуктів. Тато Марії плакав, коли донька привезла те багатство. Вона розказувала, що на Західній Україні голоду немає, а він не вірив.
І все приказував: «Доню, мовчи, нікому цього не розказуй. Бо біда буде». І про цей голод теж не можна було говорити в Країні Рад.
Страшна посуха справді знищила врожай зернових у східних і південних областях України в 1946-му. Але ж ми жили в «братньому» союзі республік-сестер, де «человек человеку — друг, товарищ и брат»! Чому ж браття з сусідніх республік не простягнули руку допомоги голодуючим українцям?
Чому зерно з СРСР і далі експортували, як і в 30-х, а для постраждалих від посухи українських регіонів держава не виділила нічого? Лише у 1947-му Сталін дозволив надати продовольчу й насіннєву позику.
Бо світ не зрозумів би, якби в країні, яка перемогла у війні, на найбагатших у світі землях люди знову почали вмирати мільйонами, як у 1932-33 роках.
Як тоді демонструвати поневоленим комуністичним режимом народам Східної Європи переваги соціалізму? Швидше за все, тільки з цих міркувань Йосиф Віссаріонович дослухався до прохань про допомогу першого секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова.
«Мне б покушать, батя...»
Мій дід розказував про ті повоєнні роки, що хата не закривалася від біженців. Хоча й самим не було особливо чого їсти, бо на бідній поліській землі врожаї не вельми були. Але була бульба, корівчина, якось перебивалися.
У натовпах голодних людей, які бродили волинськими селами й хуторами, було багато й росіян. Назавжди врізався у пам’ять епізод iз дідової розповіді: прийшов військовий у шинелі, високий, красивий, і тихо каже: «Мне б покушать, батя...» Шинелю розстібає — а всі груди в орденах і медалях, і серед них — зірка Героя Радянського Союзу.
У невеличкому ківерцівському селі Конопелька місцева старожителька Євгенія Василівна Юлдашева розповіла зворушливу історію про багаторічного директора Ківерцівської СШ №4, відомого краєзнавця, відмінника народної освіти Зіновія Євницького, вже покійного.
Він хлопчиною у 1946-1947 роках кілька разів приїздив iз Вінниччини на Волинь, щоб урятуватися від голоду. Ходив від хати до хати, поки не прибився на хутір, де жила Женя з мамою Ядвігою, полячкою за національністю.
«Мама саме корову подоїла. Налила йому глек молока і каже: «Пий потроху, бо живіт болітиме». Як він те молоко пив! Люди теж різні були. Хтось навіть бульби свинячої шкодував. А моя ненька ділилася останнім. Той хлопець Зіновій залишився на Волині, став відомою людиною у нашому краї і ніколи не забував тих людей, які не дали йому померти з голоду. Якось був у нього ювілей поважний, він книгу спогадів написав. І знаєте, запросив мене на той вечір, бо мами вже не було. Зіновій Маркович дякував усім, хто допоміг йому вижити, і Ядвізі Йосипівні Ніщій, моїй нені, теж... Попросив присутніх встати і хвилиною мовчання вшанувати своїх рятівників: «Бо я живу тому, що ці люди простягнули мені руку допомоги», — із хвилюванням згадувала той вечір Євгенія Василівна. — Уявляєте, він прийшов увечері до незнайомих людей, його нагодували, постелили перину на ліжку, а самі на підлозі лягли.
Вранці хлопець прокидається — нікого немає. А на столі сніданок стоїть... Його, чужу людину, господарі не побоялися самого в хаті залишити. Хіба таке можна забути? Пізніше Зіновій дізнався, що це була хата місцевого священика».
«Росія забула, що ми вміємо ділитися останнім»
А цей епізод — від моєї землячки з села Кримне, почесного краєзнавця України Олександри Кондратович: «В одному класі зі мною навчалась дівчинка Юля Кошманова з Курської області.
Узимку 1946 року її батько, знесилений, змарнілий, рятуючись від голоду, ледве живим дістався до Кримного. Люди зглянулися на його біду, назносили хліба, зерна.
Щоб насушити сухарів, він на кілька днів затримався на Подмовському кутку. Відрекомендував себе як вправного кравця, розпитав, чи не міг би попрацювати в селі за спеціальністю.
Отримавши позитивну відповідь, поїхав зі своїм добром на батьківщину.
Там віддав зібрані припаси голодуючим родичам і швидко повернувся назад разом iз дружиною та двома доньками — Юлею й Марійкою. Він дійсно виявився вправним майстром.
Працював цілими днями й вечорами, без перепочинку. Шив гарно, в тому числі й верхній одяг, від замовлень не мав відбою.
Велось йому некепсько. Старша донька вчилась непогано, однак з арифметикою мала проблеми. Тому частенько прибігала до мене, щоб я допомогла їй розв’язувати задачі.
Вряди-годи на знак вдячності вона дарувала мені 20 копійок, і то були мої єдині гроші.
Ранньою весною Юлин батько замовив мамі сплести йому вовняний светр за зробленою ним самим викрійкою. За роботу ми з мамою взялись удвох, і замовлення було виконано швидко.
За це він дав нам великий, відра на два чи й більше, кошик гарної картоплі.
І то було нам відчутною підмогою, бо своя бульба в нас уже вийшла. Мама відрізала чубчик iз вічками на насіння, а решту їли. Наша корівка принесла телятко, і ми вже тішилися власним молоком.
Кошманови виїхали з нашого села влітку 1948 року, коли Юля закінчила четвертий клас, а десь усередині 1950-х господар навідав Кримне, яке колись порятувало його з родиною від голоду.
Його сердечно зустріли, пригостили й так само радо провели, обдарувавши гостинцями.
Він був хорошою людиною. Нині ж Росія вбиває наших патріотів на Донбасі, забувши, що ми вміємо ділитися останнім і з росіянами, якщо вони не вороги»...
Уявити тільки: не побоялися в 1946-му родина Кошманових iз Курщини, не побоялися радянський герой війни і тисячі росіян їхати на «бендерщину», де «орудують» банди «українських буржуазних націоналістів».
Чи знають сьогоднішні «курскiє» чи «брянскiє», що їхні діди їздили після війни до западенців, щоб не померти з голоду? Напевне що ні.
Зате тепер їхні онуки віддячують українцям своїм «милосердям» і «любов’ю», принесеними на дулах танків. Але Бог їм суддя...
Нещодавно почула від знайомого, який родом із Запорізької області, цікаву деталь: у них у сім’ї була традиція — одну з перших чарок за святковим столом завжди піднімали за «западенців». Бо дід у післявоєнні роки теж втікав у Західну Україну від голоду.
Тому такі монументи Християнському милосердю, як у Луцьку, справді потрібні. Бо вони об’єднують українців, а не розділяють. Вони є нагадуванням, що ми діти однієї матері, які пережили разом такі страшні випробування.
І разом можемо пережити все, навіть сьогоднішню біду — війну, що випала на нашу долю. На нашій землі так багато монументів, приурочених війні й смерті. І так мало любові й милосердя...
