Богдан Струтинський: Спілка театралів має стати сучасним офісом комунікацій

09.12.2016
Богдан Струтинський: Спілка  театралів має стати сучасним офісом комунікацій

Богдан Струтинський. (Фото Главкому.)

Народний артист України Богдан Струтинський із 2004 року очолює Київський театр оперети. За цей час йому вдалося зробити майже неможливе — перетворити заклад, у самій назві якого, здавалося б, є натяк на старомодність, на сучасний і по-справжньому успішний художній колектив. Навіть у період фінансової кризи, на яку сьогодні в нашій країні хто тільки не нарікає, репертуар Національної оперети з не меншою частотою, ніж раніше, поповнюється новими, цікавими, з художнього боку, і далеко не дешевими, з точки зору бюджету, постановками. 
Зовсім недавно сталася подія, яка, хоч-не-хоч, розділила життя Струтинського на «до і після», — його обрано головою Національної спілки театральних діячів України (НСТДУ).

Офіс для комунікації між театральними діячами

— Пане Богдане, одразу поставлю питання руба. Навіщо вам, успішному режисеру і керівникові театру, ця гучна й одночасно складна і марудна посада?
 
— Якщо чесно, я й сам ще не до кінця відповів собі на це запитання. Не вдаватиму, що висунення моєї кандидатури на з’їзді стало для мене абсолютною несподіванкою. Напередодні я чув від представників деяких регіональних осередків: мовляв, непогано було б, якби головою спілки став Струтинський... Що це складна і марудна посада, теж прекрасно розумів. Чому погодився? Для мене це певний виклик — спробувати докорінно змінити роботу такого «неповороткого мастодонта», як НСТДУ.
— Існує думка, що творчі спілки — це анахронізм, що дістався нам від радянських часів, і їх уже давно треба відправити на «смітник історії». Наскільки часто вам зараз доводиться стикатися з такою точкою зору?
 
— Так думає багато хто, особливо — молоді актори і режисери. На жаль, немає точної статистики щодо вікової градації членів НСТД, але те, що молоді в спілці мало, факт беззаперечний. Я й сам глибоко переконаний: форми роботи спілки вже давно не відповідають вимогам часу. Але я не згодний iз твердженням, що подібні творчі об’єднання зов­сім не потрібні. 
Завдання спілки можна розділити на дві головні складові. По-перше, це соціальний захист акторів та представників інших театральних професій. По-друге, допомога безпосередньо в мистецькій сфері. Друга складова включає кілька підпунктів: творча реалізація митця; розширення контактів між театрами і митцями; обмін досвідом на міжнародному рівні тощо. 
Для себе головне завдання НСТДУ я формулюю так: спілка має стати сучасним офісом для комунікації між театральними діячами. А ще — офісом нових можливостей. Спілка повинна відстоювати інтереси театру. Але не якогось одного закладу — найближчого до голови, секретаря чи ще когось, а інтереси вітчизняного театру як культурного явища і соціального інституту. Вдаючись до метафори, спілку можна порівняти з церковним дзвоном, який б’є в набат у випадку небезпеки (коли, скажімо, якийсь театр хтось хоче вигнати з приміщення). А якщо до українського театру прийшов успіх, то лунає дзвін радості, який чути далеко-далеко.

Подолати комплекс меншовартості

— Сьогодні доводиться констатувати досить парадоксальну річ — вітчизняні ЗМІ охочіше розповідають про театральні проблеми і скандали, ніж, скажімо, про зарубіжні гастролі, виступи українських колективів на міжнародних фестивалях...
 
— На жаль, це так. Пам’ятаю, як Київський театр оперети кілька років тому вперше поїхав на гастролі до Угорщини і там, на батьківщині Кальмана і Легара, глядачі після вистави влаштували нам справжню овацію. Український посол сказав тоді таку фразу: «Ви за один вечір зробили більше, ніж ми за цілий рік». Але дома, в Україні, про наш успіх ніхто так серйозно і не дізнався... Реорганізована спілка має вбити в українських театрах сумнозвісний комплекc неповноцінності. Що казатимуть інші, якщо актори й режисери про себе думають: «Хто я такий порівняно з зірками з Москви чи Нью-Йорка»?!
— Очевидно, тут є й провина українського глядача, який із радістю віддає тисячу або й більше гривень за неякісну антрепризу з розкрученими «серіальними» російськими акторами, а 200 гривень за квиток на репертуарну виставу вітчизняного театру вважає задорогим...
 
— Я зараз скажу одну страшну річ. Добре, що сталася ситуація, у результаті якої заборонено в’їзд в Україну «заробітчан від культури» з сусідньої північно-східної країни. Багато хто тільки зараз розплющив очі й побачив нарешті, що у нас є свої прекрасні театри, актори і режисери. Комплекс меншовартості властивий багатьом українцям. І поки ми не подолаємо його в собі, кардинально змінити ситуацію в країні навряд чи вдасться.
— Повернімося безпосередньо до проблем НСТДУ. Cпілка складається з численних регіональних (обласних і міських) осередків. Якими є настрої людей на місцях? Чи не відчуваєте ви спротиву змінам? А може, навпаки — до вас звертаються рядові спілчани з цікавими ідеями щодо реформування спілки?
 
— Спротиву немає. Але й особливої ініціативи від керівників місцевих осередків я не бачу. Впродовж багатьох років їхня робота в основному зводилася до збору членських внесків. Діяльність місцевих осередків треба змінювати, це однозначно. Без запровадження нових форм і підходів до роботи ми не отримаємо результатів.

Майно намагатимуться повернути

— Ви вже маєте чітке уявлення про те, в якому напрямку має йти реформа спілки?
 
— Одразу зауважу, я жодним чином не хочу замінити спілку як орган управління. Навіть суттєво змінювати статут НСТДУ немає потреби. Там записані правильні речі. Але ми маємо розробити й запустити конкретні програми, які сприятимуть реалізації статутних завдань.
По-перше, хочемо створити великий загальноукраїнський фестиваль, який стимулював би певний рух між театрами. Можливо, навіть з елементами змагальності. По-друге, будемо проводити так звані «Школи СТД». Вони проводитимуться двічі на рік — влітку і взимку, в Одесі і в Карпатах, а також, можливо, в Херсоні. Запрошуватимемо знаних майстрів театру — як українських, так і з-за кордону. Вони проводитимуть майстер-класи, буде можливість неформального спілкування. 
Літня школа працюватиме в акторському й режисерському напрямку. А зимова сесія буде присвячена тематиці театрального менеджменту. Приїжджає театральний менеджер з Європи, Америки, Японії чи ще звідки, де добре розвинений театральний бізнес, і ділиться досвідом щодо організації театральної діяльності саме з точки зору менеджменту і керування. Розказує про моделі, які існують у його країні і можуть бути корисними для українського театру. Після певної кількості таких зустрічей ми напрацьовуємо матеріал і передаємо пілотний документ із конкретними пропозиція до Міністерства культури. А чиновники хай вирішують, варто дослухатися чи ні. 
— Не секрет, що в радянський час творчі спілки, театральна зокрема, були дуже потужними організаціями — як за кількістю членів, так і за бюджетом та матеріальною базою. Чим сьогодні є матеріальна база НСТДУ?
 
— У мене немає точної інформації, скільки і чого було колись на балансі республіканської спілки. Чув, що тільки в Києві спілка мала 18 окремих приміщень. А тепер навіть свого офісу не має — орендується площа в департаменті культури КМДА. Слава Богу, збережено столичний Будинок акторів, хоча це — комунальна власність. Залишається на балансі Будинок для ветеранів сцени в Пущі-Водиці. Це дуже складний об’єкт. І одна з найперших справ, за яку я взявся як голова спілки, — пошук можливості найближчим часом реконструювати Будинок ветеранів... На щастя, збереглася і база відпочинку в Одесі, але від неї добряче «поскубали» територію. Зараз боремося за її повернення... 
Свого часу спілка мала 5 фабрик із виробництва театрального реквізиту й декорацій. Сьогодні залишилася лише одна — у Харкові. Боротьба за повернення і збереження матеріальної бази — це дуже складне питання. Я тут надіюся лише на Бога, щоб він почув нас і допоміг.

Маємо вкладати у культуру

— Наскільки знаю, для творчих спілок сьогодні надзвичайно гострим є питання сплати (точніше, несплати) членських внесків. Багато хто не платить роками, а то й десятиліттями...
 
— Є така проблема і в нас. Більшість членських залишалася в місцевих осередках, до центрального офісу мало що доходило. Насамперед треба створити єдину електронну систему. Є рахунок для збору внесків. І кожен член спілки може зайти й побачити, скільки зібрано коштів за місяць чи рік і на що їх було витрачено. Вся ця інформація буде на офіційному сайті спілки. Сайт зараз на стадії розробки. До речі, той факт, що НСТДУ до останнього часу взагалі не мала власної сторінки в інтернеті, теж багато про що свідчить.
— Чи ставите ви перед собою завдання збільшити кількість спілчан, залучивши якомога більше студентсько-театральної молоді?
 
— Як керівник я, звісно, зацікавлений, щоб у спілці було багато активних, талановитих і завзятих молодих людей. Але в мене немає чарівної кнопки червоного чи якогось іншого кольору: натиснув — і студенти театральних вишів усі як один написали заяви про вступ та ще й заплатили внески на рік уперед. Це колись без вступу до спілки неможливо було ні ставити, ні грати на професійній сцені. Тепер інші часи. На аркані в спілку не заженеш. Натомість я маю щось запропонувати молодій людині, аби вона відчула, що спілка потрібна — їй особисто як творчій одиниці й вітчизняному театру загалом. Із цією метою ми готуємо відеоролики, адресовані саме  театральній молоді.
— Чи знайомилися ви з досвідом професійних творчих об’єднань в інших країнах?
 
— Детально ще не вивчав. Але знаю, що такі організації там теж існують... Якщо говорити про зарубіжний досвід, то в мене вже давно є мрія створити в Україні щось подібне до Польського інституту театру. Тобто соціальний інститут, який повністю опікувався би розвитком вітчизняного театру. У тій же Польщі Інститут театру безпосередньо дотичний до законодавчих процесів — без його участі не може бути ухвалено жодного закону, що стосується театральної сфери. По-простому кажучи, саме ця інституція має захищати український театр від горе-чиновників, які чинять опір фінансуванню культурної галузі: мовляв, нічого витрачати гроші на театри і музеї, коли в країні криза. Коли я чую таке від депутата чи деяких міністрів, я мимоволі починаю сумніватися у їх компетентності. 
Узагалі, всі ці розмови на тему «спочатку треба нагодувати народ, а вже потім...» — вони від лукавого. Народ, який сприймає духовну сферу лише як «тягар для економіки», приречений... Тут доречно згадати приклад післявоєнної Японії. Тодішній японський уряд пішов на безпрецедентний крок, направляючи величезні кошти — мало не чверть бюджету — на розвиток освіти, науки і культури. Серед японців теж не всі це розуміли: мовляв, як так: люди не оговталися від війни, катастрофи Хіросими і Нагасакі, стільки знедолених, хворих, бідних, а можновладці витрачають гроші на всякі «витребеньки»? Але минуло 10-15 років — і відбувся колосальний прорив: Японія з відсталої напівфеодальної країни перетворилася на одну з найрозвиненіших держав світу. 
От і ми, якщо хочемо побудувати процвітаючу країну, маємо вкладати в культурну галузь не менше, а може, й більше, ніж у виробництво. Бо якщо будемо думати лише про хліб щоденний, то не матимемо ні хліба, ні до хліба...